Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


18.11.2002 11:48

ПереможецьЛітературний сценарій неігрового фільму

Валентина Руденко

Валентина Руденко народилася в Прилуках. Кінорежисер, автор і ведуча програм „Своє кіно” (від 1999 року) та „Глухоманія” (1996 – 98) на телеканалі „1+1”. Фахова освіта: КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого (1985) та Вищі курси сценаристів і кінорежисерів у Москві (1990). Зокрема, зняла документальні фільми „Без мене” (1989), „Ґаґарін, я вас любила” (1991), „Мулен-Руж” – Червоний млин” (1995). За стрічку „ Ґаґарін, я вас любила” отримала приз як кращий режисер на МКФ у Мінську (1993), приз критики на МКФ у Ляйпціґу (1993), приз FIPRESCI на МКФ у Крітеї (Франція, 1995), а також приз глядацького журі за „Мулен-Руж” на МКФ у Кракові (1995). Від 1996 року обіймає посаду завідувача відділом маркетинґу та PR телеканалу „1+1”.


“Переможцеві” виповниться 15 років. Колись я не реалізувала цей сценарій, бо трапилась тема, як мені тоді здалося, ще цікавіша і важливіша. Тепер “Переможця” вже не зніму ніколи.

Володимир Іванович помер 10 років тому, а згодом пішла і Ольга Дмитрівна. Закінчилася їхня історія – тепер життя пише історію їхніх онуків. До речі, саме онук “Переможця” став першим журавським “капіталістом”. І може хтось інший колись напише таки українських “Будденброків”.

А “Переможця” написано в часи, коли Батьківщиною був СРСР, а Москва – “щасливим квитком” у велике життя, який витягували одиниці. Звідси, наприклад, пафос і здивування і перед звичайним супермаркетом, що їх тепер у самій Журавці аж п’ять. І перед іноземцями, які сьогодні нишпорять по всіх куточках нашої країни, відшукуючи шанс для себе і для нас...



Мамі


Час московський – двадцять хвилин на десяту


У ранковому тумані майоріли поміж дерев шпаківнями дачі, чорніли темним зрубом будинки…

Помиготіли й осіли вдалині, втонули в тумані.

До дебаркадера Київського вокзалу один за одним втягували свої стомлені тіла потяги. Червоні, сині, зелені…

Москва…

Володимир Іванович уже при костюмі, дістав з-під полиці черевики, змахнув шкарпетками так, що пил поплив у проході, взувся. Гірко скривився – туфлі вчора куплені, а горя від них…

Стоїть він тепер коло закіпченого вікна потяга “Одеса – Москва”, витирає спітніле обличчя, шию. Хвилюється…

Володимир Іванович приїхав до Москви… Його тут ніхто не чекав, а він приїхав…

Біжить він тепер Бульварним кільцем переляканий, розчервонілий, шкутильгаючи на ходу, бо труть черевики.

За дві години йому столиця “осьдечки”.

Але не промацані ще всі крамниці, печуть стегно гроші свої та сусідські, і є план дістатись-таки до ҐУМа.

Час московський – Дванадцята


Побачив Володимир Іванович вивіску “Хлеб” і заскочив до крамнички. Маґазин просторий, з вітриною-вікном і чисто… Люди входять і виходять, ніхто не галасує, не штовхається. А хліба!.. В житті Володимир Іванович хліба стільки не бачив. Очі розбігаються...

Взяв паляницю, потримав у руках, поклав. До булок кинувся. М’які, духмяніють яйцями й маком – вони добили Володимира Івановича. Але тут, як з-під землі москвич виріс.

– Ты что ж ручищами своими хлеб перещупываешь весь? Вилки для кого повешены?..

Які вилки, що він верзе, подумав Володимир Іванович, і, як обпечений, вискочив з крамниці.

Посидів був би ти, діду, з півдня в черзі за хлібом під нашим магазеєм – у спеку від сонця загинути можна, взимку – од холоднечі, знав би “вилку, вилку”. А потім іще хліба привезуть – хоч об дорогу ним колоти. І хлібом назвати бо важко. Думав це все про себе Володимир Іванович. Але тільки про себе...

О! Крамничка трапилась простора, люди знову ж не штовхаються... Заходь, заходь Володимире Івановичу! Давай!

Дамочку пропусти, либонь не вдома, в сільмазі... Та-к-к...

Чого капелюха трохи підійняв, весело? Це, Володимире Івановичу, маґазин, “Меха” зветься. Увійшов наш Володимир Іванович і очманів від шуб за чотири тищі. Але прийшов до тями. Підійшов, запитує щось. Що ж ти там запитуєш? Кивнув головою, мацати почав...

Вийми очі, дядьку! Куди твоя ходитиме в ній вашим чорноземом? Але все ’дно дивиться, вріс у підлогу.

Ой, до кишені поліз! Невже по гроші! Відійшов у бік, озирнувся. Ф-у-у, слава Богу. Це він по носовичок. Від здивування чи від образи – кинуло в піт Володимира Івановича...

Іде Москвою Володимир Іванович... То прискорить ходу, то задивиться, зупинившись... Все йому тут навдивовижу, все йому тут новина... І місто, і будинки, і люди, і навіть він сам собі.

Стомився...

Дошкандибав до лавки, витяг ноги з ненависних черевиків, дістав з кишені згорнутий аркуш паперу.

Це перелік покупок.

Задивився Володимир Іванович на списочок і згадався йому дім...


Час московський – п’ятнадцята


Ранок... Прокидається Володимир Іванович з похмілля під вишнею. Кури, гуси бродять поруч, очманілі від корму й спеки.

А ось дружина – Ольга Дмитрівна. Незадоволена дуже. Видно вчора ти, Володимире Івановичу, трішки перебрав з друзями. Думав часничку до сальця накопати, а відкопав нарциси... Ось так і стоять дві грядки тобою перериті, стебла, мов язиком злизало...

А доокола – Журавка...

Лежить Журавка в долині, оточена трьома глибокими ярами. По дну їхньому – тихо, без поспіху несе свої води – Десна. За ярами – хутора...

Як і повсюди, раніш тут хати крили соломою, а на горішньому стикові підстригали кулі так, щоб жолобок був – для краси. От через цей фасон дахів і оселялися тут журавлі. Хат старих тепер майже не лишилося й журавлів нема.

Давно колись Журавка справно давала поповнення Запорозькому військові козацькому, а сама наповнювалася вдовами й обростала кладовищами.

Були тут два шведські кладовища, старе німецьке й чимало могил італійських вояків. Вони не кладовищами, вони просто так – повсюди навколо Журавки розкидані. В останню війну стояли тут італійці. Окупанти. Багато залишилося їх тут лежати під березовими хрестами з касками. Тепер вони всі соняшниками засіяні...

А років сімдесят тому – майже вся Журавка подалась до Канади. Поруч був пункт збору.

Ось тоді й отримала Журавка огорожу з кам’яних хрестів. Так заведено було – кожна родина, що їхала, – хрест кам’яний на горбі за селом ставила. До сих пір стоять на крутих боках ярів ці хрести...

Тепер живе в Журавці інший народ. А старому вірними залишились тільки старі люди та чорні українські ночі. Ходять старі на кладовища, соняшники навколо хрестів обламують. На церковні свята до кам’яних хрестів панахиди носять. Посидять, поплачуть, вип’ють, закусять...

Ночі тут густі, смаковиті.

І ще вітер. Чистий вітер ночі співає, наливається тишею і колише душі...

Володимир Іванович у Журавці зі старих... Тут народився його батько, дядьки, діди. І жінка його, Ольга Дмитрівна, також зі старих. І теща. І сусідка, Ольга Капітонівна. І дільничний, друг нерозлучний Володимира Івановича...

На похмілля завжди погано Володимиру Івановичу. А Ольга Дмитрівна всі стогони його до нарцисів зводить і свариться. За садом Володимира Івановича – Ольга Капітонівна з віниками справляється. До яблуні станок прилаштувала, раз-два – мотузку натягнула, сухими гілками обв’язала – віник готовий. Вона їх за день не менш дюжини наробить. А завтра зранку – в місто.

Теща, Явдоха Степанівна, стоїть за свою доньку, але квасу все ж таки з льоху принесла.

І все ’дно, краще, ніж удома, під вишнею – ніде Володимиру Івановичу не буде. Та й сам він не зможе ніде так солодко спати, окрім як тут, де задушливо, брудно і кожен день починається, як і попередній.

І завтрашній день буде таким само...

Після війни почав працювати Володимир Іванович вчителем історії в школі. Потім був інспектором райвно. Набридло з портфелем і папірцями тягатися – повернувся знов до школи.

Тепер хоч і на пенсії, а кличуть часто – то підмінити хворих, то зовсім без учителя історії школа часом залишиться. Народ учителі заїжджий, а Володимир Іванович завжди на місці, тут.

Побачать його дітлахи біля школи – біжать назустріч, до себе кличуть.

А скільки разів траплялось за день вимовить він слово “Москва”? Скільки разів сам до неї подумки потягнеться і дітей за собою потягне?..


Час московський – десять хвилин на шосту


І знову Москва...

Підвівся Володимир Іванович, побіг далі.

Заскочив до трамваю. Притисли його з усіх боків, капелюха на бік збили. Торби відтягли, за поли піджака в усі боки розтягують. Народ на вихід, а ти, Володимире Івановичу, заважаєш. От і отримуєш од кожного. Сам стоїш – ані пари з вуст. Тільки очима злякано крутиш.

Та ніхто тут твоїх очей не бачить.

Вас тут таких...

Натовп вносить і виносить Володимира Івановича. Викидає його то на вулиці, то в крамниці, то в автобуси... Ось і сумки розпухати стали. Ковбасні гузирі стирчать, всередині згортки, пакунки... Вирішив перекусити Володимир Іванович.

Присів у скверику біля універмаґу.

Сидиш ти тепер, Володимире Івановичу, домашнє сальце їси. А от сусід по лавочці задивився на тебе. Певно, також був би не відмовився. Ну, пригости його, простягни сало з цибулею. Ні-і-і... Сам їси...

Жадібний ти, чи що?

Стане Володимир Іванович про життя розповідати й розповість, що найрадісніший день у його дитинстві був, коли батька ховали. Він тоді вперше за всі роки свого життя – наївся... От, а зараз поїв сальця з цибулею, запив склянкою газованої води.

Іде Москвою Володимир Іванович.

Вулиці змінюють одна одну. Майдани. Бульвари...

Проминаючи дев’ятиповерховий будинок – задивився Володимир Іванович. Все зачинено, а світло зсередини пробивається і народ з дверей з візочками викочується.


Час Час московський – пів на сьому вечора


Апельсини, банани, ананаси...

Оливки зелені й чорні, гриби...

Шинка, ковбаса, корейка...

І вся ця ряснота блищить, засліплює фарбами, множиться... І тільки уважний погляд присутнього помітить поміж жалюзі два безумних ока Володимира Івановича.

Володимир Іванович ринувся до виходу, але навіть нічого не пояснюючи, його звідти потіснили два дужі парубки, викочуючи при цьому черговий візок.

Ні. Не піде звідси Володимир Іванович.

Надто м’яла й топтала його сьогодні Москва, дивувала порожніми прилавками й чергами, відштовхувала ненависним “нема”, щоб так легко побіг він по ній далі.

Задощило.

Стоїть Володимир Іванович і дивиться, дивиться...

– Сеньйоро! Буено сера!..

Почулася за спиною Володимира Івановича чужа мова.

Володимир Іванович озирнувся і побачив двох немолодих чоловіків, що входили до дверей. Хлопець, котрий стояв у дверях, був до них ввічливим і приязним, і покотив за одним з них візок.

– Італійці... – подумав Володимир Іванович і ще пильніше став стежити за мужичками...

Мужички були в темних пальтах з довгим ворсом, у білих кашне і, звичайно ж, з сивиною.

– І чим вони, паразити, волосся причісують? Жодна тобі волосинка не вилізе набік, не прилипне до лоба. А тут – не встигнув капелюха вдягнути – вже заяложений, – розмірковував про себе Володимир Іванович, продовжуючи так само нерухомо стояти біля вітрини.

А вдома, в Журавці, тепер, напевно, вечір... Син з невісткою прийшли з праці, по господарству пораються. Ольга Дмитрівна доїть корову, теща носить каченят до хліва. Донька, Тетянка, з чоловіком і дітьми також у себе свої справи роблять. Живуть поруч – станеш на ґанку, їхнє подвір’я видно. А що ж бо Вірка тепер робить? Старша його... Може знову напилася? А може подалася в блуд із кимось з мужиків?

От якщо зняти піджака зараз з Володимира Івановича, то в правій кишені лежатиме в пенсійній книжці – Віркина фотокартка. Давнішня. Вірка в педтехнікумі, перед заміжжям.

А тепер... Уже три роки, як Вірка овдовіла, доньку заміж віддала і п’є, галабурдить. П’є вона змолоду. З виховательок дитячого садка за це потурили. Тепер у лікарні взимку грубу розпалює, а влітку...

І любив він її не менш, ніж Тетяну з Іваном, і в педтехнікумі вчив, і одружив вчасно, а не залагодилося життя в неї. Думає про неї Володимир Іванович тепер часто, все не може відповідь знайти. А Вірка вона з “Секретом”...

До війни встигли Володимир Іванович і Ольга закінчити вчительський технікум та одружитися.

Пішов на фронт Володимир Іванович – першим призовом.

За п’ять років війни – де його тільки не носило.

А Ольга в Журавці залишилась...

Отримує Володимир Іванович одного разу від неї листа. Пише йому дружина, що народила вона дівчинку, назвала її Вірою. Через окупацію довідався про це Володимир Іванович, коли Вірці виповнилося два роки.

Ольга писала, що батько дівчинки – італієць, з постояльців. Одружитися пропонував, але мати голосила – куди подасися з ним, макаронником цим? Здасть він тебе німцям і дитину загубить. А італійці були тихі люди – все на гармоніках губних та акордеонах грали. Привчили народ місцевий до макаронів і перцю, до свят своїх видавали пайки. Ще, аби баби краще працювали, – садок дитячий був.

І не лише Ольга, а ще кілька дівок і заміжніх з ними жили. Одній – встигнув італієць хату нову поставити, а інша навіть у світ з постояльцем подалася.

Ольга послухалась мати. Залишилась удома. Італійці пішли... Писала Ольга також, що відвикла від чоловіка, просила пробачення і якщо знайде він собі когось, вона проти не буде. Залишиться вона з Вірою, а ще залишився в неї акордеон – вона тепер на ньому вчиться грати.

Але не така людина Володимир Іванович, щоб не повернутися додому. Хоча сором і мучив. І змішалися в ньому сором і образа... За кого ж він на череві повзав, мову рідну забув, пальці на ногах відморозив, виснаження переніс?

Восени сорок п’ятого року – при годинникові, двох пухових укривалах і швейній машинці “Зінґер”, – приїхав Володимир Іванович до Журавки.

Вірці було вже три роки, і вона його відразу за татка свого прийняла. А Ольгу Володимир Іванович бив не жалуючи, і якби б не теща, забив би.

А теща перемогла його дурну силу словами: “Що ж ти лементуєш – з окупантом, з окупантом жила... Переможець... Не з окупантами живуть, а з чоловіками. А якщо ми вам такі дорогі були, чому ж ви нас за два тижні на німців покинули? Поки повернувся, Вірка ось – встигла народитися й розмовляти почала!”

І нічого відповісти було Володимирові Івановичу. Впав він посеред хати і завив від безвиходи й образи.

Місяць виходжувала теща Ольгу. Володимир Іванович од сорому також на люди не з’являвся. Ночами до вітру ганяв.

А потім приїхав голова й забрав його в школу до дітлахів. Важко після війни людям жилось, не до насмішок було.

І вже сильно любили Володимира Івановича дітлахи в школі.

А Ольгу більше на роботу не взяли. Пішла до городньої бригади. Народила потім іще Тетянку й Івана, але не забув Володимир Іванович образи своєї – бив і лаяв її словами чорними... Відмовитись од неї не зміг. Надто красива була – висока, рум’яна і завжди чиста...

Так і прожили життя...

А Вірку любив він як своїх дітей. Словом не образив. В Журавці ніхто її, як інших дітей, прижитих в окупацію, ні “гансом”, ні “макаронницею” не називав. Всі знали – батько її Володимир Іванович.

А виросла вона неприкаяною, непутящою...

Часто дивиться на неї Володимир Іванович і думає: і що ж за кров тече в її жилах? Звідки цей п’яний, гіркий кураж у ній? І нема на це відповіді...

– Ґраціо, сеньйоро, чао! Чао!..

Знову почулось за спиною у Володимира Івановича. Два мужички покотили візочки до авт. Відкрили баґажники й стали викладати продукти.

Вже засвітилось над головою Володимира Івановича слово “Берёзка”, і літери грали, іскрилися в обмитих дощем стеклах автомобілів.

Підбіг один з парубків, що стирчав у дверях, – забрав візки.

Володимир Іванович стояв тепер, розвернувшись спиною до вітрини, дивився і не міг зрушитися з місця.

Може, один з цих “ґраціо, сеньйоро” Вірчин батько?

А може, ні.

І що ж це за життя таке мені випало?

От і зараз десь лізе п’яна Вірка до кабіни дальнобійника...

Під ногами у Володимира Івановича калюжа.

Італійці гучно розмовляючи, сіли до авта, зблиснувши білими шкарпетками з-під штанів, і поїхали...

А Вірка прохала купити панчохи їй чорні. Таж нема їх у Москві...


Час московський – чверть на дев’яту вечора


Підняв Володимир Іванович з асфальту свої лантухи, поправив капелюха і поплентався вулицею. Його штовхали перехожі, хтось обганяв, хтось зачепив – нічого цього Володимир Іванович не помічав...

Довго чи ні так ішов він, не пригадає, але тільки погляд його зупинився на вітрині з папугами, рибками золотими й дивоглядними рослинами.

“Зоомагазин” – прочитав Володимир Іванович.

При вході до маґазину стояла тітка й кричала:

– Магазин закрывается!

Володимир Іванович поглянув на неї так, що вона змовкла, і увійшов до крамниці.

На полицях стояли запилені опудала тетеруків, лисиць, зайців. А на прилавку, освітлювані золотим світлом ізнизу, в акваріумі плавали рибки. Тут-таки на пластмасовій тринозі стояв акваріум. Володимир Іванович зрадів і кинувся з’ясовувати ціну.

Акваріум був куплений, тепер належало придбати рибок, не карасів же туди саджати!

Дівчина-продавець, позираючи на останнього покупця поглядом, сповненим зненависти, водила по акваріуму сачком нервово й роздратовано.

Володимир Іванович зв’язав сумки й перекинув їх через плече. До сітки поставив слоїк з рибками, а в руках – ніс попереду себе акваріум.

Слоїк розгойдувався і йому весь час здавалося, що рибки повискакують. Від цього Володимир Іванович часто зупинявся, роззирався на всі боки, наче вони вискочили б і почали б бігти за ним.

Зненацька з двору вибіг його собака Полкан.

– Полкан! Полкан! Ти як тут узявся!?

Володимира Івановича на мент пойняв сумнів. Але й шерсть зваляна, як у його собаки, і кульгає. Достеменно Полкан!

Пес обнюхав Володимира Івановича й став розглядати.

– Ой, Полкаша! Хлібця тобі дати чи шо? А може ковбаси? Та як тут з цими клумаками управитись?..

Пес крутнув хвостом і почимчикував вулицею далі, накульгуючи так, як сам Володимир Іванович.


...Уже загорілися вікна. Москва занурювалася в ніч... Володимир Іванович з акваріумом поперед себе і сіткою з золотими рибками доплентався до Київського вокзалу.


Час московський – за півгодини до півночі


Ідуть потяги на Київ, один за одним. Фірмові, чистенькі. Володимир Іванович на них тільки дивиться. Йому на шістнадцяту колію. “Москва – Одеса”, до станції Прилуки, загальний ваґон.

Ось стоїть він, “залізний кінь” – давно не митий, почорнілий від часу й праці.

Засвистів і поволочився...

...Їде Володимир Іванович додому.

День минув, промчав і викинув тебе на берег ночі, на другу полицю.

Ось і вся Москва.

Хропиш ти, Володимире Івановичу, знаменито.

Це твоя видатна здібність, спати в будь-якому місці, як доведеться, але бачити щасливі сни...

В золотій кареті, запряженій шісткою білих коней, при імператорському мундирові й трикутному капелюсі, сидів, відкинувшись на сидіння, що воно було розшите бісером, Наполеон Бонапарт. Карета проїхала полем і в’їхала до густого, чорного лісу. Незабаром суха земля змінилася болотяною тванню. Колеса крутилися то надзвичайно швидко, то буксували з напруженим скрипом. Їх почала втягувати трясовина. Охорона, що нагодилася, встигла допомогти вибратися імператору, а карета, з усім бісером, золотом і шовками, чавкала й клекотіла, занурюючись до болотяної безодні...

Потяг смикнувся – Володимир Іванович прокинувся. Витер лоба. Озирнувся стривожено... Слоїк стояв на столикові, як він його і поставив, а рибки, схоже, також спали. Володимир Іванович постукав по склу, рибки зарухалися, заграли плавниками, дали зрозуміти, що вони живі, здорові. Володимир Іванович зітхнув і ліг.

Трудяга-потяг працював колесами, все більше наближаючи Володимира Івановича до дому...

В Журавці, на згоні посеред села, на колодах сиділи чоловіки. І Володимир Іванович тут.

– Дак, ти чув, що карету будуть виймать?

– Нащо?

– Там золото. Вона вся з золота.

– Та, хлопці, де вона б тут зроду була? – втрутиться Володимир Іванович. Він як колишній вчитель повинен знати, що тут ніколи не проїздив Наполеон.

Але довести це чоловікам неможливо. Сто сімдесят років народ вважає, що саме тут втонула карета корсиканця. І всі сто сімдесят років її хочуть дістати з болота. А може й не варто доводити, Володимире Івановичу? Не все ж їм чорнозем місити і від вил мозолі криваві натирати? От уже готові з лопатами на болото податися...

-- Та тут же чорнозем, чого ж сюди каретою пертися? – не вгаває Володимир Іванович. – Я знаю, що через Білорусь він вертався.

-- Е, ні. Не кажи. Через Журавку.

– Звісно, через Журавку, ти, Володько, не бачив і не чув. А народ бачив і переказував.

– Звісно, звісно, через Журавку ближче до Франції...

А ось і корів з пасовиська пригнали. Кожен завертає свою й розтікаються чоловіки зі згону по всій Журавці.

Володимир Іванович свою корову також напуває, заганяє до двору.

Ольга Дмитрівна вже стоїть зі своїм цебром і рушником – доїти пора. Діти крутяться біля хліва – не проґавити б, як бичка підпустять до матері.

З-за тину стирчить голова сусіди, господаря Ольги Капітонівни. Веселий сьогодні.

– Володько! Годі поратися! Нехай баби вправляються! Пішли вип’ємо, та поїдемо до Індії слоненят ловити!

– Я ось зараз віником покажу Індію! – гукає Ольга Капітонівна й слоненята на сьогодні відкладаються...

На старому “Уралі” протарахкотів дільничний з косою і мішками. Поїхав на луги траву косити.

Вечір...

Сонце наллялось червоним світлом...

Останнє проміння його ковзає кам’яними хрестами, голубить воду в Десні й за ярами гасне...

Непотривоженою здається тут земля...


Москва

Вищі курси сценаристів та режисерів, 1987




26.12.2003 13:35

Останній забій

30.07.2003 12:30

Вухо

Архів


Новости кино ukrfilm.com