Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

05.01.2011 15:44

Олег Кохан: У наших силах дати світові український новий кінематограф

Кінокомпанія Sota Cinema Group, очолювана київським продюсером Олегом Коханом, активно працює в українському кінематографі лише три роки, але має вражаючий список досягнень. Кохан був продюсером останніх фільмів Кіри Муратової («Два в одному» «Мелодія для катеринки»), Романа Балаяна («Обранець», «Райські птахи»), Отара Йоселіані («Шантрапа»), Кшиштофа Зануссі («Серце на долоні»). Ігровий дебют відомого документаліста Сергія Лозниці «Щастя моє» вперше в історії вітчизняного кіна було відібрано до основного конкурсу Каннського фестивалю. Його добре сприйняли як глядачі, так і провідні західні критики.

Олег Кохан відповів на запитання «Дня» про свій шлях у кіно, ряд проектів його компанії, про сучасне і майбутнє української кінематографії.

Дмитро Десятерик. Як ти прийшов до кіноіндустрії?
Олег Кохан. Усе постає із захоплень. Я в дитинстві любив робити три речі: грати у футбол — я цим професійно займався у школі, читати книжки й дивитися кіно. Завжди виникало таке прагнення: стати причетним до цієї таємниці, коли ти можеш за допомогою екрана переміститися до іншого світу — це на першому етапі, неусвідомлене, емоційне; а з часом мене зацікавила й можливість самовираження, можливість через авторський кінематограф поділитися своїм ставленням до життя.

Чи хотілося спочатку стати актором, режисером?
У мене ніколи не було спокус з приводу акторства. Цікава і режисура, і менеджмент. Розуміння того, що стоїть за одним і другим, визріло безпосередньо на кінофестивалі «Стожари». І я вирішив стати частиною механізму створення кінематографа. Проте, зважаючи на те, що кожний режисер повинен знайти свого продюсера, бажано успішного, я вирішив почати з головного.

Чи маєш ти формальну кіноосвіту?
Була спроба. Поїхав поступати на перші ВДІКівські продюсерські курси, але коли прочитав програму, то зрозумів, що мав рацію Тарантіно, який сказав, що краще витратити шістдесят тисяч доларів на власний фільм та отримати практичний досвід, аніж витратити ті ж гроші на якусь освіту. Я вже мав теоретичну базу, а в тій програмі не було маркетингу, ринків, і викладати це, за великим рахунком, не було кому. Та й такої професії, як продюсер, за радянських часів не існувало. Тут як у хірургії: доки всіх нутрощів своїми руками не торкнешся, нічого не зрозумієш. Тому я вирішив, що проходитиму свою школу: зніматиму кіно за власні гроші, здобуваючи, таким чином, досвід.

До речі, а звідки ти взяв гроші на таку марудну справу?
У мене була низка компаній, окремо реалізованих як бізнеси в різних сегментах кіновиробництва: реклами і постпродукції. Отже, був свій капітал, який давав змогу розпочати кінопроекти. По-друге — державна допомога Служби кінематографії, яка підтримала багато наших проектів, за що я їм щиро вдячний. Сподіваюся, найближчим часом сюди підключаться дистриб’ютори, канали, прокатники та інші учасники індустрії, які в усьому світі забезпечують фінансування нових фільмів.

Панська, тобто чиновницька, любов мінлива.
Утім, ми вже з шістьма міністрами працювали, гадаю, що зможемо знаходити аргументи й надалі.

Яким був твій перший проект?
У Москві як пробу пера зробив телесеріал, аби зрозуміти, як працює сам виробничий механізм. А перший великий художній проект, самостійний і повноцінний, з усім спектром продюсерських завдань: створити подію, забезпечити участь у фестивалях і комерційний прокат, — «Два в одному» Кіри Муратової.

Ти працюєш із серйозними, знаменитими режисерами — наскільки легко домогтися їхньої довіри?
Може, для когось є труднощі, для мене ж це величезне задоволення та життєвий успіх — спілкування з такого роду людьми. Так, є психологічні нюанси, адже це унікальні особи, можна сказати, епохального масштабу. Я пройшов абсолютно чудову школу, спілкуючись із настільки видатними майстрами, як Муратова, Балаян, Зануссі, Йоселіані.

До кожного, вочевидь, був потрібний свій особливий підхід?
Безперечно. Різні особистості за творчими пріоритетами, художніми акцентами і світоглядом. У цьому полягало основне завдання — порозумітися. І щоразу вдавалося встановити діалог між продюсером і режисером.

Можливо, це запитання профана, але ти підтримуєш дотаційне, авторське кіно, яке не окупає себе, — принаймні, в найближчій перспективі. А як же прибуток — адже ти все ж таки бізнесмен?
У нас заведено ставити на чільне місце американську модель продюсування кіно, що є — і я вкотре наголошую на цьому! — глибоко хибним. Кінопродюсер необов’язково вкладає власні кошти. Скоріше, це підприємець шоу-бізнесу, який уміє залучати до проекту кошти з різних джерел. Це можуть бути внески як державні, так і з фондів, гроші телевізійних каналів, спонсорів. Ми займаємося таким кіном, яке, як багато хто вже визнав у світі, відображає стан культурного життя, становище країни загалом і бере участь у діалозі націй. Весь світ це зрозумів, навіть у США існує спеціальний дотаційний фонд для кіна як мистецтва. Це навіть не тема для дискусій — це аксіома. У нас чомусь досі обговорюють, яке кіно нам знімати. Якщо ми лише розважатимемося — відучимося мислити. Мабуть, ніхто не зможе пригадати розважальні часописи початку століття, які дуже нагадують сьогоднішні фільми-одноденки: закінчився прокат — забули. Зате є «Ідіот» Достоєвського та «Війна і мир» Толстого в літературі, а кіно — «Вісім з половиною» Фелліні, «Дзеркало» Тарковського, «Земля» Довженка. Виникає запитання — чого ми хочемо і чи потрібно про це думати?

Думати потрібно, але й заробляти якось теж треба.
Ми працюємо в сегменті арт-хаузного кіно, який і в Європі, й у світі успішно існує. Воно прокатується, має стабільного глядача. Воно значно більш розвинуте, ніж на нашій території, що обумовлене кількістю кінотеатрів, загальною гуманітарною політикою. Це кіно фінансується, продається, і люди його дивляться. Крім того, в Європі, в тій же Франції, існують два критерії: фестивальний успіх і касові збори. За цією системою продюсер набирає бали. Якщо твоя картина потрапляє на фестиваль класу «А», то продюсер одержує винагороду за цей фільм або преференції на свій майбутній проект. Так цей механізм працює, і ми вже на європейському ринку фінансування маємо високі рейтинги, бо наші проекти у Венеції, в Каннах, у Римі не лише брали участь, а й перемагали. За чотири роки — понад 50 призів. З іншого боку, вже перед каннською прем’єрою «Щастя мого» на нас вийшли декілька великих європейських каналів із пропозиціями щодо співпраці в наступних проектах Сергія Лозниці. А вже після Канн «Щастя моє» було продане на 20 територій до Європи, США, Ізраїлю. Уже є факти, успішність стратегії доведено.

Чому фільм Лозниці має такий успіх?
Причина в тому, що це справді витвір мистецтва — потужний, змістовний, сміливий, хльосткий. Коли я читав перший варіант сценарію, вже було зрозуміло, що це зроблено талановито, з любов’ю, з розумінням і знанням професії, що є не просто гра в кіно, а відображення сутності — розуміння органіки мистецтва. Плюс уже існує бекграунд режисера в документальному кіно. Для мене це велике людське та професійне щастя — працювати над такого роду фільмами. Вони збагачують, розвивають, додають сили й наснаги для наступних проектів.

Коли шукаєш засоби — чи доводиться самому бути актором? Які риси потрібні?
Для мене першим пунктом для подолання всіх цих непростих бар’єрів є одержимість і закоханість у проект, стовідсоткове в ньому розчинення. Ти одержимий точно так само, як і автори фільму. І тому можеш навіть у безвихідних варіантах знаходити оптимальні рішення. Я дихаю проектом, я розумію, що вже не зробити його я не можу, він уже як потреба. І ще, звичайно, власний професіоналізм, професійна команда, володіння ремеслом, яким ти займаєшся.

Чи будеш ти підтримувати молодих режисерів, дебютантів?
У мене велика база даних випускників і студентів Університету імені Карпенка-Карого та інших молодих режисерів. Але це не може бути лише на плечах молодої компанії, тут необхідна участь держави. Наш ринок має усвідомити, що коли ми не відкриватимемо нових імен, то залишимося якимсь перекотиполем, що живе французьким, американським, японським світосприйманням, нічого не знаючи про себе. Нам бракує знань — про себе, про країну, про людей поряд із нами. Зверни увагу, що за 20 років Лозниця вперше спробував осмислити сьогоднішні реалії таким чином — і який відгук отримав. А так — ми про себе не знаємо. Що ж до дебютантів, то нині в нас у розробці фільм Fuga mortis Кірілла Міхановського. Це молодий кінематографіст, який, здобувши освіту в нью-йоркській кіношколі, свій перший фільм «Сни про рибу» презентував на Каннському МКФ. Картина дуже цікава, амбітна, знімається на Кубі, але поки що зйомки припинено через кризу. А повноцінно працювати з українськими дебютантами заважає ще й освітня проблема. На жаль, студенти, які здобули європейську кіноосвіту, якісно відрізняються від наших. Це проблема не грошей, а недієздатної освітньої системи. Потрібно це визнати й розпочати реформу кіноосвіти в системі всієї галузі. Наприклад, на Заході учать усього — від азів зйомки до ведення переговорів. Цього ми геть позбавлені, не кажучи вже про те, що також повністю відсутні комунікаційні майданчики, де студенти могли б спілкуватися зі старшими колегами, з представниками різних професій ринку.

Чи з’являться коли-небудь у каталозі кінокомпанії Sota фільми, зняті українською мовою?
Безперечно. На сьогодні більшість сценаристів і режисерів, акторів — це росіяни, і мовний пріоритет очевидний. У наших планах — екранізація української класики й сучасної літератури, де творча складова буде із самого початку україномовною. І не забуваймо про свободу вибору кожного автора. Крім того, реалії ринку також диктують свої умови. Сьогодні у нас функціонує близько 200 кінотеатрів — це мізер для країни масштабу України. Де прокатувати таке кіно? Немає лобістської програми з боку держави. Про це всім уже давно відомо. Канали не купують. За таких умов перший ринок, на який ти зацікавлений вийти, — російський: з бюджетами, кінотеатрами і телеканалами. Є об’єктивні ринкові умови. Змінюймо ж їх, підтримаймо ж фінансово національне кіно українською мовою — і питання мови зникне. Крім того, мене цікавить не мова, якою знято, — це, повторюся, проблема державної підтримки — а питання кіномови. Автори мають думати в процесі створення фільму про кіномову, яку в нас як слід не освоєно. Ми перебуваємо на дуже віддаленій периферії кінопроцесу — починаєш це розуміти, коли стаєш активним гравцем світового ринку.

Чи можна вийти з цієї ситуації?
Так. Потрібно, як і всім державам, які зіткнулися з такою проблемою, здійснити комплексну реформу. Бо фінансуванням лише одного із сегментів ринку це питання не вирішується. Так, нарешті ухвалено закон про підтримку кінематографії та внесено, що важливо, поправки до Податкового кодексу. Прийняли бюджет, в якому відчутно збільшено витрати на кінематограф — 122 мільйони гривень. Це не панацея, але все ж таки, адже бюджет цього року не залишав можливості навіть виплатити борги за 2009 рік. І ще, потрібно говорити про активне підключення бізнесу. У Росії за рік грошей банків і корпорацій витрачено на кіно більше, аніж на всю культуру за всю історію незалежної України. Необхідно перейти до якісно іншого виміру. На бюджетне кіно в Україні має витрачатися мінімум 40—50 мільйонів євро. Для європейської країни з 46-мільйонним населенням необхідно виробляти хоча б 30 картин, не кажучи вже про те, що потрібна 1000 кінотеатрів, не менше. Досягнути хоча б цього рівня — а тоді подивитися, яким шляхом розвиватиметься Україна як кінематографічна держава.

Інший пласт проблем — прокат. Я помітив, що у фільмів Sota з регулярними показами в кінотеатрах постійні проблеми. Зокрема, досі широкий глядач не бачив фільму Лозниці.
«Щастя моє» обов’язково вийде в прокат. Певні затримки обумовлені кризою. Крім того, у Франції дистриб’ютор, який купив права на «Щастя моє», одержав від спеціального фонду на друкування копій, на поліграфію, на піар 80 000 євро. У Німеччині — 65 000 євро. У кожній країні діють фонди, які спеціально займаються підтримкою прокату. Це не входить у бюджет фільму. У нас же все це, на жаль, робиться за рахунок продюсера. Не всі дистриб’ютори готові друкувати копії та вкладати гроші в рекламу. Кінотеатри є комерційними підприємствами, їм вигідно поставити «Гаррі Поттера» чи «Аватар», аніж неоднозначний фільм, який змушує думати. На пальцях однієї руки можна перелічити всі кінотеатри країни, які діють інакше. У неодноразово вже згадуваній Франції — протилежна ситуація: у Парижі стільки арт-хаузних кінотеатрів, скільки взагалі кінотеатрів в усій Україні. І це якщо не говорити про телеканали, які показують авторське кіно. У нас же поки що шанують розважальне кіно.

Які твої продюсерські плани?
Ми зараз працюємо над гучним міжнародним проектом «Футбол, любов моя». Свідомо збережено асоціацію з назвами фільмів «Париж, я люблю тебе» чи «Нью-Йорк, я люблю тебе». Це кіноальманах про футбол. Адже 2012 року в нас Євро, а 2013-го — 150-річчя футболу. Зрозуміло, що для мене футбол — не просто гра, я сам грав у юнацький футбол, тож недивно, що захотілося об’єднати ці дві свої пристрасті — кіно й футбол. Коли почалися такі альманахи, я зрозумів, що це відповідна форма, адже багатогранність гри можна показати якраз через різні погляди: очима тренера, глядача, гравця, урядовців, навіть м’яча чи штанги... Показати, що це більше, ніж гра — це релігія, політика, життя. Зараз не називатиму імен — ідуть переговори, — але п’ять-шість гучних імен уже гарантовано.

Також обговорюємо нові фільми Кіри Муратової, Романа Балаяна, Сергія Лозниці. Плюс згадана вище Fuga mortis Кірілла Міхановського. До речі, цей фільм хоч і знімається на Кубі, але за своєю сутністю оповідає про нас у 1990-х. Адже нині на Кубі відбувається те, що в нас було тоді — йде поетична доба соціалізму, насувається капіталізм, крізь призму сьогоднішніх подій виникає багато паралелей. Ще в осяжному майбутньому ми оголосимо про великий історичний фільм за твором класика української літератури. Сподіваємося, що цей фільм може стати епохальним із погляду глядацького кіна — як свого часу став «Вогнем і мечем» для Польщі, «Монгол» для Казахстану. Потужний багатомільйонний спільний проект — це єдиний шлях зробити його успішним у глядачів. Хотіли б підтримати дебютантів та активно до цього готуємося, але їхні пропозиції потребують доопрацювання. Загалом, ми готові робити п’ять-шість картин за рік самостійно і ще декілька копродуцій.

Яким ти бачиш своє особисте майбутнє за 10—15 років? І далі сидиш в офісі та продюсуєш?

Привабливість мого ремесла — в тому, що сьогодні ти можеш бути в Безуглівці, рятувати знімальний майданчик у 26-градусний мороз, а буквально за тиждень стояти на сцені й одержувати приз. Величезна амплітуда цієї професії мене дуже надихає. Якщо говорити про майбутнє, то я хочу, щоб наше кіно стало по-справжньому ефективною галуззю з великою кількістю молодих обдарувань і гучними іменами. Я бачу це не як мрію, а як мету в разі проведення потрібних реформ — явище українського кінематографа в європейському та світовому контексті, як свого часу прозвучало іранське, корейське, румунське кіно. Вірю, що це абсолютно в наших силах — дати світові український новий кінематограф: нові імена, нову мову, нову зрілість. І, певна річ, хотілося б, щоб існували якісні комерційні проекти, вартісне глядацьке кіно.

Чи є в тебе захоплення, крім кіна?
Професія продюсера включила в себе таку кількість усіляких умінь та новин, що не відрізнити вже роботу й розвагу. А так — футбол, це моє спортивне минуле, час від часу ганяю м’яча, аби підтримувати форму, і ще активно граємо в шахи із сином, це наше родинне хобі — вся сім’я грає.

Дмитро Десятерик
«День», №241, четвер, 30 грудня 2010




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com