Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


11.07.2006 16:35

Перше вересня
Сценарій короткометражного ігрового фільму

Юрій ГоліченкоЮрій Голіченко

Юрій Голіченко народився 11 лютого 1979 року в Києві. Від 2001-го до 2006 навчався в КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого (майстерня кінодраматургії Валерія Сивака). Його сценарії відзначені нагородами на різних кінофестивалях: "Закоханий машиніст" – приз фестивалю "Відкрита ніч" (2002); "Вухо" – диплом за "Найкращий нереалізований сценарій" на фестивалі "Пролог" (2003); "Друга молодість" – третя (і єдина серед сценаріїв) премія фестивалю "Відкрита ніч" (2003); "Похорон" – премія фестивалю "Відкрита ніч" (2005). У 2004 і 2005 роках його сценарії "Єгорка" і "Дайош агентуру" були відзначені на Всеукраїнському конкурсі романів і кіносценаріїв "Коронація слова". "Перше вересня" отримало другу премію в сценарному конкурсі на кіновідеофестивалі "Відкрита ніч" 2006 року (ex-aequo зі сценарієм "Гравець" Євгена Голіченка).

Приморське селище, розташоване на схилі над морем. Останній літній день. Море від сильної спеки здається утомленим. Штиль.

Одноповерховий будинок. Кімната. У ній мати і семирічна дочка. На столі лежать зошити і якісь підручники. Дівчинка ставить на стілець портфель, відкриває і починає складати все усередину.

– Ніна, і я тебе дуже прошу, називай мене в школі Валентина Антонівна, – говорить мати.
– А я хочу мама, – відповідає дочка.
– Доня, я ж тобі багато разів говорила, що мама я тільки для тебе, а для всіх інших я Валентинівна Антонівна. І мене так усі називають, але коли ти скажеш "мама", – це буде некрасиво стосовно інших. Ти такий же учень, як і вони. Розумієш?
– Їх усе рівно не багато... І вони мої двоюрідні брати...
– Ну і що? А якщо вони мене будуть називати "хрещена"?
– Вони ж тебе все рівно так називають.
– Ніна, досить із мною сперечатися! – дуже строго говорить мати.
– Добре, Валентина Антонівна, – відповідає Ніна.

У кімнату входить старший, на пару років, брат Ніни.

– Прийшов, – здивувалася мати. – Де ж ти був? Завтра в школу, а ти усе бігаєш? Книжку хоч почитав би... У санаторії був, зі своїм дружком?
– Так я це... ну так, з Вітькою, – відповідає син.
– Зрозуміло, той без матері, ти без батька, є про що поговорити... А Василь Васильович мене запитував, як ваш Андрій? Він директор школи... я нічого вже не зможу зробити... вижене тебе і довідки не дасть...
– Та хто в ній вчиться, у вашій школі? Десять чоловік, та й ті не ходять, – відповідає син.
– Багато ти знаєш. Тринадцять чоловік, і кому треба, вивчаться...
– А мені зошита купили? – запитує Андрій.
– Тобі не такі красиві, як мені, – відповідає Ніна.
– Йди краще поїж, цілий день голодний ганяєш зі своїм Вітьком, – говорить мати. – А потім будеш читати усе, що не прочитав, ясно?
– Ну мам, нас усе рівно не запитають. Василю Васильовичу не до нас...

У цей момент у будинок входить директор сільської школи Василь Васильович.

– Здрастуйте, Валентина Антонівна! Здрастуйте діти!

Усі вітають його.

– Я дивлюся, ви готуєтеся до завтрашнього дня. Я саме хотів поговорити про це. У нас скільки первоклашок?
– Троє...
– Усього? Добре... Ну, тоді лінійки не буде. Зберемо усіх в одному класі, проведемо день знань швиденько і на цьому фініш... Це все, що я хотів довідатися. Усього найкращого, – він розвертається і йде до виходу. – Готуйтеся, діти, молодці...
– Василь Васильович, але в нас троє первоклашок уже давно не було. Один – раз у два роки. Тим більше ми з вами говорили про лінійку.

Василь Васильович зупиняється.

– А навіщо? Для кого?.. Ми вже багато років не проводимо лінійки. Якби п'ять первоклашок... Почекайте, а вони хіба не ваші родичі? – запитує він.
– Так, моєї сестри. Близнюки – Сашко і Паша, – відповідає Валентина Антонівна.
– Точно... близнюки. Валентина Антонівна, я не хочу, щоб ви зрозуміли мене неправильно. Ви вирішили собі із сестрою свято улаштувати?
– Що? – вираз обличчя у Валентини Антонівни міняється, – Ви що собі дозволяєте! Якщо ви не хочете бути присутнім на лінійці, обійдемося і без вас! Котіться у свій санаторій. Для вас це важливіше, чим ваша робота! Я в район напишу на вас, який з вас директор... Стільки років позбавляєте дітей першого дзвоника!
– Причому тут санаторій? А ще розумна жінка! – не знає, що ще відповісти Василь Васильович.
– Стільки років, а на умі одні танці! – відповідає Валентина Антонівна. – Знаємо ми все, сьогодні останній день заїзду в санаторії, а завтра треба в місто їхати проводжати...
– Ну... Валентина Антонівна, такого від вас не очікував...

Директор червоніє від злості. Бачить Андрія.

– Ти прочитав те, що я задавав на літо? – запитує він.
– Так, прочитав він усе, – відповідає мати за нього. – Він в будинку сидить і нікуди не виходить, усе читає і читає...
– Ну добре, завтра і подивимося, – говорить директор і виходить.

Андрій дивиться на матір.

– Ти подивися на нього, "свято собі хочете улаштувати", – пародіює вона директора. – Не директор, а одна назва. Дурень...

Усі замовкають на кілька секунд.

– Так у нас буде завтра "перше вересня" чи ні? – запитує Ніна.
– Звичайно, буде, донечка... Нам директор не перешкода, я ж тобі обіцяла...
– А ти говорила, що нічого не зможеш зробити директорові? Він тебе разом із мною вижене... і довідки не дасть, – додає Андрій.
– Йди вже їж, – відповідає мати.

Андрій йде на кухню.

*****

Вечір. Будинок сестри Валентини Антонівни. В дворі бігає Ніна зі своїми двоюрідними братами – Сашком і Пашею. Валентина Антонівна сидить біля сестри Дарини. Та общипує курку.

– А якщо він усе-таки перешкодить? – запитує сестра.
– Як?
– Не знаю...
– Нехай краще не приходить, – відповідає Валентина Антонівна.
– Але ж він правий... Навіщо нам лінійка? Крім нас нікого і не буде.
– Нічого, троє первоклашок – це подія в нашому селищі...Усе буде добре...
– Ви в район їздили сьогодні? – запитує Дарина.
– На базарі народу пітьма, подивитися толком нічого не можна...
– Узимку зате нікого не буде. Не хочеш знову на базар піти працювати, навіщо тобі ця школа?

Валентина Антонівна піднімається.

– Ти що, теж уже не хочеш лінійки? – говорить вона.
– Так я просто запитала.
– М-м... Добре, до завтра. Не спізнюйтеся.

*****

Вечір. На вулиці темно. Невелика концертна площадка на території будинку відпочинку. Навколо сцени рівномірно стоять відпочиваючі. Діти бігають і танцюють по сцені.

У юрбі з'являється Андрій. Біля сцени бачить свого друга Вітю. Він зі своїм батьком – Романом Івановичем.

Батько Віті працює "масовиком-витівником" у цьому будинку відпочинку. Сьогодні він готується проводити останній вечір цього "заїзду".

Він підходить до них.

– Здрастє, – говорить він.
– Привіт, Андрій! Прийшов позмагатися у конкурсах? – запитує Роман Іванович.

Андрій сміється.

– Ні, я не хочу, – відповідає він.
– Давай, Андрюха... А я подивлюся, – сміється Вітя.
– Ні, я не вмію.

Люди починають потихеньку посвистувати. Роман Іванович обертається до хлопця, що біля магнітофона.

– Ну як там?!
– Можна починати!

Роман Іванович бере мікрофон, підтягує провід і виходить на сцену.

– Слухай, пішли подалі звідси, – говорить Андрій.

Вітя погоджується, вони відходять від сцени.

– Добрий вечір, товариші відпочиваючі!

Люди замовкають.

– Мені приємно бачити Вас тут! Погода начебто почула, що в нас намічається культурно-розважальна програма сьогодні ввечері, і вирішила нам піднести сюрприз у виді прохолодного вечора... Це як ніколи до речі, тому що цим вечором у нас буде спекотно!

Відпочиваючі починають аплодувати, помітно веселішають.

– Я думаю, самий час перейти до конкурсу краси, наші красуні практично готові. Напевно, трохи нервують, так що підтримайте їх оплесками!

На сцену виходять маленькі дівчатка. Вони одягнені в плаття власного виготовлення.

– Дивися, он Василь Васильович прийшов, – говорить Вітя.

Андрій бачить у юрбі директора. Він когось виглядає. Потім усе-таки знаходить свою даму серед людей, починає пробиратися до неї. Хлопці хихикають. Василь Васильович добирається до своєї дами. Цілує їй руку. Хлопці ще сильніше починають сміятися.

– Який смішний, – говорить Андрій. – А в житті зовсім інший – козел…
– Нічого знайде собі таку ж дуру і поїде звідси...
– Так кому він потрібний, скільки років уже шукає.
– Дивися, он узбек, – говорить Вітя.
– Узбек?
– Ти що його не бачив? – дивується Вітя.

Біля сцени п'яний чоловік. Він сміється і щось говорить. Його не чутно.

– Його вже два рази збиралися виганяти з будинку відпочинку, але увесь час хтось дзвонить і нічого не відбувається.
– А хто він?
– Узбек, його так усі називають...

Узбека хитає. Він раптом зривається і йде до сходинок. Піднімається на сцену. Починає танцювати якийсь національний танець. Глядачі сміються з його. Потім він дістає гроші і починає давати всім учасницям конкурсу. Дівчатка не розуміють, у чому справа. Узбек веселиться.

– Слушяй, хараше, – говорить він.

На сцену виходить Роман Іванович. Він намагається пояснити узбекові, щоб той пішов.

– Слушяй, хараше! Красявицы!
– Давайте підемо зі сцени...

Роман Іванович бере під руку узбека і намагається повести його, але той виривається.

– Ну зачем, слушяй!

Із залу виходить високий, кремезний чоловік.

– Ти погано чуєш? Чукча! – говорить він грубим голосом.
– Ну зачем, чукча! – не розуміє узбек.
– Не заважай дітям! – говорить чоловік.

Узбек бачить, що незнайомець не жартує.

– Не заважяю, зрозумів, – узбек йде зі сцени, зупиняється. – Зря ти так, баран!
– Що? – дивується незнайомець.
– Баран, резать тебя нодо!

Чоловік швидким рухом намагається схопити узбека, але той легко відбігає. Спускається зі сцени.

– Баран, – кричить узбек і ховається в юрбі.
– Я тебе піймаю! – кричить зі сцени чоловік.


Потім він усе-таки звертає увагу на присутніх. Посміхається, обертається до учасниць.

– Донечка, продовжуй!

Глядачі сміються. Роман Іванович підходить до мікрофона.

– Я попереджав, у нас сьогодні дуже незвичайна програма... Ми продовжуємо!

Вітя бачить, як Василь Васильович з дамою ідуть. Він смикає Андрія за футболку.

– Коновал іде... Йдемо за ним, тут нудно.
– Йдемо...

*****

Ніч. Схил. На камені сидять Василь Васильович і його дама. Прямо перед ними море. Злегка прохолодний вітерець. Директор намагається обійняти супутницю. За ними через вибій спостерігають хлопці.

– Тихо, давай послухаємо, – говорить Андрій.
– Який прекрасний вечір, як я шкодую про те, що завтра усе закінчиться, – розстроєно говорить директор. – Так швидко пролетіли два тижні. Ти тільки скажи, я усе кину і приїду...
– Усе кинеш і приїдеш, – розчаровано повторює дама. – А завтра провести не зможеш...
– Я ж пояснював, чому...
– Так, я пам'ятаю.
– Я постараюся...
– Не бреши... ти не зможеш, – відповідає дама.

Хлопці хихикають.

– Добре, давай правду, – говорить директор. – У мене перший робочий день за три місяці, я не можу його пропустити...
– І в мене завтра день буде, усі сумки самій тягти – перший трудовий день!

Вони замовкають. Сидять якийсь час мовчки. Андрій з Вітею переглядаються.

– Добре, піду я, – дама піднімається, – Треба виспатися...

Василь Васильович піднімається, бере її за руку і починає цілувати.

– Так, ти права, потрібно йти відпочивати...
– Я сама йду...
– Нам по дорозі, – говорить директор.
– Я йду сама! – знову повторює дама й іде.
– Навіщо ти так, Лєна?! Я ж... люблю тебе!

Але дама не зупиняється.

– Для мене наші відносини важливіше усього! – кричить їй услід директор.

Жінка іде. Хлопці лежать тихо.

– Сука, – починає лаятися Василь Васильович, – тварина ревуча! Ненавиджу тупих дур! Стерва! Тварина...

Хлопці не витримують і починають сміятися. Директор чує сміх.

– Хто тут?

Хлопці замовкають. Директор йде в їхню сторону.

– Хто тут?
– Біжимо, – пропонує Андрій.

Хлопці швидко підхоплюються і біжать по схилу. Директор помічає їх і починає доганяти.

Хлопчиська трохи відриваються. Легко стрибають по вибоях. Раптом директор оступається, падає і котиться до обриву. Хлопці зупиняються. Василь Васильович кричить і падає вниз.

– Він що...
– Не знаю...
– Треба іти, – говорить Андрій.

Вони починають бігти.

– Ми нічого не бачили, – говорить Андрій.
– Треба, щоб ніхто не довідався... А то нас у в'язницю посадять.
– Могила.

*****

Ніч. Андрій лежить у ліжку. Йому не спиться. Раптом він чує за вікном шум падаючих каменів. Андрій підхоплюється. Дивиться, йому ввижається силует директора у вікні. Він швидко лягає в ліжко і накривається ковдрою.

– Сгинь, – під ніс бубонить Андрій.

Починається гроза.

*****

Похмурий ранок. На море шторм. Рвучкий вітер на схилах гне молоденькі дерева. Перший день осені нагадує про закінчення сезону.

Невеликий двір сільської школи. Перед входом стоїть стіл з великим дзвіночком. За ним стоїть Валентина Антонівна в красивому платті. Вона в поганому настрої. Навпроти неї дочка з двома братами. Діти з квітами. За ними невелика група родичів на чолі із сестрою Валентини Антонівни. Андрій стоїть разом з родичами. До нього позаду підходить Вітя.

– Привіт, ще не почалося? А чого хоч буде?
– Не знаю, – відповідає Андрій.

Валентина Антонівна дивиться на годинник. Директора немає.

– Може, він і не прийде? – говорить Дарина.

Вітя й Андрій дивляться один на одного.

– Почекаємо ще п'ять хвилин, – відповідає Валентина Антонівна.
– Чого чекати, починай, Валя! – говорить чоловік Дарини.
– Хотілося б, щоб директор почав лінійку, – відповідає Валентина Антонівна.
– Та досить тобі, давай... скільки можна чекати!

Валентина Антонівна починає нервувати.

– Ну, добре... почнемо.

Всі уважно дивляться на Валентину Антонівну.

– От і настав той день, коли ви вперше переступите поріг школи. Це перший крок до дорослого життя...
– Невже! – чується голос директора.

Усі обертаються. Перед ними стоїть весь у синцях і саднах п'яний директор.

– У доросле життя, – повторює він і проходить до столу. – Непогано ви тут улаштувалися... квіточки... дзвіночки. А все чому? По качану...

Він починає сміятися.

– Ну що, дітки, – продовжує директор. – Вам повезло, усім не повезло, а от вам...
– Навіщо ви так, Василь Васильович? – говорить Валентина Антонівна.
– Хіба я брешу...Ні в кого не було лінійки в цьому "забитому" селі, а от у вас є... Справедливо? Правда, діти...
– Василь Васильович, я...
– Та пишіть, куди хочете! Точніше "доповідайте"... або як там, точно не скажу. Та й плювати мені на усе... і усіх. Може, діти ваші будуть кращі...

Він бере дзвіночок і починає дзвонити.

– Ну от, ви первоклашки...

Директор ставить його на стіл і йде. Валентина Антонівна починає плакати.

– Проголошую лінійку закритою! – кричить Василь Васильович.
– Валя, ну що ти, знайшла через що хвилюватися, – починають заспокоювати Валентину Антонівну родичі.
– Директор – дурень...


Починається дощ.

– Давайте всі усередину...
– Валентина Антонівна, – смикає за спідницю дочка. – Дай карбованець на морозиво.

Валентина Антонівна нічого не відповідає.

– Андрій, я іду, – говорить Вітя. – Мені в душовій чергувати...
– Я з тобою...

Хлопці тікають. Починається злива. Валентину Антонівну заводять у середину.

*****

Пляж. На море шторм. Так само похмуро. На пляжі нікого немає.

У душовій сидять Андрій і Вітя.

– Живучий виявився Коновал, – говорить Вітя.
– Мг...
– Чесно говорячи, я радий, що він не розбився, звик уже до нього.
– Я його перший раз п'яним бачу, – говорить Андрій. – До речі, я теж...
– Добре йому насолили, – Андрій зітхає. – Він закохався в ту бабу...
– У ту, котру твариною називав...
– Це він через хвилювання, тому що вона пішла.
– Так і убити недовго, – відповідає Вітя. – Я думаю, на очі йому краще не потрапляти...
– Ти думаєш, він нас бачив?
– Звичайно, бачив… І ще з нами поквитається.

З пляжу доноситься галас. Хлопці вибігають. Хтось тоне. Жінка судорожно кричить. Це праля з будинку відпочинку. Вона завжди проводить час з відпочиваючими. У воді знаходиться людина, його накриває одна хвиля за іншою. Звідкись з'являються рятувальники. Один швидко стрибає у воду. Хвилі бушують. На якийсь час пропадає потопаючий. Але через кілька секунд він з'являється з води, з ним рятувальник. Їх викидає на пісок. Інші рятувальники витягають потопаючого. Він без свідомості. Зовсім голий. Це узбек. Рятувальники кладуть його на пісок, натискають на груди. Ротом ллється вода.

– Так від нього горілкою смердить, він що, п'яний? – говорить один з рятувальників.

Вони дивляться на його супутницю. Жінка не знає, що відповісти. Раптом з'являється Василь Васильович. Хлопці переглядаються. Але директор не звертає уваги на них. Він відразу ж дивиться на даму, і тільки після на узбека, що був уже синього кольору.

– Так, я взагалі його не знаю, – відповідає вона, – Ранком з ним познайомилася. Я йому говорила, щоб він не ліз у воду, а він, "мені жярка, слишишь", заладив одне...''жярка'' і усе... Я що йому, мама?

Один з рятувальників продовжує сильно натискати на груди, раптом узбек починає дихати, кашель ледве не вивертає його навиворіт. Уся вода, що у ньому була, виливається, кашель переходить у важку блювоту. Після всього цього він недовго лежить, а потім різко підхоплюється.

– Мене ударили по голові, слишишь? – кричить і починає тікати.
– Ей, ти куди?!! – кличуть рятувальники. – Ти ж голий!!
– По голове ударили, слишишь! Я чуть не умер! – узбек додає швидкості.

На пляжі з'являється Роман Іванович. Назустріч йому біжить голий узбек.

– Постій, дивак! – говорить Роман Іванович.

Але узбек пробігає мимо.

– Та і чорт із ним! Нехай біжить, – говорить його супутниця.

Василь Васильович розуміє, що панянці не повезло.

– Мадам, дозвольте представитися?! – говорить він і бере її ручку, – Василь Васильович Волобуєв, потомствений ботанік!

Він цілує ручку.

– А вас як?
– Карена Олексіївна Сєдих, власною персоною, – відповідає вона, і вони вдвох сміються...

Директор поводиться, як старий інтелігент. Це на нього не схоже. Василь Васильович не звертає уваги на хлопчиків.

– Ви, знаходитеся тут на лікуванні або, може, на відпочинку? Швидше за все, на відпочинку, – відповідає сам на своє питання директор.
– Цікаво, – сміється жінка, – Зараз Ви мені скажете, що давно за мною спостерігаєте?
– За такою жінкою, від чого ж, не понаблюдать, – продовжує посміхатися той.
– Ви, що з міліції? – запитує вона.
– Чому ж з міліції? – не розуміє Василь Васильович, – Я зі школи...
– З якої школи?
– Ой, прошу пробачення! Я не зі школи, я директор школи, – говорить він. – А то ми у кінець заплутаємося... Жінка на нього уважно дивиться, а потім раптом сміється.

– Не міліціонер, а директор, – говорить вона, – Директор – це добре...

Василь Васильович теж сміється, але помічає хлопців. Сміх проходить.

Чого стоїте, цирк уже виїхав, йдіть краще домашнє завдання робіть, воно у вас усе рівно не готове!

Дама бере його під руку і вони ідуть. До хлопців підходить Роман Іванович.

– Знову узбек? – запитує він у сина.
– Так...
– Він вирішив не їхати...

*****

Схил. На камені сидять Роман Іванович і хлопці. Роман Іванович дивиться на бурхливе море. Йому смутно.

– Не люблю закінчення сезону, – говорить він. – Знову усе спорожніє, нікого не буде. Залишимося тільки ми. Ненавиджу цю пору.
– Треба виїхати куди-небудь, – говорить Вітя.
– Куди, – важко зітхає батько. – Усе наше життя тут. Просто треба пережити зиму.
– І в цей раз теж усі виїдуть на зиму? – запитує Андрій.
– Так, залишимося тільки ми з тобою...
– Ну, ще узбек з вами буде, – говорить Андрій. – Він адже теж не виїхав.

Вони сміються.

– А де він?
– Сховався десь...
– Може, він збожеволів?
– Або незабаром...
– З ним буде веселіше, – говорить Роман Іванович. – Ну добре, пішли.

Вони піднімаються.

– Вам завтра в школу.
– Так.

*****

Вечір. Будинок Андрія. Він входить. Удома невелике застілля. Мама із сестрою і чоловіком. Андрій сідає за стіл.

– Їж давай, – говорить мати. – А я тост скажу...

Жінка піднімає чарку.

– Та й чорт із ним, з цим директором. Він нам не перешкода, а якщо чесно, то я повинна бути на його місці... нічого, я і так більше, ніж директор. Ясно вам!
– Ясно, ясно, – відповідає сестра. – Тільки на базарі спокійніше!
– Багато ти розумієш...

Вони випивають. Андрій піднімається і йде в кімнату сестри. Там темно.

– Я не сплю, – відповідає дівчинка.

Андрій сідає на ліжко.

– Чого не спиш, завтра до школи?
– Не хочу...
– Ну як, сподобалося тобі в школі?

Сестра якийсь час мовчить. Потім говорить:

– Ні, – відповідає дівчинка. – А коли нас будуть вчити?

Андрій знизує плечима.

– Не знаю... Незабаром... Добре, спи... я піду...
– Андрій, у школі завжди так лаються?
– Та ні, це сьогодні так вийшло...
– А завтра я покажу цьому борову, хто в школі хазяїн, – доноситься голос матері з кімнати.



26.12.2003 13:35

Останній забій

30.07.2003 12:30

Вухо

Архів


Новости кино ukrfilm.com