Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

18.12.2006 16:45

Бюджет для владики. Режисер Олесь Янчук: "Гроші, виділені на фільм про Шептицького, можуть повернутися назад у держскарбницю"

Олесь ЯнчукОлена Чередниченко, "Дзеркало тижня"

Кінорежисер Олесь Янчук, відомий своїми фільмами про героїв ОУН-УПА і картиною "Голод-33", працює над новою постановкою "Владика Андрей". Зйомки фільму про митрополита Андрея Шептицького рухаються неймовірно повільно. Саме тому, що режисер уперше за свою творчу практику зважився знімати на державні кошти. В інтерв’ю пана Янчука "ДТ" – подробиці нинішніх етапів великих поневірянь наших кінематографістів: бюджет, чиновники, зйомки. По суті, сама лише історія цих зйомок – як дзеркало української кінодеструкції.

Насправді втілити на екрані образ Шептицького досить непросто. Митрополит, який присвятив своє життя боротьбі за єдину помісну церкву, – одна з найбільш масштабних і суперечливих постатей вітчизняної історії ХХ століття. Він обстоював українську незалежність. Він звертався до Гіммлера, вимагаючи припинити винищення євреїв і використання з цією метою української поліції. 1955-го, через 11 років після смерті Шептицького, Ватикан ініціював процес прилучення його до лику святих.

"Наша знімальна група запропонувала Мінкульту схему контрактної системи..."

Олена Чередниченко. Олесю, якщо не заперечуєте, почнімо з хронологічно вихідної точки: коли стартувала робота над фільмом про Шептицького?

Олесь Янчук. Мінкульт затвердив цей проект ще 2004-го. Запуск фільму планувався на кінець року. Однак почалися наші славні події, і я написав у міністерство службову записку: "У зв’язку з форсмажорними обставинами в країні – початком помаранчевої революції – прошу перенести запуск проекту на початок 2005-го". Фінансова ситуація тоді була складна, банківська система починала хитатися, я щодня бував на Майдані – одне слово, працювати регулярно не виходило. Потім виникли інші проблеми. Новий міністр культури Оксана Білозір зняла з посади людину, котра відповідала за кіногалузь, і нікого не призначила. Чим на той час займався "обезголовлений" кінодепартамент, незрозуміло. Адже чиновники без вказівок начальства працювати не можуть. Коли я запитував у департаменті, як бути із запуском, усі знизували плечима. Тоді я поцікавився: "А що ви зараз робите?"— "Відповідаємо на листи громадян". На прийом до самої Білозір я потрапити так і не зміг. Мені повідомили: "Пані міністр не може зустрічатися з кожним режисером, у неї тоді не буде часу на роботу". Я кажу: "Знаєте, а Сталін зустрічався з кожним режисером, а ночами дивився всі радянські фільми". У результаті картину запустили аж 26 грудня 2005-го. І тут розпочався наступний етап наших поневірянь (це вже було при міністрі Ігореві Ліховому).

Кінодепартамент постійно висував претензії до мовних зворотів у документах: там кома неправильно поставлена, а цього взагалі не треба було писати. Папери постійно коректували, повертали нам, ми їх переробляли, надсилали назад у департамент – і так до нескінченності. Я зрозумів, що просто не готовий до всіх цих складних міністерських процедур: за весь час роботи режисером я практично не мав досвіду співпраці з Мінкультом, тому що майже не знімав за державні гроші. Перший свій фільм, "Голод-33", у 1991 році принципово зробив не за державні кошти. Мінкульт пропонував фінансування, але я розумів: будуть їхні гроші – буде і контроль держави. Оскільки ж тоді вона ще була радянською, тобто тією державою, яка заперечувала сам факт Голодомору, мені такого контролю якось зовсім не хотілося. Ми тоді через ЗМІ звернулися до людей із проханням надати фінансову підтримку. Надійшла неймовірна кількість листів, багато з яких не можна було читати без сліз. У деяких конвертах лежав карбованець, в інших – три, п’ять, десять карбованців. Хтось надсилав усю свою зарплату. Відгукнулося багато підприємств, особливо із Західної України, де, як ви знаєте, голоду не було. Але найбільшу допомогу нам надав один комерційний банк із Ужгорода. Другий мій фільм, "Атентат", теж знятий за спонсорські гроші. І лише третя картина, "Нескорений", була частково профінансована Мінкультом...

Тоді, 2001-го, із "Нескореним" теж виникали проблеми?

Тоді все якось робилося вчасно. Останній фільм, "Залізна сотня", зроблений за гроші австралійського мецената Юрія Борця.

Чому ж тепер ви вирішили звернутися до держави?

Бюджет у фільму пристойний – 10 мільйонів гривень. До того ж плата за послуги кіновиробництва зросла. І якби мені вдалося знайти необхідні кошти у спонсорів, я б до держави, звісно ж, не звертався. Мені в Кабміні сказали, що в нас уже прийнято закон, який діє в західних країнах, – коли частина коштів, котрі приватна особа віддає на культуру, зараховуються йому як сплата податків. Але я запитував у багатьох бізнесменів, вони нічого про це не знають. Закон прийняли якось тихенько, і ніхто про нього навіть не здогадується. І він не працює.

Відповідно до контракту з Мінкультом, нам нинішнього року мали перерахувати 7 мільйонів гривень. Але перерахували лише 83 тисячі. З липня на кіностудію Довженка гроші надходити перестали. При цьому гуманітарний віце-прем’єр Дмитро Табачник заявляє в ефірі каналу ICTV: мовляв, у національному кінематографі поганий менеджмент, не можуть навіть освоїти виділені державою 50 мільйонів гривень. Але, вибачте, цих мільйонів просто немає. Кінематографісти їх не одержували! Найбільш прикро, що серед чиновників багато абсолютно байдужих людей, котрим усе одно, знімуть той чи інший фільм, будуть узагалі якісь зміни в кінематографі... Їм зручніше, коли їх ніхто не чіпає. Вони отримують високу зарплату, незалежно від того, скільки картин знято і чи знято взагалі. Коли Віктор Янукович вдруге став прем’єром, перше, що він сказав: "Необхідно позбутися неефективних держменеджерів". Це, по-моєму, найактуальніша проблема. Наша знімальна група запропонувала Мінкульту схему контрактної системи, яка забезпечила б працівникам гідну зарплату. Адже сьогодні зібрати фахову знімальну групу дуже складно: фахівці в нас хороші, а тому затребувані. Їх постійно запрошують працювати у приватні кінопроекти, де платять добрі гроші. Ось від мене художниця з костюмів пішла – зі сльозами на очах – у російську групу, яка знімає в Україні. Я все літо провів у міністерстві, нам постійно обіцяли, що контрактну систему приймуть. Але нічого так і не зробили. А віднедавна для всіх культурних проектів, які претендують на держфінансування, запровадили тендери, що теж забирають масу часу. Для багатьох не зрозуміло, чому культурний проект має брати участь у конкурсі нарівні з продукцією важкої або легкої промисловості. Тим більше що кінопроекти проходять відбір у Мінкульті – сценарій читає експертна комісія, і якщо з якихось причин він її не влаштовує, до запуску сценарій не затверджують.

"Тільки на грим Шептицького йде дві години"

Знаєте, державні гроші важко виділяються, зате легко витрачаються. Ваші фільми хоча б ідуть у прокаті й випускаються на DVD. Тобто дають якийсь прибуток. А доля більшості картин, знятих на держзамовлення, така: прем’єра в Будинку кіно, усі співають дифірамби режисерові, потім ідуть у буфет, напиваються, і після цього більше ніхто фільму не бачить, оскільки кінотеатри цих "шедеврів" не беруть, ризикуючи прогоріти.

Це жахливо, згоден. Я завжди думав про майбутнє кожного свого фільму так само, як думаєш про майбутнє своєї дитини. Режисер повинен знати, як він може зацікавити глядача. Кіно – мистецтво колективне. Якщо фільму ніхто не бачить, він мертвий. Раніше на кіностудії була худрада, до якої входили режисери, кінокритики, письменники, художники. Режисер показував акторські проби, потім перші зняті тисячу метрів, тобто на будь-якій стадії можна було оцінити, у правильному напрямі він рухається чи звернув не туди. І на будь-якій стадії проект можна було зупинити або замінити режисера. Потім худрада перестала працювати, все було пущено на самоплив. І режисери почали знімати "геніальні" фільми, які показують лише в Будинку кіно, а потім зберігають у Центрі Довженка. Нинішнього року в нас на кіностудії відродилася художньо-експертна рада, і я навіть маю честь її очолювати. Двом режисерам, котрі нещодавно зняли фільми, ми дуже тактовно запропонували показати свої твори раді. На жаль, ці добродії прохання проігнорували.

У вас тепер зйомки повністю зупинено?

Знімальний період мав розпочатися 17 вересня. Але кіностудію з липня перестали фінансувати, у нас був простій. Потім дирекція нам допомогла – за оборотні кошти кіностудії ми почали знімати в жовтні. Оскільки ж усі кошти вже витрачено, ми знову зупинилися. У Мінкульті постійно казали: гроші ось-ось будуть. Буквально днями повідомили: гроші вже надійшли, але їх перераховуватимуть не на кіностудію, а на Державну службу кінематографії. Однак річ у тому, що ця Служба, яка виникла в травні, досі не має рахунків, на які можна перераховувати кошти, а її голова Ганна Чміль досі навіть не одержувала зарплату. Просто коли Служба створювалася, Мінкульт подав у казначейство лише її штатний розклад – без бюджету і плану асигнувань. Цей неповний пакет, природно, повернули, тому Служба досі не може повноцінно працювати. Ситуація вкрай дивна. Усе може скінчитися тим, що 50 мільйонів гривень, які в листопаді було вирішено перевести з рахунків Мінкульту на рахунки кінослужби, можуть повернутися назад у держскарбницю, і кінемато-графістів знову звинуватять у поганому менеджменті. Таке враження, що комусь цього дуже хочеться. Я як режисер підписував державний контракт не із Службою, а з Мінкультом. Однак доки все з’ясується, за період чергового простою може розбігтися вся знімальна група. Наша картина (між іншим, завершити її заплановано у першому кварталі 2007-го) дуже трудомістка, для роботи над нею потрібні добрі фахівці. Тільки на грим Андрія Шептицкого йде дві години. І в нас чудовий гример

Таня Татаренко, яку постійно кудись запрошують. Цього літа, коли вона працювала у картині Володимира Мотиля, він узагалі запропонував їй залишитися в Москві.

"Львівська облрада виділила нам 300 тисяч гривень"

Але все ж таки, вважаю, річ не лише у відсутності грошей...

Проблеми виникають повсюди, де доводиться зустрічатися із держчиновниками. Наприклад, восени треба було зняти невелику сцену в Маріїнському парку – два пенсіонери розмовляють на лавці. Нам сказали, що для зйомок потрібен дозвіл Київської міськадміністрації. А там повідомили, що ми мусимо надати їм сценарій, копії паспортів усієї знімальної групи і заяву, яку розглянуть упродовж 30 днів, а потім маємо показати їм знятий матеріал. Ми так і не зрозуміли, для чого всі ці запобіжні заходи. Я б ще з ними погодився, якби ми знімали сцену, в якій 50 танків рухаються Маріїнським парком у напрямку Верховної Ради. А так я сказав: "Дякую, до побачення". І зняли в іншому парку. Проте серед чиновників трапляються й чуйні люди. Губернатор Львівщини Петро Олійник пообіцяв часткове фінансування. А львівська облрада, очолювана Мирославом Сеником, на зйомки у Львові виділила нам 300 тисяч гривень. До речі, коли уряд Юлії Тимошенко відправили у відставку і на посаду міністра культури шукали нову кандидатуру, один із претендентів, Юрій Богуцький, у відповідь на запитання, в чому він вбачає головну функцію міністра, тоді сказав: "Я хочу створити комфортні умови для діячів культури". Це, у принципі, все, що потрібно від міністерства. Тепер його знову очолив Юрій Богуцький. Сподіваємося на його рішучі дії.

Цікаво, яким ви хочете побачити екранний портрет Шептицького? Адже він, попри свою благородну патріотичну діяльність, дозволяв інколи вчинки, м’яко кажучи, непорядні. Писав подячні листи Гітлеру, а потім Сталіну. У серпні 1942-го благословив парафіян на роботу у святкові дні на благо рейху – і це після того, як німці відправили в концтабори багатьох оунівців на чолі зі Степаном Бандерою, а деяких розстріляли...

Коли 1939-го Західну Україну приєднали до СРСР, місцеве населення зустрічало Ради хлібом-сіллю. Тоді ще не знали, що буквально через рік буде репресовано і знищено майже 10% населення Галичини. Потім із хлібом-сіллю зустрічали німців – як визволителів. Шептицький у такій складній ситуації шукав менше зло серед більшого. Але конформізм не був генеральною лінією його поведінки. І хоч би при яких режимах він жив – при австро-угорському, польському, німецькому, радянському, – ніколи не змінював своєї головної позиції – пастиря української нації. Між іншим, уміння провадити гнучку політику допомогло йому врятувати дуже багато людей під час фашистської окупації. Він, наприклад, врятував понад дві тисячі єврейських дітей, сказав їм: "Доки ви перебуваєте у стінах мого собору, ви в безпеці". Його ім’я викарбуване на Стіні плачу в Єрусалимі. У Нью-Йорку я спілкувався із сином львівського рабина, якому допоміг вижити Шептицький. Він хотів заховати і самого рабина, але той відповів: "Я помиратиму зі своїм народом. А сина врятуй". Митрополит був ще й великим меценатом. У Львові є етнографічний музей "Шевченківський гай", куди стараннями Шептицького було перевезено дерев’яну бойківську церкву – її в такий спосіб зберегли, тому що вона була в поганому стані. Параджанов у цій церкві знімав сцену "Тіней забутих предків". Для мене найголовнішим було дослідити і показати у фільмі причини, які спонукали Шептицького обрати шлях священнослужителя. Ще дев’ятирічним він сказав своїй матері, що стане священиком. І молодим пішов у монастир. Тоді як у миру перед ним простиралися великі перспективи: родом він із графської сім’ї, отримав чудову освіту, до того ж був дуже вродливим.

"Дзеркало тижня", № 48 (627), 16 – 22 грудня 2006 року




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com