Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


14.03.2005 18:00

БЕРЕГ

Костянтин Денесюк

Коли з півдня йде літо, а у відчинені вікна напівпорожніх прибережних ресторанчиків б'ється гучний і докучливий «ливан» – осінній вітер, що наганяє пил і тугу на тих мешканців великих міст, що затрималися на курорті, коли порожніють вічно вируючі набережні, а на базарах продавці за прилавками дрімають над фруктами, котрі більше не продаються, коли зранку, щоб вийти до моря, потрібно надіти плаща, а темні окуляри перетворюють тебе на шпигуна, що ховається серед зграй знахабнілих з голоду чайок, тоді виникає відчуття, що це було останнє літо на землі, і воно не повернеться більше ніколи, як не повернеться безтурботна юність.

У такий день під тужливу пісню моря, що стогне десь удалині, в готельному номері стояла біля вікна Віра – тонка, нервова, гарна жінка. Її коханець Ігор збирав свою валізу, складаючи речі з педантичною акуратністю. "Мій літак о 14-30, дві години до аеропорту, встигаю", – зиркнувши на годинника, прикинув він. Вона дивилася у вікно на бентежне море. "Віро, це твій квиток на завтра, рейс 640, виліт о 16-00, візьми таксі, гляди, не спізнися", – Ігор простягнув їй квиток і гроші. Віра стояла відвернута і дивилася у вікно. Ігор постояв і, не дочекавшись відповіді, підійшов до неї. Він обійняв її ніжно за плечі і сказав: "Віронько, давай і наступного разу приїдемо восени... Так?... Добре?... І, будь ласка, не телефонуй мені додому", – це було останньою краплею. Віра різко озирнулася, готова вдарити його, але стрималася, схопила плаща і вискочила з номера, голосно ляснувши дверима. Вона хутко йшла коридором. "Віро, Віро!" – кликав її Ігор. Вона не озирнулася.

На набережній, на парапет якої одна за одною накочувалися хвилі і гучно розбивалися об каміння, під небесами, розірваними на клапті, зігрівався, пританцьовуючи на холодному вітру, біля похідного фото-триніжка, обвішаного скалками сонячного сезону, старий фотограф Цикуріді. З фотокарток йому всміхалися щасливі люди. І хоча за своєю вдачею Цикуріді був оптимістом, цього дня йому було страшенно сумно і жаль себе до сліз, які вітер легко витягував з його очей. Цикуріді переминався з ноги на ногу і, шмигаючи носом, наспівував стару рибальську пісеньку: «Не надейся рыбак на погоду, а надейся на парус тугой...»

Раптово він помітив парочку, яка захоплено милувалася маяком, що височів над незатишним морем. Вони годували чайок і були щасливі. Цикуріді відкрив кришку своєї старої фотокамери, яка й мідні труби бачила, і вирушив до них.

Чайки кружляли над ними і галасували, випрошуючи крихти собі на сніданок. Перевівши подих, Цикуріді звернувся до відпочиваючих голосно й чітко – професійна звичка, вироблена впродовж років: "Сфотографуємось? На березі пустинних хвиль. (На берегу пустынных волн). Авжеж?" Вони обернулися до нього. Цикуріді набрав поважного вигляду і продекламував: "Прощай навік, стихія вільна! Уперше ти переді мною блакитні хвилі котиш..." ("Прощай, свободная стихия! В первый раз передо мной ты катишь волны голубые...") Щаслива жінка тут же поправила його: Не "вперше", а "востаннє ти переді мною...". Чоловік дивився на неї з обожненням. Хитрий фотограф усміхнувся і звів затвор фотоапарата. Чоловік хитнув головою на знак згоди.

На набережній, на тлі бухти, старому фотографу позувала пара щасливих людей.

Як відомо, жінки особливо гарнішають, коли їм дуже погано. Загадка граційної діви не лишить в спокої нікого. Віра не була винятком. Сходами, що ведуть до набережної, вона поволі спускалася донизу. Вона була збентежена. Зупинилася в нерішучості і хотіла була повернути назад, але раптово спинилася і запитала в себе: "Куди? Навіщо?". Добре, що відповідати самій собі необов'язково, а якби й треба було відповісти – вона б цього не змогла зробити. Вона просто не відала, куди й навіщо йде. Гальма виховання і пристрасна, свавільна натура боролися в ній. Порив вітру змусив її мерзлякувато пересмикнути плечима. Вона дістала довгу сигарету. Мигцем поглянула в дзеркальце, в ньому відобразилися сумні очі. Вона клацнула витонченою запальничкою, затягнулася – їй стало тепліше. Їдкий, тютюновий димок змусив її примружитися. Примруженими очима поглянула вона на море, на малолюдну набережну, на постать старого фотографа, котрий бігав дрібними кроками біля свого похідного фотоательє і здалеку виглядав особливо жалюгідно, і спустилася вниз.

На набережній були люди, яким ще не набридло відпочивати. Парочка годує один одного яблуком, ще одна пара захоплюється краєвидом. Чоловік озирнувся і з цікавістю поглянув на Віру, що проходила повз. Їй раптом стало жаль цих людей, котрі захоплюються тим, що їй уже давно набридло. Вона відчула себе нещасною, це відчуття накотило на неї задушливою хвилею, їй перехопило подих, вона зупинилася біля парапету і спробувала прийти до тями.

Внизу, біля лінії прибою, підкрадаючи фонтан бризок, модний фотограф, обвішаний сучасною апаратурою, фотографував галасливу компанію. За ним із заздрістю спостерігав Цикуріді.

Віра, вже трохи заспокоєна, попрямувала далі. Побачивши її, Цикуріді високо підняв над головою свій бувалий капелюх і, намагаючись перекричати море, прохрипів: "Здрастуйте, Мадам!" Вона зупинилася, звернула на нього увагу і сумно пожартувала: "Здрастуйте, поете. Мерзнете?" Фотограф дійсно мерзнув, але намагався віджартуватися: "А що вдієш, Мадам? Так влаштовано в природі, що на зміну літа приходить осінь. Так, літо минуло, Мадам", – він постукав по склу своєї вітрини синіми від холоду пальцями. "А добре було влітку!"

Вона підійшла ближче до триноги, і нерухомі відбитки сонця, усмішок, сміху, музики сотнею очей уп’ялися в її серце.

А от і те, знайоміше за інших. На глянсовій картці – вона, щаслива, у смугастому купальнику, що приклеївся до тіла, а поруч із нею, зовсім поруч – чоловік, молодий, засмаглий, гарний. Вони сидять на круглому, блискучому від води камені, а навкруги лише сліпуче море.

"Так, літо минуло", – вона спробувала всміхнутися. Усмішка вийшла жалюгідною.

"Минуло, Мадам. А з кожним літом минає і життя. Я вже старий, Мадам. Але і я колись був молодим, адже не все життя я був старим, нікому не потрібним фотографом", – самозабутньо зізнавався фотограф, не помічаючи болю своєї співбесідниці. "Я був рибаком, Мадам, і непоганим рибаком. І чим старіше я стаю, тим сильніше мені хочеться повернутися до Керчі, у своє рибальське селище. Хоча тепер я, певно, там нікому не потрібен". Віра глитнула, стримуючи сльози, але не дозволила собі розкиснути. "Перепрошую, Мадам. Мабуть, вам нудно слухати базікання такого старого краба, як я". Цикуріді відчув її стан, зніяковів і спробував обернути все на жарт.

"Мені не від цього нудно", – сказала вона, узявши себе в руки, і зібралася відійти від нього.

"Від чого вам нудитись, Мадам? Ви молоді, ви маєте бути щасливою. До речі, Мадам, як ся має ваш чоловік? – він кивнув у бік вітрини. – Я завжди бачу вас разом". Фотограф намагався загладити свою провину, проте випадково тицьнув у саму рану і знову зробив їй дуже боляче.

"Дякую", – вона не дала йому закінчити фразу. Вона замкнулася, її перестав цікавити старий, причепливий фотограф з його нав'язливим базіканням. Не удостоївши його прощання, вона пішла далі.

"Дуже добре!" – досадуючи і не розуміючи, що він зробив не так, Цикуріді гукнув навздогін даленіючій Вірі свою коронну фразу: "Приходьте разом, сфотографуватися на березі пустинних хвиль" (на берегу пустынных волн).

Віра в задумі йде набережною. Її погляд спрямований всередину себе. Її обганяє немолода пара, що кудись поспішає. Жінка гаряче переконує чоловіка: "Всі пристойні люди роз'їхалися, час і нам". Віра зупинилася. Слова, що прозвучали, приголомшили її. Вона раптом зрозуміла абсолютно ясно про себе те, в чому раніше воліла не зізнаватися. Вона схаменулася і огляділася навколо. Ближче за всіх до неї були троє – двоє хлопців і дівчина з виноградом. Вони дивилися на море і захоплено про щось розмовляли. Один із хлопців помітив, що Віра зупинилася, і гукнув їй, показуючи рукою в море: "Оце сила! Стихія!" Вона всміхнулася йому і, ступивши кілька кроків, знову зупинилася й уважно подивилася на бентежне море. Маяк нерухомо височів над осатанілими хвилями. Вона пішла вздовж набережної, розчавлена усвідомленням власної нікчемності. Вона прискорює кроки. Вона більше не здатна боротися з істерикою. Вона йде набережною все швидше. Емоції захльостують її. Вона майже біжить. Схвильована Віра стрімко йде вулицею і зрештою зривається на біг.

У готель вона увірвалася, висадивши пустку і тишу фойє. Захекана, вона вбігла до номеру і замкнулася на ключ. Відсапавшись, підійшла до вікна. Знайшла записку, залишену на підвіконні. Розгорнула. "Віронько! Я поїхав. Шкода, що не попрощалися. Пиши до запитання. Сама розумієш. Цілую тебе в родимку. Твій І." Її очі недобре примружилися. Емоції знову захлеснули її. Вона порвала записку на дрібні клаптики. При цьому губи її стискалися все сильніше, а по щоках блискучими смужками ковзнули сльози. Її шаленство потребувало виходу. Вона мала щось вдіяти. Вона кинула на ліжко валізу з речами. Вона шукала і знаходила все, що стосувалося його, на чому можна було зігнати тугу, злість, відчай. Були розтоптані окуляри з димчастими скельцями. На клапті перетворювалися фотографії, листівки, солом'яний капелюшок, жовта шовкова косинка. І лише тоді, коли черга дійшла до смугастого купальника тигрової масті, руки Віри безсило опустилися. Вона судомно зітхнула кілька разів, ковтаючи сльози, і прошепотіла: "Порядні люди роз'їхалися. А я...". Вона знову розлютилася. І з тріском розповзлися впоперек тигрові смуги неміцної тканини.

Так само з тріском налітають на берег хвилі.

Старий фотограф уповільнив свої зігріваючі рухи, втомлено опустився на складаний стільчик і вийняв з кишені пакет. Акуратно розгорнувши пакет на колінах, він вийняв з нього синю в'ялену скумбрію і шматок хліба. Тонкими старечими пальцями він розірвав рибину і. підняв голову.

"Мадам, що сталось?"

Віра мовила зривистим голосом: "Ви можете продати мені цю фотографію, будь ласка?" Він нерозуміюче дивився на її мокрі щоки, тремтячі губи і мовчав.

"Будь ласка! – голосніше повторила Віра. – Навіщо вона вам?!"

Нічого не збагнувши, не вимовивши жодного слова, він машинально зсунув скло, зірвав з фанери фотокартку і подав їй. М'яко зігнувся навпіл глянсовий картон. Розповзлися упоперек неміцні смуги купальника, камінь, море. Ще зігнувся картон. Ще навпіл. Ще. Дрібні кольорові квадратики покружляли в повітрі і впали на мокрий асфальт поміж маленькими, витонченими туфлями і чорними калошами.

"Скільки це коштує?" – запитали туфлі. Калоші не відповіли. Туфлі повернулися і пішли.

Старий Цикуріді загорнув у пакет незайману їжу. Так само неспішно склав триногу, стільчик, повісив на плече фотоапарат. Його смагляве зморшкувате обличчя нічого не виражало при цьому. Човгаючи калошами, він поволі поплентався набережною, потім звернув на вузьку вулицю, що вела до міста.

Нога в чорній калоші міцно вдарила в двері. Двері відчинилися. Нав'ючений фотограф з кректанням проліз у неї і опинився в невеликій кімнатці, що слугувала одночасно і їдальнею, і спальнею, і фотолабораторією, і фотоальбомом – три її стіни були густо обліплені фотокартками. Старий із гуркотом повалив з себе ношу. Гидливо поморщившись, обвів поглядом кімнату. Зняв з плеча фотоапарата, намотав його ремінець на руку, розмахнувся і мовив: "Досить!" І ще додав кілька слів на півзабутій мові грецьких рибалок. Від удару на грубому дубовому столі підстрибнув посуд. Він струсив з руки ремінець із повислим на ньому сплюснутим, ніби коржик, старим фотоапаратом. Тоді він витягнув з-під ліжка дерев'яну дорожню скриньку старого матроського зразка.

На краю пірсу над схвильованим морем стоїть Віра, підставивши обличчя вітру. Її сльози висохли, обличчя набуло нового виразу – сильної, спокійної, гордої і гарної жінки. Вона дивиться вдалечінь, але раптово, усвідомивши себе тут і зараз, розуміє, що їй щось заважає. Певно, річ у хустині, пов'язаній на шиї. Вона звільняється від неї і, зітхнувши з полегшенням, відпускає її на волю вітру.

Над суворим морем летить хустина.

КІНЕЦЬ



26.12.2003 13:35

Останній забій

30.07.2003 12:30

Вухо

Архів


Новости кино ukrfilm.com