Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

29.03.2007 17:08

Кінематографічна нація
(Вадим Скуратівський відповідає на запитання KINO-КОЛА)

Сьогодні, 29 березня, у Львові, в кінотеатрі "Кінопалац-Копернік", розпочинаються Дні польського кіна, що їх проводять  Польський інститут у Києві, Всеукраїнська мережа кінотеатрів "Кінопалац" за підтримки Інституту ім. Адама Міцкевича у Варшаві. Фестиваль, що вже побував у Києві (23 – 27 березня), згодом відвідає іще Харків (5 – 9 квітня) і Донецьк (11 – 15 квітня). У всіх містах покази здійснюються у кінотеатрах мережі "Кінопалац". Ми продовжуємо на порталі публікацію низки текстів з польського номера (33, весна, 2007) часопису KINO-КОЛО, що представляють польське кіно та фільми, що входять до програми Днів...

KINO-KOЛО (33) весна 2007

Поляків довго вважали "кінематографічною нацією". Що це означає для їхньої країни сьогодні? Чи глобалізація не анулює самого поняття "кінематографічна нація"?

Вадим СкуратівськийМи живемо в епоху незліченних катастроф "національних культур", брутально упокорюваних "глобалізацією" (а власне – однією "національною культурою" особливого ґатунку).

Ця планетарна недуга не оминула нашого західного сусіда як "кінематографічної нації" – що її, власне, вже немає. Ідеться не лише про наслідки безпосередньої інтервенції глобалістичних процесів у польське суспільство останніх десятиліть, а й про певні, суто внутрішні тенденції тамтешньої історії, що і призвели, зрештою, до кризи того поняття.

...Рівно 30 років тому автор цих рядків, незграбно замаскувавшись у роздуми про польський кіноплакат, написав про тогочасну Польщу саме як про "кінематографічну націю" (Польський плакат//Вітчизна. – 1977. – №4. – С. 244). Себто про те, що чи не вся стратегія національної культури зосередилася там у кінематографі.

Це не зовсім перебільшення. Зрозуміло, що кіно в Польщі, яка дала світові його винахідників, братів Складановських, було, сказати б, "завжди". Від чарівної Ванди Слюсарської (польська Віра Холодна-Левченко!) до, приміром, фільму "Чортова ущелина" (1950), – як на той час, дуже майстерного пригодницького "аґітпропу", що в ньому – в якості асистента режисера – дебютував молоденький Вайда. Але десь одразу по смерті Сталіна – буквально з першими кроками "десталінізації" – постає не просто "польська кіношкола", як зазвичай називають те кіно, а найвищого художнього класу екранна інтерпретація всіх головних сюжетів національної долі. Особливо новочасної. Унікальна за своєю естетичною культурою та змістовим багатством кінематографія, яка не просто віддзеркалює всю "національну семантику", а стає чи не центральною подією в усьому національно-культурному процесі. Не зловживаючи ім’ям Вайди, аж ритуалізованим у всьому світовому кінообігу, належить, разом із тим, хронологічно означити рамці того великого загальнонаціонального явища його фільмами: "Покоління" (1955) – "Людина із заліза" (1981). Отож 25 років неймовірної кіноматографічної напруги! Шерег славетних творців та їхніх славетних фільмів, що на них зупинилася зіниця всього світу. Відповідно постає питання: а чому?

У блискучому романі Єжи Анджеєвського "Іде, плигає горами" іронічно обіграно обов’язковий штамп західних уявлень про підрадянську "уярмлену Польщу". Ніби так воно й було. Нібито. Але ж інтеліґентська Польща після сталінізму – й католицька, й уся інша – вочевидь увійшла в дивовижний за своїм обсягом, за своєю інтелектуальною та художньою енерґією, рух опору тому уярмленню.

Згодом історики ще напишуть бібліотеку про той опір. А власне про величезну його духовну суму, про справді унікальну культурну модель тієї доби, позначену безкомпромісним намаганням осмислити кризовий світ. І національний, і весь інший.

А десь посередині тієї моделі – тогочасне польське кіно. Передусім ігрове (у багатозначному поєднанні з блискучою тамтешньою анімацією – підкреслено "притчевою").

Що ж усе-таки привернуло абсолютну світову увагу до того кіна? Нескінченна в ньому екранна "нарація" про людину, що її знавісніла історія всіх кольорів намагається принизити, а то й просто знищити. А вона, ота людина, прагне тому приниженню опиратися. Іншої теми – семантики – змістовости в тому кіні, по суті, немає.

Ось так польське кіно 1955–1985 років і постало свого роду онтологічним вікном, що в ньому і вся та країна, й за нею весь інший світ дивилися на самих себе. На свою долю. На те, що великий католик Блез Паскаль, а відтак великий агностик Андре Мальро (французькі улюбленці польської культури) назвали "умовами людського існування" (вираз перекладано ще і як "доля людська"). Польське кіно тих років – то дивовижна за своєю художньою автентичністю і глибиною "гіперекранізація" тих умов. Антропологія-в-рухомих-образах.

...Але ось те кінематографічне "покоління" необхідно віково потомилося. Процес природний. Серед іншого, ґенерація, змучена героїчними, але невдалими спробами прямої антитоталітарної дії 1956-го та 1968-го–1970-х років. А після воєнно-комуністичного путчу 1981 року національно-історичний процес узагалі був ніби загальмований, і Польща входить у річище справді самостійного історичного розвитку – лише з першими, вже цілком очевидними спазмами московського комуністичного "централізму". Так розпочалася нова ера в її часі, але вже без кіна... З інколи добрими фільмами, але саме без кіна як головної національної "синдроматики". Національна історія знайшла для свого самоздійснення багато інших засобів. Полегшених чи взагалі інших.

Але ось саме "без кіна". А тут іще й навідався до країни на її стрімкому "поверненні до Європи" згаданий "глобалізм". Кінець фільму... Великого польського фільму згаданого періоду. Нова епоха. "Епоха" по-грецькому – то, серед іншого, означає ще й "зупинка".

Як пояснити, що польське кіно часів демократії не сягає свого ж рівня часів тоталітаризму сімдесятих і вісімдесятих?

А що ж тут пояснювати?! У відомому польсько-білорусько-українському анекдоті партизан виходить із лісу, питаючись: "А де тут німці?" – "Та їх уже давно нема!" – "То чиї ж поїзди я пускаю під укіс?!"

Відомий монстр зник із польського буття, виштовхнутий звідти сукупними його зусиллями. Йдеться, зрозуміло, не лише про "радянську" там присутність. Фундаментально перемінилася сама речовина національної історії. Зникла з неї назагал уся сума ентропії, що їй та історія відчайдушно опиралася. Історія, вочевидь, одужала? Але ж разом із тим героїчна польська епопея спротиву тим недугам теж доконечно мала піти в минуле. Укупі зі згаданим ультра-кіном, що було найвиразнішим розділом тієї епопеї, її знаком оклику.

... Зазвичай коли вщухає війна, закінчуються й подвиги в ній. Польське кіно було саме таким подвигом.

Зрозуміло, що кінопроцес (коли він триватиме надалі ) може й повинен звертатися до попереднього національного досвіду. Та ще й такого драматичного. Але при цьому вже годі чекати якихось екранних звершень, що дорівнювали б колишній польській "кіногероїці".

...Пригадую недавнє дивне враження від уже цілком "безцензурного" фільму Вайди "Перстень з короною", що мав вигляд суто історичного кіна про важкі колізії Польщі-1945, щойно "звільненої" Червоною армією – на користь іншого нещадного окупанта. У творі тому – історична правда. Але вона не йде ні в яке порівняння з художньою правдою "Попелу та діаманта" про ті ж колізії того ж року. Все просто. Історія нарешті усунула ті недуги – разом, однак, із кінематографічним супроти них опором.

То що ж – сучасні польські кінематографісти повинні повернутись у те минуле? На якій "машині часу"? В них, ізрештою, сьогодні інші клопоти.

Нині польське кіно мовби відпочиває від своєї попередньої неймовірної напруги. Може, маємо справу з неуникною почерговістю екстазу та "нормального" психологічно-фізіологічного стану.

...Колись, у ХІХ столітті, колосальний і саме екстатичний феномен польського романтизму поступився-таки місцем ніби скромному й виваженому – "нормальної" психологічної температури – явищу "польського позитивізму".

Але ж насамкінець і того століття, й того "позитивізму" з’являється ультрафеномен пані Марії Склодовської-Кюрі, яка відкрила явище радіоактивности... Почекаємо ж на щось схоже насамкінець біжучого польського кіна. Адже колись воно таки аж "розщепило"-струснуло світову екранну речовину.

Чи можна говорити про вплив "польської школи" на радянський кінематограф?

Радянська – власне підрадянська – рецепція польського кіна – то, на жаль, іще зовсім не опрацьований розділ в історії не лише кіна й глядача СРСР, а й у самій історії радянського суспільства. А шкода, дуже шкода. Міріади фактів тієї рецепції. Переважно "позакінематографічних".

Приміром, у молодіжній радянській прозі шістдесятих герої обрядово-побожно згадують при кожній нагоді – й без неї – польське кіно.

"Поляки работают без дураков", – із повісти Васілія Аксьонова "Апельсини з Марокко" (із приводу фільму "Мати Йоанна від янголів").

Коли з’явився литовський фільм "Ніхто не хотів помирати" (1965), то його називали тут не інакше, як "наш "Попіл та діамант".

Але говорити про безпосередній відгомін того польського кіна в кіні радянському-підрадянському – ризиковано. Адже найменший такий "резонанс" мав бути негайно й немилосердно вилучений кіноцензурою всіх її інституційних рівнів. Що напевне й робилося.

Належить із певністю говорити лише про тогочасну нашу фетишизацію польського кіна. Котра, серед іншого, призводила й до вельми наївного нерозсуду про безберегу свободу в сусідній комуністичній країні. Мають, мовляв, те, чого ми не маємо! Галюцинація, що зачіпала навіть фахівців-кінознавців...

Приміром, московська кінокритика нескінченно розводилася про повнометражний дебют Полянського "Ніж у воді", не підозрюючи, що варшавський тетрарх Ґомулка дивився-дивився по телевізору той фільм, а потім схопив праску (поряд господарювала донька) і щосили пожбурив у телеекран. І, зрозуміло, в біографію режисера.

Так само солідно просторікували і про кіно Єжи Сколімовського, а той, як і Полянський, змушений був шукати себе на Заході...

А щодо України... Наприкінці п’ятдесятих наш земляк Абрам Гозенпуд (узагалі-то вельми кваліфікований автор) у лєнінґрадському журналі видрукував (напевне під примусом) статтю, що тотально анафемствувала все нове польське кіно. А наприкінці сімдесятих зі словника Української Радянської Енциклопедії викинули "гасло" про Анджея Вайду. А посередині...

А посередині – за інерцією – український глядач поспішав на будь-який польський фільм, що з’являвся в наскрізь "відретушованому" тутешньому прокаті. Леґенда про велике сусідське кіно в нас жила, отже, завжди. Бо те кіно – безсмертне.

Запитання поставив Олексій Радинський




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com