Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

29.04.2007 17:53

Роллан Сергієнко: Чорнобильська молитва

21 рік минув від того дня, як чорнобильський дзвін сповістив світові про атомну трагедію. Десятки кінематографістів із різних країн відвідали «зону відчуження», аби змалювати образ місця, звідки йде смертельна небезпека. Одним із посередників між зоною та людьми був український режисер-документаліст Роллан Сергієнко. Вісім його фільмів, знятих упродовж 15 років, склали чорнобильський цикл, що став чимось значно більшим, ніж просто документ тієї доби.

Олексій-Нестор Науменко. Пане Роллане, що ви подумали, коли дізналися про чорнобильську аварію?

Роллан Сергієнко. Насамперед, я подумав, що війна, про яку говорили все моє дитинство, – атомна війна – розпочалася. Не всі розуміють це, але, як на мене, то була остаточна репетиція війни. І відчуття перебування в зоні це підтвердило.

Чим далі я вживався в цю тему, чим більше бачив, щ? відбувається в Чорнобилі, тим краще розумів: рід людський дуже легко може піти на самогубство. Не помічаючи, не тямлячи, не усвідомлюючи, він поступово наближається до провалля, здатного поглинути світ. І два десятиліття, що минули від дня катастрофи, на жаль, свідчать: люди швидко забувають будь-які уроки і призвичаюються до думки, що нічого страшного не сталося.

Ви зразу поїхали до Чорнобиля?

Ми вирушили туди наприкінці травня 1986 року. Мали намір зафіксувати все побачене там. Результатом цих зйомок став перший фільм «Дзвін Чорнобиля».

Їхали ми від московської Центральної студії документальних фільмів. Зі мною були три оператори, які відразу погодилися на цю подорож. Молоді кінематографісти – Іван Двойніков, Владімір Фроленко й Константін Дурнов. Двоє з них уже на тому світі... І я відчуваю власну провину за те, що не вберіг їх. Але, бачить Бог, я ні на крок не відступав від них під час зйомок. Усі ми були опромінені, проте для Івана й Володі це виявилося смертельним. В останньому своєму фільмі «Чорнобиль-2001. Заповіт» я розповів про це й показав похорон Івана (Володю поховали раніше).

Ми потрапили до Чорнобиля, коли перша хвиля шоку в людей уже минала, проте для багатьох із тих, хто зіткнувся з катастрофою безпосередньо, цей стан тривав дуже довго – аж поки завершився перший етап будівництва так званого саркофага. Це був перший крок. Однак і сьогодні трагедія продовжує висіти над нашими головами й, можливо, не зникне вже ніколи.

Що вас підштовхнуло там фільмувати ?

Гадаю, документаліст завжди повинен перебувати в потрібному місці. Слід було зафіксувати і зберегти назавжди стан людей, які безпосередньо зіткнулися з репетицією майбутньої війни. Я зрозумів, що треба відкласти всі свої проекти й негайно їхати знімати до Чорнобиля. У той час я працював над стрічкою «Травневий ранок» – про трагічну історію алтайської комуни, організованої у двадцятих роках, а на початку тридцятих просто знищеної. Я попросив законсервувати фільм на кілька місяців, аби почати зйомки в Чорнобилі.

Що вас найбільше вразило в чорнобильській зоні?

У перший же тиждень нашого перебування там я почув одну історію, яка мене вразила надзвичайно. Двоє солдатиків-ліквідаторів посперечалися зі своїми друзями, мовляв, ніяких «променів» немає, і здерлися на руїни колишнього четвертого блоку… Обох навіть не довезли до бориспільської лікарні – вони загинули через лічені години.

Чи думали ви про небезпеку? Чи було страшно?

Страшно було завжди. Нас попереджали: «Не лізьте куди не можна!» Біля розвалин блоку нас супроводжував дозиметрист Юрій Самійленко, показував небезпечні місця: «Ось біля цього каменя 200 рентґенів, трошки далі – тисяча, ще далі – смертельно…» А потім каже: «Досить! Усе, пішли! Виходьте звідти!» Ми відразу покрокували за ним.

У вересні того самого року ми фільмували будівництво саркофага, котрий мав закривати руїни. Ми побачили роботу спеціального робота на дистанційному керуванні, що порався із заваллям. А самоскиди постійно під’їжджали й від’їжджали. Водій одного з них, якийсь грузин, каже нам: «Та киньте це знімати! То хаос. Ви сюди зніміть!» – і, розкривши тільняшку, вказав на себе. Я вжахнувся: людина не розуміє, із чим жартує!

Про що ви розмовляли з тими, хто залишився жити в зоні?

Більшість із них були просто прив’язані до своєї землі, господарства, до місця, в якому прожили все життя і якого не хотіли кидати. Здебільшого то були жінки, старі люди. Вони вже не чекали нічого кращого – все одно помирати!.. Тож краще померти на власній землі.

Мародерів зустрічали?

Ми навіть хотіли фільмувати мародерів... Якось, проїжджаючи порожнім селом, побачили, що хтось промайнув серед дерев. Наздогнали ту людину… Але виявилося, що то місцевий житель, якого відселили за межі 30-кілометрової зони, на територію, недалеку від його колишнього помешкання. Він, скучивши за риболовлею, повернувся додому, взяв вудку та й попрямував до місцевої річечки. Повернувся перевірити своє господарство, половити рибу. Коли я зауважив, що це небезпечно, той чоловік лише махнув рукою…

Ви постійно повертаєтесь у Чорнобиль. Заради чого?

У фільмі «Чорнобиль. Післямова» я сам запитую себе, чому знову і знову повертаюся сюди? Що зі мною? Чи я збожеволів? Мої друзі й рідні кажуть: «Годі вже про Чорнобиль та про Чорнобиль! Зупинись!» А я зупиняюсь і думаю: чому?.. Я хотів би, щоб ці фільми подивилася якомога більша авдиторія, бо ж вони передають мій стан і моє прагнення: дати зрозуміти небезпеку, що нависла над людьми, над Україною, над цілим світом.

Ваші фільми про Чорнобиль – це відповіді, запитання чи щось інше?

Я думаю, заклик. Назви першого, третього й четвертого фільмів – «Дзвін Чорнобиля». Це не випадково. «Не питай, по кому подзвін – він і по тобі». Подзвін, який сповіщає, тривожить, який звертається до Бога. Це й заклик, і попередження, і, якщо хочете, молитва.

Друга стрічка має назву «Поріг». Ми завжди на нім. І Чорнобиль – це також поріг для людства. Якщо продовжувати образ, то йдеться про момент, від якого залежить, у який бік рухатися: до життя чи до смерти.

Як стверджують, ваші рідні, Чорнобиль надає вам сил, творчої наснаги…

Мабуть, вони мають рацію.

Це наче Бог, якого людина боїться й водночас прагне до нього?

Так, щось схоже і в мене…

У фільмі «Наближення до апокаліпсису» багато відомих постатей розмірковують на тему Чорнобиля. Серед них і папа Іван-Павло ІІ. Розкажіть про зустріч із ним.

Папа відразу зауважив, що це не буде інтерв’ю. Він просто погодився на бесіду з нами, бо вважав цю тему дуже важливою. Під час зустрічі він намагався сказати по-російськи: «Надежда… надежда есть…» А далі перейшов на італійську. «…надія на людину, – сказав він, – яка повинна зрозуміти, наскільки вона залежить від Бога, наскільки вона здатна зберегти розум і віру».

Тобто для Івана-Павла ІІ це не був кінець світу?

І для нас із вами також. Але кінець світу може, врешті-решт, настати, якщо люди не помудрішають. Ідеться не стільки про розум, скільки про мудрість, яка робить його сердечним. І про віру, віру…

Розмову вів Олексій-Нестор Науменко
Київ, квітень 2006




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com