Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

26.06.2006 17:11

Не кінець фільму. Ганна Чміль: "Основною фігурою кінопроцесу має стати продюсер"

Олена Чередниченко, "Дзеркало тижня"

Ганна ЧмільПовернення Ганни Чміль "на круги своя" – у крісло керівника вітчизняної кіногалузі (вона очолила державну Службу кінематографії) – для одних крок закономірний, для інших (особливо її опонентів) – "незагойна рана". "Давши згоду втретє повернутися на цю посаду, я визначила для себе конкретну стратегію зі зміни ситуації на кінополі", – заявила пані Чміль "ДТ", по ходу докладно прояснивши, які кіноперетворення можливі у зв’язку з її черговим поверненням, а також визначивши своє ставлення до ситуації на кіностудії Довженка, на Одеській студії і розказавши про проекти Греся, Іллєнка, Саніна.

Коли перед президентськими виборами проводилося "зачищення" неблагонадійних кадрів чиновників, із посади заступника міністра культури "пішли" Ганну Чміль, яка надто явно симпатизувала Ющенку й надто часто критикувала Кучму. Формально Чміль була знята руками чотирьох режисерів (назвемо їх X, Y, Z і V), які писали на неї скарги тодішньому президенту й переконували всіх і вся, що Ганна Павлівна розвалила ввірену їй кіногалузь. Пам’ятаю, як режисер Х, відповідаючи на моє запитання, чим же конкретно йому не догодила Чміль, вигукнув у слухавку: "Тому що не може чиновник бути в опозиції до президента! Не може! Це аморально!" Опозиційність, певне, виражалася ще й у тому, що Чміль не дала грошей режисеру Y на документальний фільм про Леоніда Даниловича. Сьогодні режисер X отримав бюджетні кошти на екранізацію української оперної класики, заручившись "високою" підтримкою і запросивши на одну з ролей президентського радника. А режисер Y планує знімати картину про славнозвісного гетьмана, від якого, на думку режисера, веде свій родовід Віктор Андрійович. Коли дізнаєшся про таке, грішним ділом починаєш думати, що нашому кіно, певне, і справді краще лежати в руїнах... Принаймні допоки в ньому не переведуться "ігреки", "зети" та інші. Втім, у вітчизняного кіно є ще один шлях: кардинально змінитися. Тоді пристосованці залишаться не при справах, а на арену вийдуть ті, хто спроможний довести: національний фільм – це звучить гордо. Чи можливо це?

Олена Чередниченко. Ганно Павлівно, що змінилося у вітчизняному кіно за час вашої відсутності?

Ганна Чміль. По-перше, держава стала виділяти кінематографу більше грошей. По-друге, у прокаті пройшли три повнометражні вітчизняні фільми, зняті не за державні гроші. Це вселяє оптимізм. Оскільки ще кілька років тому у велике кіно приватні гроші взагалі ніхто не вкладав. По-третє, після проекту "Любов – це...", який я свого часу ініціювала, на кіностудії Довженка, на Одеській, на "Укркінохроніці", на незалежних студіях "Контакт" і "Кінематографіст" стали запускати дебютні постановки. Це, по-моєму, великий прорив. Дебюти треба знімати й далі. Експериментувати, розкриваючи потенціал нашої творчої молоді. Нині аналізую можливості тих, хто вже в запуску, – щоб потім зібрати найталановитіших і найперспективніших для подальшої роботи. Адже сьогодні ситуація така, що коли молодий режисер й прорветься до дебютної постановки, це ще нічого не означає. А має означати. І хочеться зробити все, щоб той, хто у своєму дебюті продемонстрував професіоналізм і художню індивідуальність, здобув дорогу у велике кіно. Нехай його перший повнометражний фільм буде малобюджетним, але я гарантую, що він буде. Хочу також запропонувати програму, відповідно до якої молодих підтримуватимуть не тільки дебютами, а й надалі турботою про їхні долі. Коли ми розпочнемо послідовно виконувати цю програму, поступово відбуватиметься окультурення кінополя молодими талановитими кінематографістами із сучасним світосприйманням, що згодом змінить і ситуацію в кіносередовищі, і саме обличчя українського кіно.

Чи передбачається професіональний моніторинг нинішньої ситуації у вітчизняній кіносфері?

Позитивне зрушення, що відбулося останнім часом, виражається й у тому, що люди, які працюють у кінобізнесі, зрозумівши, наскільки вигідний цей бізнес, структурувалися. Сьогодні вже є асоціації кінопродюсерів, прокатників, дистриб’юторів. Ці люди, як і співробітники кінодепартаменту Мінкульту, як і Спілка кінематографістів, мені дуже допомагають. Та щоб змінити ситуацію кардинально, необхідно вирішити чотири головні завдання: модернізувати знімально-виробничу базу й кіноосвіту, забезпечити стабільні джерела фінансування вітчизняного кіновиробництва, забезпечити присутність вітчизняних фільмів у прокаті. Перші три завдання можуть бути виконані спільними зусиллями держави й приватних кіноструктур, із залученням бюджетного й приватного фінансування. Однак четверта проблема, кінопрокат національного фільму, має вирішуватися передусім органами місцевого самоврядування і державою. Щоб українське кіно дістало стабільну аудиторію, а глядач, у свою чергу, захотів до цієї аудиторії влитися, вітчизняна кінопродукція має стати різноманітною, різножанровою, якісною (і тут основна надія на молодих) та доступною за ціною. Та справжній прорив ніколи не відбудеться, якщо нам ніде буде показувати це кіно... Сьогодні в Україні 170 кінозалів, оснащених сучасним технічним обладнанням. Процес розвивається: будуються мультиплекси, переобладнуються старі зали. За нашими розрахунками, до кінця 2007-го таких залів буде вже понад 300. Усе це коштом приватного інвестора. Біда лише в тому, що процес цей відбувається тільки у великих містах, не поширюючись на райцентри й села. З восьми тисяч сіл України, де раніше був повноцінний кінопоказ, сьогодні тільки тисяча має якесь кінообслуговування. Однак навіть ті сільські клуби культури, які дивом збереглися, нині найчастіше вже ніякі не "осередки культури". По дорозі до цього не завжди естетичного будинку стоять три генделики, які закликають молодь: заходьте, тут є і музика, і телевізор із відеомагнітофоном, і спиртне розливають. Тому одне з першочергових завдань – реалізація програми під умовною назвою "Місце зустрічі українського фільму з українським глядачем", яка сьогодні розробляється разом з асоціаціями кінопродюсерів і дистриб’юторів. Нині проводимо інвентаризацію приміщень, думаємо, де зручніше проводити кінопокази. Якщо альтернативою клубу може бути сільська школа, відеопроектор можна встановити й у школі. Розпочнемо з показів для дітей – за рахунок держбюджету відтиражуємо науково-популярні, просвітительські, документальні, анімаційні фільми, українську кінокласику. Для мене це принципово. А до Кабміну вже відправлено проект концепції держпрограми кінообслуговування на 2007 – 2011 роки.

Та насамперед слід змінити законодавчу базу – із тим, щоб упровадити політику протекціонізму стосовно вітчизняної кінопродукції. Слід зняти ПДВ на національний фільм на всіх етапах його виробництва та просування до глядача. Хоч би як мене критикували за закон про збір на підтримку національного кіно, я цей закон ініціюватиму і подаватиму на розгляд Верховної Ради. Закон передбачає п’ятивідсотковий збір із трьох видів доходу: від продажу квитків кінотеатрами, від продажу прав на демонстрацію фільмів по ТБ, від продажу відеокасет і DVD. Я абсолютно переконана, що на перехідному етапі без такого збору повноцінне кіновиробництво неможливе.

Важливим завданням сьогодні є і законодавча зміна параметрів руху грошей: хочемо відмовитися від практики підтримки кіно тільки через держзамовлення і створити умови для держпідтримки та залучення приватних інвестицій. Перші кроки вже зроблено. 12 січня нинішнього року Верховна Рада затвердила зміни до закону про кінематографію і до закону про оподатковування прибутку підприємств. Зміни полягають у тому, що до складу валових витрат платників податків будь-якої форми власності включають суми коштів або вартість майна, що вкладається у виробництво чи демонстрацію національного фільму (але не більш як 10% від валового доходу платника податків за попередній звітний рік). Крім того, розраховуємо на спільні проекти з телеканалами. Сподіваємося і на зміну ситуації, пов’язаної з залученням вкладень у кіновиробництво та кінопрокат.

Основною фігурою кінопроцесу має стати продюсер. Та для його повноцінної роботи (тобто для зменшення ризиків інвестування) необхідне розширення кінопрокатної мережі. Щоб фільм хоча б частково окупався, кількість кінозалів у країні треба довести принаймні до тисячі. Оскільки сьогодні повернути гроші, вкладені у виробництво фільму, просто нереально.

З появою продюсерів для деяких наших метрів, які звикли легко одержувати гроші від держави, наступлять дуже смутні часи...

Це болісний процес, але його треба пережити. Далі так тривати не може. За час моєї відсутності зняли невеличку "купу шедеврів". Однак крім фільмів Кіри Муратової, які пройшли в прокаті та представлені на кількох фестивалях, ці картини майже ніхто не бачив. Я вже готова до того, що автори даних "шедеврів" знову почнуть сильно мене лаяти. Втім, вони й не припиняли цього робити навіть після моєї відставки, називаючи мої художні смаки "маренням" і "сюрреалізмом". Смішно вступати з ними в дискусію. Адже лають не тому, що хочуть докопатися до якихось естетичних істин. Йдеться про утвердження власного інтересу – знімати самим. Узяти в держави побільше грошей, зокрема й за власний сценарій, а потім... покласти фільм на полицю. Директор одного кінотеатру розповідав мені торік, як він запропонував відомому режисеру показати його новий фільм. Проте той відповів: "Не варто, це не глядацьке кіно". А для кого ж у такому разі ти своє кіно знімав?

Якщо приймуть закон про збір на підтримку національного кіно, ситуація зміниться докорінно. Створимо фонд, який акумулюватиме ці кошти. Рада фонду й визначатиме кінематографічну політику: вирішуватиме, що підтримати передусім – кіноосвіту, молодих кінематографістів, просування картин у прокаті чи програму з реставрації кінокласики. При такому підході до розподілу коштів того, до чого звикли деякі наші режисери – вибити гроші для себе, талановитого, зняти незрозуміло що, а далі що хочете, те з цим фільмом і робіть (я ж вам зняв!) – такого вже не буде. Після впровадження продюсерської системи з ідеєю фільму працюватиме продюсер: він прорахує, кому це може бути цікаво, як можна повернути гроші, витрачені на виробництво картини. За таких умов багато проектів відпадуть відразу ж. Безумовно, держава через забезпечення повного фінансування підтримуватиме неігрове, дитяче, анімаційне та авторське кіно.

Що очікує в найближчому майбутньому кіностудію Довженка?

Те саме, що й інші державні студії, – реорганізація. Передбачена, до речі, законом про Програму розвитку національної кіноіндустрії до 2007 року, прийнятим ще в 2002-му. Сьогодні я запропонувала всім, хто має знімальну та іншу апаратуру, пов’язану з кіновиробництвом, орендувати приміщення на кіностудії Довженка, на інших студіях. Після інвентаризації майна всіх кіностудій розпочнемо реорганізацію. Знімально-виробнича база оформиться в кінофабрику, яка об’єднає державні та приватні цехи і структури. Вони надаватимуть послуги знімальним групам. Творчий персонал об’єднається в окремі структури. Спочатку гроші на їхній розвиток надходитимуть від реалізації Держфільмофонду, тобто картин, випущених на кіностудії Довженка до 1991 року (ці фільми в постійному обігу й приносять фінансовий прибуток). Надалі творчі об’єднання розпочнуть заробляти самі (згодом вони мають перетворитися на продюсерські компанії та творчі студії). Усе разом це може називатися "Національна кіностудія ім. Довженка" на чолі з генеральним директором. При цьому в кожного структурного підрозділу буде свій директор. На перехідному етапі створимо наглядову раду, покликану узгоджувати інтереси творчих працівників і виробничого персоналу.

Щось подібне, до речі, планував і колишній гендиректор кіностудії Довженка Віктор Приходько.

Приходько почав створювати виробничо-технічну базу, яка надає послуги телеканалам та іноземним знімальним групам. Та при цьому слід було враховувати й інтереси національного кіно, а не тільки власні: донедавна Приходько за символічну плату орендував тисячі метрів площ. Ще й інші структури до нього приєдналися. А така фірма, як "Фільмотехнік", яка володіє найсучаснішими знімальними технологіями, апаратурою та розробками, є лауреатом технічного "Оскара" Американської кіноакадемії, орендує невеличку територію та не має нормальних умов для роботи. Це несправедливо. Я збираюся надати "Фільмотехніці" стільки приміщень, скільки їм необхідно. І взагалі будь-які передові кінотехнології повинні мати державну підтримку, тому що вважаю: коли держава сьогодні не в змозі виділити гроші для технічного переоснащення знімальних баз, вона повинна ефективно використовувати своє майно (у даному разі – приміщення кіностудій), щоб акумулювати все нове й передове, що є на кіноринку. На кіностудії Довженка є приміщення, які запросто можна переобладнати під офіси для знімальних груп. Це теж джерело доходу. Часто сюди хочуть приїхати іноземці, та коли бачать наші умови... Та й вітчизняні кіногрупи повинні мати хороші приміщення для роботи. Технічна реорганізація буде і в Національному центрі ім. Довженка. За рахунок інвестицій обладнаємо базу, необхідну для друку якісних фільмокопій і дубляжу іноземних фільмів українською мовою. Один бізнесмен за власні гроші вже купив машину, яка виробляє субтитри. Хочемо встановити її в Центрі Довженка. На першому етапі іноземні фільми матимуть субтитри. У світі, до речі, далеко не всі картини дублюють актори – практика субтитрів теж доволі поширена. Та в перспективі, звісно ж, буде звуковий дубляж. Ми з вами стали свідками успішного дублювання українською мовою анімаційного фільму "Тачки", який озвучували найкращі вітчизняні актори, з адаптацією американського тексту до живої української мови... А постанова Кабміну про поступовий перехід на український дубляж, починаючи з 1 вересня нинішнього року, може вже виконуватися: машина для субтитрів є – будь ласка, працюйте.

Цю постанову критикують в основному вітчизняні представники російських дистриб’юторських компаній...

Відсутність в українському прокаті фільмів, дубльованих українською, – це нонсенс. І я рада, що в процесі переговорів про вступ України у СОТ, ми все-таки відстояли обмеження в аудіовізуальному секторі. Це означає, що ми залишили за собою право регулювати аудіовізуальний ринок відповідно до нашої культурної політики. Можемо впроваджувати будь-які преференції стосовно національного продукту. Можемо дублювати іноземний продукт державною мовою. Відповідно до цього й було прийнято постанову Кабміну (а не тому, що комусь захотілося одержати політичні дивіденди, як твердить дехто). Обурюватися, справді, почали насамперед представники російських дистриб’юторських компаній, які вважають, вочевидь, український ринок сегментом російського. Ми вдячні цим дистриб’юторам за те, що, поки Україна не в змозі забезпечити свій прокат власними фільмами, вони задовольняють наш глядацький інтерес іноземними картинами. Та я як громадянин України маю повне право (закріплене, між іншим, у Конституції) одержувати мистецькі твори рідною, державною, мовою. А сьогодні ми дожили до того, що у власній країні на власному культурному полі не існуємо повноцінно, а обороняємося. Коли так піде й далі, це поле ставатиме дедалі меншим і меншим. Адже світові кожна нація цікава саме своєю окремішністю, неповторністю, власним світосприйманням. Наразі ж уплив іноземної культури, зокрема й екранної (у тому числі й за допомогою західних фільмів, дубльованих російською), призвів до того, що ми воюємо з українською мовою. Так, в Україні багато російськомовного населення, його інтереси необхідно враховувати. Проте давайте ж, нарешті, не протистояти одне одному, а поважати взаємні інтереси. Сьогодні нам необхідно змінювати тактику. Адже національні культури багатьох країн світу, навпаки, намагаються завойовувати нові території, розширяючи межі присутності й впливу на інші культури... Від наших телеканалів, від прокатних компаній треба вимагати хоча б дотримання законів, пов’язаних із виробництвом власного продукту, із дотриманням 30-відсоткової квоти для кожного телеканалу на показ національного кінопродукту.

Як ви оцінюєте ситуацію на Одеській кіностудії? Деякі її співробітники запевняють, що акціонування було непрозорим.

Сьогодні про це можна тільки говорити. Гадаю, альтернативи акціонуванню немає. Навпаки, за допомогою інвестицій треба швидко переоснастити кіностудію, створивши південну базу розвитку кіноіндустрії. Таку програму інвесторами вже розроблено. Планується також навчання студійців навичок роботи з новою технікою. Природно, передбачається і власне виробництво художніх і телевізійних фільмів. Нинішній конфлікт більше стосується приміщень для одеського відділення Спілки кінематографістів. Конфлікт потрібно залагодити з урахуванням інтересів кінематографістів і рухатися далі.

Чи є впевненість, що держава (з огляду на ще й нинішню "вічну боротьбу") зуміє адекватно ставитися до проблем кінематографа, особливо до його фінансування? Я вже не кажу про ідеологію – цим, як мені здається, взагалі мало хто сьогодні переймається...

Раніше, до 2003 року, навіть ті невеличкі кошти, які виділялися на кіно, надходили далеко не в повному обсязі. Були часи, коли ми одержували всього 1,3 мільйона гривень на рік. І це було страшно. Казати про повноцінний кінопроцес не доводилося. Знімати фільми, які могли б здобути призи на міжнародних фестивалях і прославити Україну, на ті мізерні гроші було попросту неможливо.

Та є приклад російського режисера Звягінцева, чий малобюджетний дебют "Повернення" одержав у Венеції двох "Золотих левів". Талант виявиться за будь-яких грошей.

Згодна. Наш "Мамай" теж знятий за невеличкі гроші, і він пройшов відбір на "Оскар". І серед 50 інших іноземних картин, заявлених на номінацію "найкращий іноземний фільм", мав блискучому пресу в Америці. І сьогодні Олесь Санін збирається знімати великомасштабний проект "Кобзарі", в якому візьме участь не тільки держава, а й приватний інвестор, і американські дистриб’юторські компанії.

В Україні американську пресу не читали. Зате знають, що "Мамай" провалився на київській "Молодості".

Ну, "Молодість" теж специфічний фестиваль. До того ж фестивальне визнання, звичайно, дуже почесне й престижне, але воно далеко не завжди є об’єктивним показником якості фільму. Те, що "Мамай" пройшов відбір на "Оскар", свідчить про його професіоналізм. Водночас це суто авторське кіно, яке не відповідає основним параметрам кіноіндустрії, тому він і не міг дістати нагороду Американської кіноакадемії. Та я твердо знаю одне: кіно – це не лише товарний знак, а ще й мистецтво. У будь-якого мистецтва є свої закони розвитку. Саме авторське, арт-хаусне кіно змінює застиглі кіноформи. Як це зробила, наприклад, "Молитва за гетьмана Мазепу", яка своїм новаторством відрізняється від кіно, звичного в розумінні такого, що не потребує роботи з розшифрування знаків і кодів, зашифрованих у кінокадрі.

"Мазепа" практично не йшов у прокаті, і глядач не мав можливості скласти власну думку про цю неоднозначну картину.

Не все втрачено. Фільм треба перевести в звуковий формат "долбі" – раніше грошей на це не було. Можливо, потрібно буде щось перемонтувати й скоротити, але це вже має вирішувати Юрій Іллєнко. Я переконана, що "Мазепу" очікує нова доля. Глядач ще побачить цей фільм.

Які перспективи у Віктора Греся, чий сценарій про Тараса Бульбу переміг на мінкультівському конкурсі?

Практично всі експерти зазначили в цьому сценарії глибину, епічність і загальнолюдський контекст. Далі доведеться врегульовувати питання з запрошенням Жерара Депард’є, який планує власний проект про Бульбу. Пропонуватиму таке: запустити Греся в режисерську розробку, щоб з’ясувати вартість його фільму (це великомасштабна постановка, і держава сама її не потягне). Якщо вийде грамотна режисерська розробка, завдяки якій можна переконувати потенційного інвестора в тому, що це буде цікаво, почнемо шукати гроші на цей фільм.

"Дзеркало тижня", № 24 (603), 24 – 30 червня 2006 року




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com