Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

02.04.2007 14:17

Кінотранс Ґатліфа
(Актор Ромен Дюріс розповідає про співпрацю з кінорежисером Тоні Ґатліфом)

Сергій Локотко. З Тоні Ґатліфом ти зробив три фільми – «Ґаджо діло» („Дивний чужинець”), «Мене приніс лелека» та «Вигнанці». Як почалася ваша співпраця?

Ромен ДюрісРомен Дюріс. Він шукав молодого француза, який був би достатньо кумедним і впізнаваним типажем, щоб «закинути» його туди – в циганський світ Румунії, а затим поглянути, що з ним трапиться. Ми зустрілися, поговорили, дуже сподобались один одному й вирішили робити «Ґаджо діло» – все було дуже просто. Але це було вельми сильне відчуття! В людському, життєвому сенсі. Я геть не уявляв собі циган, ніколи не був у Румунії, а тут одразу провів у ній три з половиною місяці! Цей візит до незнаної доти країни залишив дуже сильний слід у моєму житті – я і зараз нескінченно вдячний пережитому досвідові. Це був просто шок! Ми жили серед циган, які в Румунії є нацменшиною, хоч і доволі численною. Проникнути в доволі замкнуту національну спільноту завжди вкрай важко. Але Тоні – сам циган, а до того ж він оплачував роботу всіх непрофесійних акторів та добровільних помічників. Він був дуже доскіпливий у цих питаннях, і тому швидко одержав згоду. А потім поступово вибудувалася звичайна система людських стосунків, симпатій, і цей емоційний досвід виявився дуже сильним. Спершу для циган я був справжнім ґаджо – до мене побоювались доторкнутися. Вони були підкреслено ввічливі. Але поволі, в міру мого життя серед них, бар’єр зник – спочатку по мені стали повзати їхні діти, потім зі мною вже віталися чоловіки. Мене було «прийнято в сім’ю». А потім прийшла справжня любов! Я сам не очікував такого! Цигани там настільки бідні, живуть у такій собі резервації, – зрештою, цей народ упосліджено не тільки в Румунії. Ба навіть у Франції – те саме. А тепер уяви мене – звичайного француза, ґаджо, який приїхав жити з румунськими циганами й мало там не зостався! Правда! Я не хотів повертатися! Я донестями закохався в циганку й хотів там залишитися! Тоні силоміць мене «вирвав» звідтіля, спершу в Стамбул, де ми з ним «відлежались» і оговтались, і тільки потім до Франції. Цей фільм міцно закарбувався в нас обох. Повернувшись додому, я негайно розлучився зі своєю тодішньою дівчиною, хотів різко змінити життя… Я ніби відродився для нового існування! Адже я жив серед людей за межею бідности, але ж наскільки емоційно багатим виявилося те життя! Франція після Румунії здалася такою прісною, безчуттєвою… Такого роду пригоди дають змогу відкрити в собі якісь базові речі. Це вкрай потрібно… А цей Париж… Штучний, набундючений, святенницький…

Як працює Ґатліф? Чи існує «справжній» сценарій, і яка частка імпровізації? Стрічку монтують опісля чи вона тут-таки розгортається «в хронологічній послідовності»?

Саме так. Завжди хронологічний порядок – в усіх трьох картинах, де я знімався в Тоні. Спершу фільмовано першу сцену, й кіно розпочинається – і в нашому житті теж. Це не означає, що в Тоні немає сценарію – адже він придумує фільм і добуває гроші у продюсерів. Це потім він у буквальному розумінні «живиться» всім, що відбувається під час подорожі – розумієш? Наприклад, «географічно» він мислить собі місцевість в один спосіб, а насправді вона виявляється зовсім іншою. Там живуть якісь люди… Він не відмовляється від сцени, а просто перебудовує її відповідно до обставин. Під’їжджає машина – він «грає» з машиною, в сцену втручається випадковий перехожий – він миттю стає актором тощо. А коли ти працюєш із циганами, то щодня трапляються несподіванки, й Тоні буквально вбирав це. Він негайно вводив правки і в сценарій, і в мізансцену. Так було і з “Вигнанцями”, і з “Ґаджо діло”. В “Ґаджо діло” він вдавався до ще одного прийому – відвертав камеру й “запускав” мене до циган. Ми починали говорити, приколюватися, щось робити, а він – раз! – і включить камеру! Життя в буквальному сенсі живило кіно.

А сцена трансу з “Вигнанців”? Як узагалі це було можливо?

А то – вищий пілотаж. Тоні записав частину церемонії за два тижні до фільмування, потім зібрав шерег місцевих музикантів, дав послухати запис і їм, і акторам. Він виступив як справжній дириґент, розписавши “партію” кожного виконавця – а їх було чимало! Потім ми вирушили до місця майбутньої зйомки. Він показав мені відеокасету, на яку власноруч зафільмував такого роду церемонії. Тобто я собі уявив, у який стан входили учасники трансу, щоб не було ніяких недомовок, страху. Я бачив і знав, як це відбувається. А відтак усе сталося на диво природно. Музика почалась – і потягнула всіх за собою. Камера на плечі, Тоні дозволив музикантам “розгулятися”, потім увів у сцену Любну Азабаль (актрису – С. Л.), а затим точно таким самим чином “укинув” і мене. Він нас, якщо так можна сказати, зовсім облишив, дав нам забути себе й піти за музикою. Так усе й сталось… А потім постав якийсь “спіритичний” вимір, що ніяк не був схожий на звичайну роботу актора… Ось як Ґатліф будує мізансцену! Є місце, музика, а актори не повинні замислюватися. Забудьте про режисера! Треба бути тут, зараз і на всі сто відсотків! І це чудово! Такий підхід дає змогу зруйнувати в собі всі стереотипи.

Розмову вів Сергій Локотко
Париж, січень 2007




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com