Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

26.10.2007 17:46

Сокуров Алєксандр про фільм "Алєксандра"

more.jpgНа 37 МКФ „Молодість” – у „Мультиплексі Комод” – було презентовано останню за часом стрічку Алєксандра Сокурова, що називається – „Алєксандра”. І збіг у імені режисера та головної героїні (Алєксандра Ніколаєвна) не випадковий – режисер зіставляє себе з нею. Про це він розповів на прес-конференції, яку було проведено одразу після показу журналістам фільму: „Мій батько також був військовим, і з сімнадцяти років боровся проти нацистів, хоч і ненавидів війну як дію,” – пояснює Сокуров.

„Алєксандра” справляє дивне враження. З одного боку видається, ніби режисер зрадив собі у певних мистецьких принципах, і перейнявся гострою темою, будучи, переважно, на боці інтересів Росії. З іншого – наголошує на тому, що фільм геть не про конкретну війну, а про потребу примирення загалом: „Для мене як для росіянина, як для представника народу, що безперестанно воює, ця тема важлива. Через це й через низку соціальних катаклізмів, у мого народу не було часу на розбудову держави. Я покладаю надію на повернення до народу розуму, який уособлює в собі переважно жіноча частина населення. Чеченські жінки поводяться так само, я не помітив у них ніякого злопам’ятства по відношенню до росіян. „Алєксандра” – це знак переможниці як характеру, як місії, як надії. „Ніколай” – це певна християнська традиція, що поєднує, примирює, сприяє розумінню.”

В усякому уразі, стрічка Сокурова потребує детального тлумачення та осмислення, й від миттєвих реакцій варто утриматися. Наразі ж пропонуємо короткий виклад розмови мистця з українськими журналістами.


У фільмі постали два питання: „Коли ви (росіяни) підете?”, – відповідь зрозуміла, – „ніколи”; і „Коли в них (чеченців) урветься терпець?” – як ви вважаєте, терпець може урватися?
Не хотілося б відповідати на це запитання. Я відношуся до людей, які сприймають державу як єдине ціле, для мене дуже важливо, що Росія складається з багатьох частин, є такою собі мозаїкою різних народів. На Кавказі я бував часто, особливо останнім часом – досліджував діяльність російського війська за часів царату. Дізнався дуже багато страшного й трагічного... Мені це все складно, бо я дуже важко переживаю руйнації, я люблю цілісність – коли багато всього різного, терпимого, мудрого.

З іншого ж боку, я усвідомлюю, що вектор розвитку політики та економіки є, по суті, деструктивним. Рік за роком ці галузі дедалі більше дегуманізуються в усіх країнах світу. Не лише тому, що, незважаючи на демократичні процедури, до влади приходять люди позбавлені всякої внутрішньої гуманітарної складової, а й тому, що мільйони людей дегуманізуються. Не останньою чергою за це відповідальна індустрія кінематографа.
Це складно, хоч я й не боявся сформулювати подібне питання у фільмі вустами молодого чеченця.

Фільм знімався повністю в Чечні (знімальний період тривав 28 днів, нашій роботі суттєво сприяли офіцери ФСБ) – раніше художніх фільмів там за таких обставин не робили. Працювати було важко, саме тоді ФСБ поставило крапку й знищило Басаєва – було оголошено надзвичайний стан. Були ситуації, коли на певну локацію для фільмування нас привозили лише на сім хвилин. Проте всі знали, у тому числі й Ґаліна Вишневська, на що вони зголошуються. На щастя, ніяких надзвичайних ситуацій за період знімань не трапилося.

Чому героїня Ґаліни Вишневської так прискіпливо вдивляється, навіть принюхається до життя військової частини, але її зовсім не бентежать і не цікавлять жахливі руїни чеченського міста?
Не випадково героїня у похилому віці, тобто це людина, що за своє життя вже бачила щось не менш трагічне. Принаймні, Ґаліні Вишневській доводилося перебувати в окупованому Лєнінґраді, і коли ми приїхали у Ґрозний – який, на той час, був уже більш-менш відновлений, але цілі квартали все ще лежали в руїнах – вона сказала мені, що все це вже бачила, і потрапила туди, куди їй потрібно було потрапити: „Я все це розумію та відчуваю”. У певному сенсі, це зв’язок часів – один час ще не зник, інший уже настав; це форма, яка мені подобається – перетікання часів – ніщо нікуди не зникає, не розчинається, у людській свідомості так точно. Ні в мистецтві, ні в історії немає чорних дір – все існує паралельно та одночасно. Лише наша воля визначає, чи знаємо і думаємо ми про ті чи інші події.

Головна проблема не в тому, як воювати чи перемогти у війні. Усі війни рано чи пізно закінчуються. І потрібно думати, що робити після цього, як обом сторонам жити із усвідомленням війни, що минула. Художньою мовою я хотів вказати на цю проблему. Адже це передусім художній твір, ні в якому разі не документальне дослідження. Тим не менше, я намагаюся сказати людям, що, хочемо ми цього чи ні, а все одно приречені й будемо жити разом і поруч. Не йдеться про державну належність. Та однаково, цю частину Кавказу ніхто не виріже з того місця, де вона розташована – вона там буде завше. Треба вміти жити наступним днем. Інших варіантів немає.

Розкажіть про роботу з Вишневською.
Про роботу з нею я мріяв ще коли був геть молодим, і не працював у кіні. Вишневська – жорстка, вольова людина, що мусила протягом життя наполегливо відстоювати свої інтереси. У мене з нею не було ніяких проблеми, ніяких конфліктів – я взагалі не розумію, як знімати фільм, коли є суперечки з акторами. Вона мені сказала: „Саша, я йду за вами – будемо робити так, як скажете”. Ми не зняли тільки того, що було неможливо зробити суто фізично – головно, через страшенну спеку. Ґаліна залишалася працювати навіть дізнавшись про різке погіршення стану здоров’я її чоловіка Мстіслава Ростроповича.

Така велика драматична роль у кіні для неї стала першою, але вона чудово впоралася – без сумніву, завдяки колосальному життєвому досвідові. Також до початку знімань я показував Ґаліні фільми з моєю улюбленою акторкою Анною Маньяні – вказував на певні моменти. Слухали багато Шаляпіна. Таким чином і відбувалася підготовка.

Ви покладаєте місію примирення на жінок. Але у фільмі вони похилого віку. Як ви вважаєте, молоді жінки теж можуть цю місію провадити?
Поки жінка бореться зі своїми психофізичними сексуальними мотиваціями, надії немає. Надія є, коли у жінки з’являються вищі цінності – відчуття гуманітарного простору. Не кожна жінка на це здатна, так само, як не кожна може бути матір’ю. Але відповідальність, на жаль, лежить на жінках значно більше, ніж на чоловіках.

Чи не хотіли б ви звернути свій кінематографічний інтерес на Україну – можливо, пошукати свого героя тут?
А хіба героїня мого фільму не є частиною тутешнього життя?

Записав Віктор Глонь

Київ, 23 жовтня 2007




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com