Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

18.07.2006 15:40

Ґуннар Берґдал. У саму глибину серця...

Пропонуємо розмову з режисером Ґуннаром Берґдалом, що відбулася 21 липня 2005 року у Києві, під час зйомок українсько-шведського фільму "Людмила й Анатолій"/Ljudmila & Anatolij – стрічки, копродюсером якої з українського боку виступило (вперше у своїй історії) KINO-КОЛО. На ІІІ Єреванському міжнародному кінофестиваль "Золотий абрикос", що проходив від 10 до 15 липня у вірменський столиці, картина отримала Особливу відзнаку журі міжнародного документального конкурсу. Розмову з Ґуннаром Берґдалом вели Геннадій Кофман та Алік Шпилюк.

Чи не побоюєтеся, що документальне кіно, позбавлене глядача й масового прокату на ТБ та в кінозалах, стало лише справою задоволення особистих амбіцій документалістів? Які ваші прогнози щодо авторського неігрового кіна?

Ґуннар БерґдалЗвичайно, відповідь коротка: таке кіно повинне існувати. Обмеженість авдиторії нічого не значить, бо якщо дивитися з цієї точки зору, потрібно викинути поезію та багато інших видів мистецтва. Безумовно, є величезний тиск, я навіть сказав би, тиранія з боку телебачення, ба навіть не його, а пульту дистанційного керування. Коли ти розумієш, що повинен весь час привертати увагу глядача, бо інакше він просто перемкне канал. З іншого боку – це складна проблема, бо ж тобі завжди слід мати фінансування. І ці питання теж варто якось між собою погоджувати. І я дуже вдячний кінофестивалям, на яких є змога показати такі фільми, тому що фестиваль – це не тільки показ стрічок. Це, можливо, обмежена, але все-таки авдиторія, це засоби масової інформації, і найголовніше – інші кінорежисери, кінематографісти, які можуть обговорити і сприйняти твір у своєму середовищі.

Скажімо, я не маю спеціальної освіти і став режисером тільки завдяки тому, що дивився фільми інших як кінокритик.

І дуже сподіваюся, що не тільки у Швеції, а й в Україні будуть люди, які, незважаючи на обмеженість авдиторії, робитимуть справжнє документальне кіно.

Як ви самі визначаєте рід своїх занять? Що особисто для вас кінодокументалістика: професія, захоплення?

У мене журналістська освіта, і я завжди вважав себе журналістом. І з моєї точки зору, те, що ми тут з Андершем (кінооператором Андершем Боманом. – Ред.) робимо, – це до певної міри журналістсько-художнє дослідження ситуації або життя. Отже, я себе визначив би як журналіст-дослідник. І завдяки Андершеві, я, слава Богу, можу працювати не тільки публіцистичними засобами, а й кінематографічними.

Ваш суб'єктивний прогноз щодо долі неігрового кіна?

Я абсолютно певен, що майбуття в нього є. І особливо з появою нових технологій та видів кінодистриб’юторства. Безумовно, це торкнеться й вашої країни також. На Заході вже зараз діє мережа маленьких арт-гаузних кінотеатрів, які показують – невеликій авдиторії, але постійно – документальне кіно. Я думаю, що все це пов'язано просто з потребами людини. Вона, ясна річ, має потребу в казках, але водночас будь-яка особистість хоче мати відчуття реальности, що її оточує. І все залежить від того, який договір ви укладаєте з глядачем. Якщо ви говорите йому: „Зараз ви дивитеся реальність”, то він сприймає це абсолютно інакше, на абсолютно іншому рівні. Тому, наприклад, у голлівудських фільмах можна абсолютно спокійно спостерігати сцени масових убивств, і це тебе не торкатиметься, але маленький людський біль, показаний у реальному масштабі часу, в реальному світі, – він проникає в саму глибину серця. Тому я абсолютно певен: попри потребу в казках, завжди існуватиме потреба в реальності. І, таким чином, звісно, завжди матиме місце запитаність документального кінематографа.



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com