Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


кутовий диван в львові

23.12.2002 20:10

Візит до Папи, або Львівські канікули(Комедія про кохання, релігійність, алкоголь та живу українську мову)

Юлія Боднарюк

Цей сценарій, написаний Юлією Боднарюк із Чернівців, 2001 року виборов перше переможне місце в конкурсі “Коронація слова”, що його проводить Шоколад “Корона” і Телеканал “1+1”. Сценарій був надрукований у цьогорічному весняному (13) числі часопису KINO-KOЛО. RED.


частина І

Кабінет якоїсь державної контори (канцелярські меблі, оргтехніка, голі стіни, над столом – портрет усміхненого президента). За столом сидить чоловік 50 років у білій сорочці і краватці, м’язистий, із голеною головою, на обличчі – погрозливий вираз. Перед ним – другий, у костюмі, 30 років, високий, худий, знервований.


Другий(емоційно). Ми згаяли місяць, а якщо йому здається, що це не робота, хай відірве дупу від свого керівного крісла та (широко розплющивши очі) вчиться нею свистіти.


Перший(явно чомусь зацікавившися) Це для чого?


Другий(нервово). Щоб перестати нею думати. (Не стримавшись). Баран! (Б‘є кулаком по столу, перекидаючи пляшку кока-коли, яка повільно заливає декілька документів на столі, на одному з яких можна побачити ґриф ”Цілком таємно”. Відразу заспокоївшися, засовує руки до кишень). Вибачте.

Перший(уважно дивиться на стіл, встає з надзвичайно аґресивним виглядом, розминаючи плечі. Складається враження, що він ударить чоловіка. Несподівано лагідним голосом, заспокійливо). Середина року, а в тебе вже нервове виснаження. Якщо так піде далі, заробиш гастріт, імпотенцію та сувору догану. Дуй у відпустку, і три тижні навіть не згадуй про роботу. Привіт дружині, вільний.


Другий (здивовано). Єсть, дякую. (Виходить з кімнати).


Перший (з виразом огиди на обличчям бере один із документів, струшує з нього краплини коли, потім мимохіть вчитується в його зміст. Обличчя знову набуває аґресивного вигляду. Жбурляє папери прямо до калюжиці на столі так, що бризки заплямовують його білу сорочку, і з силою копає стілець. Басом). Уроди!

Зі столу стікає тоненька цівочка, перекинений стілець – посеред кімнати, на стіні – портрет уже серйозного президента журливо погойдується.

У великому приміщенні, схожому на шкільний кабінет під час канікул (перевернуті та зіставлені в один кут парти, вікна без фіранок), знаходяться три жінки. Перша, років під 40, фарбує вікно, друга (струнка, темноволоса, невисока, важко сказати якого віку – від 18 до 35) поруч навколішки миє панелі, третя (27-30 років) щось пише за столом.

Перша. Нє, ну все ж таки яка свиня, а? Це я маю червоніти за те, що йому ж даю хабаря!


Друга. Ну і правильно, це ж тобі треба оцінку, а він і без твоїх тридцяти баксів проживе.


Перша. Ну, і як це називається?

Друга. Здоровий бізнес. Він твоєму йолопу незаслужену трійку, а ти йому заслужену “капусту”.

Друга (безнадійно). А-а, один головний біль із цим навчанням. Пашка то бабки на сесію тягне, то пиво з однокурсниками цмулить. І коли вже ці проблеми скінчаться?


Третя (безжалісно). Ніколи, і взагалі, хіба це проблеми? От у мене затримка три тижні, оце проблема. (Витягує губи трубочкою). Втретє за півроку – це вже занадто, мене в консультації і так називають (поправляє зачіску) “Міс аборт”.


Перша (заздрісно). Ну, Свєтка, ти даєш. А чого ж не оберігаєшся?

Третя (тоном лектора). Від пігулок вуса ростуть, а з презервативом я не відчуваю “тєпло человєчєской душі”, краще вже аборт.

Перша. А вот Папа Римський каже, що це гріх.

Третя Папі добре, він не залітає, бо старенький. (Зітхає з жалем). Хоча їм, здається, взагалі з жінками не можна. (Морщить лоба). Який жах, ну що це за життя. Вони під старість, певно, геть божевільні.

Перша. Нічого, я його бачила по телевізору, дуже приємний дідусь. До речі, щось казали, що він має до Львова приїхати.

Друга (з несподіваним інтересом). Коли?

Перша. Здається, цього місяця. А тобі нашо?

Друга Чоловік у відпустці, не знаємо куди поїхати. Моря це мурло не любить. Може, на Папу подивитись, коли він тут ще буде?

Третя А ви що, католики? Ніколи взагалі не чула, щоб ти згадувала про Бога.

Друга (урочисто). Бог і наша робота несумісні.

Третя (безтурботно). Бог і наше життя несумісні. А знаєш, чим педофіл відрізняється від педагога? Педофіл любить дітей по-справжньому.

Всі троє сміються, при цьому перша зачіпає банку з фарбою, та падає і фарба вихлюпується надвір. Знизу долинає: ”Що ж ти робиш, твою мать”, якась нерозбірлива лайка. Перша з інтересом дивиться вниз у двір, піднімає банку, повертається до колеґ та доброзичливо запитує: “А що таке педофіл?”

Другий чоловік та друга жінка сидять навпочіпки на пероні вокзалу з двома сумками в дорожньому одязі. У неї на обличчі вираз щасливого очікування, у нього – заклопотаної зосереджености.

Він. Зараз хлопці мають підбігти. Бляха, де ж вони є, може, сідаємо без них?

Вона. Десять хвилин до від’їзду. Що за десять хвилин можна придумати?

Він. (розсіяно, блукаючи очима). Придумати – не знаю, а ось випити можна нормально.

Вона. Слухай, їдемо на три дні, а тут якісь пишні проводи. Це для чого?

Він. По-перше, вони самі сказали, що прийдуть, по-друге, у родичів одного з них ми будемо жити, по-третє, хто знає, може, ми бачимося з ними востаннє, знаєш, міжнародні терористи, давка на літургії, прострочене пиво…

Вона (ніжно). Балабол. (Притискається щокою до його грудей). Судячи по конячому іржанню, це твої колеґи.

До пари широкими кроками підходять три міцних хлопця в костюмах і краватках по 25-28 років, у кожного в обох руках по 2 пляшки “Оболоні”. Перший, середнього зросту, з ослабленою краваткою та широкою посмішкою обіймає зразу обох, потім ховає руки за спиною та церемонно кланяється.

Перший. Людмило Франческівно, Юрію Іллічу, ми вже такі як треба, вітаємо вас від імені всіх римо-католиків, греко-католиків та чисельної громади невіруючих (тицькає пальцем на Юрія), з якими , я думаю, скоро буде покінчено. (Випльовує жуйку). Методом переконання. (Чоловіки вітаються).

Юрій (представляє). Люда-Юра, Юра-Люда (“Дуже приємно”), Люда -Олег, Олег-Люда (“Привіт-привіт”). Кохана, з цими людьми я бороню громадян від злочинности та тверезости. (До першого.) Андрій, ну що, так і будемо гріти пляшки?

Андрій (вправно відкорковуючи пляшки одна об одну та роздаючи всім присутнім). Ні фіга, нагріте пиво за наслідками прирівнюється до державної зради. До речі, Юрка, будеш говорити з Іваном Павловичем Другим, зверни увагу Ватикану на якість розливного пива у нашому рідному місті, воно безбожно розбавляється. І не забудь, коли звертатимешся до нього – не “батя”, не “пахан”, а виключно (співуче) “ПА-ПА”.

Люда. Навряд чи Папа опустився б до розмови з такими безбожниками, як він чи ти Андрюха, хіба би перед тим, як спалити за войовничий атеїзм, сказав би: “Для вас же, дурнів, і стараюсь”.

Андрій (зробивши ковток). А от і помиляєтесь, пані Людо. Я, поміж іншим, дотримуюсь усіх постів, а по неділях ходжу до церкви, до речі, греко-католицької, так що на аудієнцію у Папи я можу ще розраховувати, хоча кардиналом не стану: для мене не пити – це не жити (відсьорбує). Дуже смачно тому що.

Подальша розмова прибулими ведеться дедалі нерозбірливіше та веселіше.

Олег (чоловік з уважним поглядом, спокійними рухами та рівним голосом). Да і Юрій Ілліч, здається, маскує свою щиру побожність напускним цинізмом, а насправді, певно, годинами стоїть навколішки перед іконами.

Юрій. Годинами навколішки? В основному в обіймах з унітазом після наших зібрань по п’ятницях. (Звертається до третього, високого хлопця з дещо сором’язливим обличчям). Значить, Юра, з вокзалу на маршрутці, зупинка під банком, третій будинок, третій під’їзд , третя квартира, нічого не сплутав?

Юра. Так, і не стидайтесь, бабуся та дід дуже прості, привітні люди. Єдине, що, може, буде трошки незвично – у них у сім’ї справжній культ їжі, але і в цьому є свій плюс.

Андрій (під час попереднього діалогу допиває пляшку, підкреслено гречно дарує її якомусь волоцюзі, який розсипається в подяках, а потім щось питає, і Андрій з виглядом мученика дає тому якійсь дріб’язок. Потім вставляє в одне око кришечку від пива, а в інше – п’ять копійок та повертається до співрозмовників). Ілліч, тобі б не завадило для солідності додати кілограмів десять, все ж начальничек, а то ви з жінкою, як чахлик невмирущий із своєю онукою. (Висовує язика, дражнячись). Не-не-не, 1:0 на мою користь.

Люда. За такі компліменти можна і в ґлаз отримати.

Андрій (дуже швидко, сам себе перебиваючи). Від Вас, пані Людо, я готовий отримати і в око, і по спині, і по паху, тобто папаху, українською – кучма. Пардон за каламбур.

Юрій легенько хлопає Андрія по потилиці, при цьому в того з ока випадають кришка та монета, яку миттєво підхоплює волоцюга та зразу тікає, проте його перехоплює Юра. Останній урочисто дарує йому ще 2 порожні пляшки та підбадьорливо плескає по плечу.

Олег. З вас усіх так і тхне християнським духом, а я ніколи цим прохачам нічого не даю. Горіти мені в геєні огненній.

Юра. Напевно. Хоча ти туди і так попадаєш зразу по декількох пунктах.

Олег. Це яких?

Андрій. Пункт перший. Народу жрать нєчєва (показує на волоцюгу, який навколішки розташувався в кількох метрах в очікуванні решти пляшок), а ти маєш краватку, мобілку і пляшку пива. Пункт другий. У країні демографічна катастрофа, а ти з жінкою нічого не робиш для її ліквідації. Пункт третій. Через твою балакучість твій колеґа зараз проґавить потяг.

Олег.За другий пункт ти таки в ґлаз отримаєш, за третій – подяка від імені керівництва. Побігли, який ваґон? (Хапає сумку, іншу бере Юра, Андрій підхоплює чотири недопитих пляшки, всі біжать через дві колії).


(“Королівські зайці”. “Ілюзії”.)

Андрій (біжучи). Слухай, Людо, а дійсно, на чорта ви це їдете?

Люда. Проникнутися духом святим. Крім того, нас виставили з чергової квартири, а ми ж десь маємо трахатись.

Андрій (з повагою). Вопросов большє нє імєю. Пропоную по поверненні разом випити, тільки без Ілліча, він на мене морально давить. Його дозвіл беру на себе.

Люда. Згода. Тільки п’ємо горілку, (пояснювально) а то від пива товстіють.

Андрій (в повному захопленні). Яка жінка! І знов не у мене. Ну чому так?

Люда. Зато ти найпривабливіший алколоїд, якого я знаю. 1:1?

Андрій. . Ну що від таких компліментів робити? (Зітхає). Сьогодні п’ю тільки за твоє здоров’я.

Юрій (до провідниці.) Це сьомий ваґон? (Дістає квитки).

Олег (дещо тягуче). О-о-о, білети на Папу. (Гикає).

Провідниця (35 років, з обпеченим з одного боку обличчям). Скоріш, вже їдемо.

Закидають сумки в тамбур, Люда сідає у ваґон та махає хустинкою, витираючи уявні сльози.

Юрій. Кохана, подивись де стоп-кран. (Змовницьки). Недопите пиво може скомпрометувати мене перед Папою.

Провідниця. Сідайте, сідайте, вже рушаємо, а кран все рівно не працює. (Потяг дійсно починає поволі набирати хід).

Андрій (вже гарний-гарний). Мадам, але ж з іншого боку…(Провідниця, щоб краще розчути, повертається обпеченим боком. Андрій вдивляється і рішуче махає рукою). Ні, не треба іншого боку. Зараз ви станете свідком безплатного шоу “Швидкісне випивання пива”. Панове, на старт, вперед.

Чоловіки з неймовірною швидкістю, обливаючися, ковтають напій, першим закінчує Юра. Юрій застрибує до ваґона, що рухається, решта – ідуть поруч із ним.

Олег. Ну, це львівський гарт. Ілліч, потренуєшся там та повертайся, треба ставити “зєлєнь” на місце. (Плескає Юру по плечу, той при слові “зєлєнь” імітує удар ліктем у ніс Олега).

Юра. І не забудьте, що у Львові слід уникати русизмів.

Олег (у тон). Вітатися “слава Україні”, прощатися “смерть ворогам”, а при знайомстві казати: ”Дуже приємно, я святий Юра, а де тут у вас мій собор?”

Андрій (застібає Олегу піджак). Просто неймовірне почуття гумору. Ну все, щасливо їхати, смачно їсти і вдало спати (підморгує Люді, вона погрожує кулаком. Юрій проводить рукою по горлу і прямо в нього тицяє пальцем).

Поїзд набирає хід під вигуки: “Привіт Папі”, “Не пийте багато”, “Чемодан-вокзал-Росія” , “Дякуємо, що провели”.

Провідниця. Гарні у вас друзі. Веселі.

Юрій (сумно). А майже нічого у нас більше і нема.

Люда посміхається, легенько стукає його пальцем по носу та йде вглиб ваґона.

Напис “Львів” на приміщенні вокзалу. Юрій виходить з ваґона, обіймає і цілує провідницю, та перелякано озирається на Люду, яка зразу підходить і робить те саме.

Юрій і Люда (одночасно). До побачення, дякуємо. (Йдуть пероном львівського вокзалу).

У Юрія невдоволений та недоспаний вигляд.

Юрій (розтирає змерзлі руки). Якщо це червнева погода, то я Папа римський.

Люда (розпливається у посмішці та широко розводить руками, радісно). Па-па! (Спокійно). Ну чого ти такий набундючений?

Юрій (бурчить). Ваґону років 50, попутниці нудні, кохатися з жінкою нема де. (Трагічно.) Де європейський сервіс?

Люда. У нас самообслуговування. Ну ти і нудний.

Юрій. А у тебе целюліт і груди, як вуха тер’єра.

Люда. Зато в тебе вуха, як у слона, а деякі інші місця, як …

Юрій. Стоп, я вже всім задоволений. Зрештою, у мене жінка красуня, я в найгарнішому місті України, скоро побачу найсимпатичнішого клерикала світу.

Люда (по дорозі зустрічається поглядом із хлопцем років 6, якому привітно махає рукою, на що той рішуче відповідає двома дулями. Люда робить страшну гримасу, а коли той вже хоче шукати захисту у мами, показує йому язика. Раптом вона бачить, що за цією сценою уважно спостерігає черговий міліціонер, який докірливо хитає головою. Люда знічено посміхається , а потім показує язика і йому. Той робить погрозливий рух, але вона вже заховалася за чоловіком. Міліціонер помічає , що за цією сценою в пильно спостерігає хлопець. Вони зустрічаються поглядами і разом скрушно зітхають). А де це ти стикався з клерикалами? Ти ж навіть не хрещений?

Юрій. Виключно з чуток та спостережень.

Люда. Ну, і що ти такого наспостерігав?

Юрій. Православні попи виглядають неохайно, тому що не голяться і рідко перуть одяг. У їхніх храмах завжди маса якихось дуже невихованих бабок. А жебрак, який сидить завжди під нашим католицьким собором, купив собі за 10 штук баксів квартиру, що, мені здається, прекрасно характеризує католицизм.

Люда. Ого. Слухай, кидай цю службу і давай жебрати. (Журливо.) Юрко, я вже не можу переносити ґастролі по різних хатах. Нам по тридцять років і ми вже не дуже схожі на молоде закохане подружжя.

Юрій (не приймаючи цього тону). Але ж ми молоде закохане подружжя, до того ж у колись відкладеній весільній подорожі. Обіцяю, все буде як у казці. (Люда сумно киває. Він дивиться на рекламну вивіску кав’ярні). А що таке канапка?

Люда. Ех ти, москаль-чарівник. Бутерброд, і на всяк випадок, кантор – це обмінний пункт, а філіжанка – це горнятко.

Юрій. А що таке горнятко?

Перехожий (з примирливим виглядом і посмішкою). Це Шевченко, класик. Ласкаво просимо до Львова. Таксі не треба?

Юрій. Дякуємо, пане Шевченко, ми пройдемся.

Перехожий. Сподіваюсь, це буде приємна прогулянка.

Юрій (речитативом). Дай, Боже, щоб Богу дякувати, бо як Бог не дасть, то най Бог боронить.

Перехожий (з підкреслено круглими очима). Зрозумів, зникаю.

Юрій (гордо). Як?

Люда (іронічно). Ну ти прямо байкар-коломийкар.

Юрій (переможно). Авжеж, атож, я ще й не те можу. (Дивиться на годинник). А, чорт! (Звертається до літнього пана). Вибачте, ви не підкажете, котра година?

Літній пан. П’ять по восьмій.

Юрій. Дякую. (Спантеличено ворушить губами, здіймає брови, під лукаву посмішку Люди сам собі). Твою мать, а це скільки?

Люда і Юрій піднімаються сходами в під’їзді.

Юрій. Зараз кидаємо речі, коротко знайомимося з господарями, з ввічливості п’ємо чай – і в місто.

Люда. А там що?

Юрій. Забіжу до знайомого, він обіцяв запрошення на літургію, а потім піші походи вулицями міста, кав’ярні і пиво, пиво, пиво. Приймаються будь-які зустрічні пропозиції.

Люда. Тоді водки, водки, водки. (Уважно вглядається). Дивіться, як він зацікавився. Ні-ні, програму міняти не будемо.

Юрій. А ти не будеш нудитися?

Люда. Дурак, я чого приїхала? На Папу подивитись і з тобою полежати.

Пара обіймається і опиняється перед дверима. Юрій тисне на кнопку дзвінка.

Юрій (пошепки). Ну що, зараз будемо довго пояснювати двом стареньким, хто ми такі. Будь готова ночувати під парканом.

Люда. Очєнь, очєнь возбуждаєт.


Двері розчиняються голосно й урочисто. За ними стоять Мирослав Григорович, високий здоровий старий, та Романія Ернестівна, миловидна жінка невизначеного віку за 60. Він стоїть дуже ставно і гонорово, Романія Ернестівна розпливлася в неймовірно широкій посмішці, перед собою тримає величезну тацю з тістечками. Вітання молодих тонуть у репліках старих.

М.Г. Заходьте, дуже просимо, давно чекаємо.

Р.Е. ( вимовляє “с” на польський манер як “ш”). Дуже, дуже прошимо. Ви нам як рідні (Люда і Юрій розгублено переглядаються). Проходьте, проходьте, ми дуже гостинні. Мийтешь з дороги і прошу за штіл.

Юрій (обережно). Юра нам казав, що ми можемо…

Р.Е. Так-так-так, все, що вам завгодно, ми вам забезпечимо. Прошу дуже і дуже. І, головне, не кремпуйте. (Юрій питально дивиться на Люду, та знизує плечима). Прошу не кремпувати, не соромтесь.

Люда. А можна…

Р.Е. Можна-можна, отут туалет, там ванна, єдина наша проблема у Львові – це вода, гаряча тільки з 6-ї до 9-ї, але ми вам вже підігріли. Два відра стане? (Обидва виходять).

М.Г. Зараз поїмо і я вас поведу в таке місце у Львові! А завтра виїдем за місто: раки, пиво, ліс, покличемо деяких знайомих, чудово проведете час.

Юрій. Та ми, чесно кажучи, планували за власним графіком. Ви не турбуйтеся, ради Бога, ми думали у вас тільки три ночі переночувати і не хотіли б зайвий раз заважати.

Р.Е. (стрімко входить, владним голосом). А ви нам і не зможете завадити. (Підвищує тон, лагідно). Ми дуже гостинні, так що прошу дуже до столу. (Голосно). Людочко! Йдіть сюди, час снідати. Прошу, прошу.

Розгублені Юрій і Люда із зацькованим виглядом заходять у вітальню. Посеред типової кімнати стоїть нетипово великий стіл, заставлений неймовірною кількістю страв, овочів, фруктів, напоїв.

М.Г. (дістає велику пляшку з горілкою). Ну що, для апетиту і за знайомство! (Не чекаючи відповіді, та іґноруючи слабкі протести, розливає).

Р.Е. Е, що ти кажеш. За гостей! Вибачайте, що стіл бідний, зараз я ще тістечка занесу до чаю.

Гості не витримують і сміються, сповнені відчуття абсурдности ситуації.

Р.Е. (збентежено). Чи ви, може, хочете кави? А як краще, з молоком чи без? Ви знаєте , ми тут у Львові дуже полюбляємо каву. Всім, хто нам попадається (запинається), хто до нас заходить, ми готуємо так, як він забажає. Так що прошу дуже.

Юрій (несміливо). Та дякуємо, ми краще чаю.

Р.Е. (по павзі). Добре, подам і те, і інше, а ви оберете. А хочете спробуєте і те, і інше. Ну, ваше здоров’я! (Пильно вдивляється.) О, а чому ж ви нічого не п’єте, пане Юрію?

Юрій. Та зранку, ви знаєте, я якось не звик, і (благально), Романія Ернестівна, стільки їсти я теж не зможу.

Р.Е. Ой, та нічого-нічого (значуще), вам треба, а Людочка молодець, все випила. (Наливає). Ще? А ви вмієте готувати?

Люда (похмуро). А що, по чоловіку не помітно? (випиває другу чарку, після чого так же похмуро терзає котлету).

Р.Е. (оглядаючи струнку фіґуру Юрія, із сумнівом). Ну чого ж, чого ж…(Юрію із співчуттям). Та ви їжте, їжте.

Юрій. Дякуємо, ми, певно, будемо йти.

Р.Е. (тоном диктатора). Нікуди ви не підете, поки нормально не поїсте. Я вас просто не випущу. Людочко, а Юра любить вареники з сиром?

Люда (з незмінним виразом). Ти любиш вареники? (Сама собі наливає горілку).

Павза, впродовж якої Юрій і Люда заклопотано переглядаються, Р.Е. переможно дивиться.

M.Г. (щоб згладити неприємний відтінок, що починає з’являтись, кашлянувши). У нас є вічна проблема – жахлива погода. Дощ у Львові – це стихійне лихо, як в Африці сонце, чи в пустелі пісок…

Люда (ледве чутно). Чи гостинність у вашій сім’ї… (П’є третю.)

Р.Е. (почувши, радісно). Так, так ми дуже гостинні. Беріть картоплю, чого ж ви нічого не їсте, а от відбивна – обов’язково скуштуйте.

Люда (так само безнадійно). А, можна, ми її з собою заберемо?


Р.Е. Це як?

Люда (меланхолійно, підперши голову рукою і длубаючися в тарілці іншою). Так, завернемо у серветку і з’їмо по дорозі.

Р.Е. Добре-добре, я зберу вам щось для прогулянки, тільки дивіться, щоб ви нічого не їли в місті.

Люда. А що, ми кудись йдем?

Юрій. Та ні, моя дружина просто жартує і (бачить, що господиня не слухає, поринувши у власні роздуми стосовно асортименту майбутнього пакунка)… дуже дякуємо.

M.Г. Але така погода – не найгірше, що буває.

Юрій і Люда (в один голос). Це точно! (Р.Е, виходить із заклопотаним виглядом).

M.Г. (іґноруючи репліку). Одного разу я відпочивав в Одесі, так вдарив такий мороз, що (робить павзу, підбираючи вдале порівняння, вирячує очі) шпаки просто з неба падали, замерзали.

Юрій. Це коли було, в січні?

M.Г. (переможно). Ні, в червні.

Люда (широко розплющивши очі). Не може бути!

M.Г. Так, а коли я був на Єнисеї…Ось зачекайте, я схожу за альбомом. (Виходить із кімнати).

Юрій та Люда (переглядаються, один одному). Ноги!

У дверях Юрія намагається перехопити Р.Е.

Р.Е. Ой, а ви куди вже це зібрались? А тортик? А я вам ще тут канапок наготувала (показує пакунок солідного розміру).

Юрій і Люда (навперебій). Ні-ні... Дякуємо, дуже дякуємо. Все було дуже смачно. Ми прийдем і тоді вже ух… (Виходять з квартири.)

Р.Е. (навздогін). Але тортик і канапки я тримаю спеціально для вас. І дивіться, щоб ви мені в місті не їли. (Вже на сходах). А може вам цукерок на дорогу дати погризти?


Зачиняє двері, зустрічає погляд М.Г., обидва мовчки дуже задоволено один одному посміхаються.

Юрій у кабінеті якогось офісу. Йому назустріч виходить круглолиций здоровань із надзвичайно привітним виглядом.

Здоровань. Привіт, старий, вітаю у Львові.

Юрій (посміхаючись). Привіт, Ігорю, радий бачити.(Обіймаються.) Я ж тобі обіцяв, що колись заїду. А тут такий привід, Папа приїжджає. Вдруге такого не буде, хіба що ви його своїм прийомом розчулите.

Ігор. Це ми можем. Знаєш, Толік, я і не знав, що ти такий побожний.

Юрій. Це фігня, я і не знав, що я Толік.

Ігор (б’є себе долонею по лобу. Сміється). Дурне! Вибачай, Юро, я так замахався за ці дні, що вчора дзвоню додому, трубку бере жінка, а я чисто на автоматі, офіційно вимагаю інформацію про хід підготовки до візиту Папи. Вона мені: “Ти що, п’яний?”. А я ще не впізнаю, кажу: “Ах ти, курва”. Потім думаю, все ж таки посадова особа, і так поважно: “Як ваше прізвище?”. А вона мені: “Поки прийдеш додому – буде дівоче”. І кидає слухавку. (Зітхає). Довелось напитися.

Юрій. Чим закінчилось?

Ігор. А, як стало доброю традицією в таких випадках, спав на кухні. (Секунду думає). Слухай, я щось не втикну, а чого ти на латинську літургію хочеш, може краще на візантійську? Тому що я в принципі приготував вам запрошення і туди, і туди.

Юрій. Та, розумієш, мені, взагалі-то, байдуже, а жінка наполовину полька, хоча їй, чесно кажучи, теж байдуже, вона заходить в усі церкви без розбору (ховає запрошення в кишеню).

Ігор. До речі, де вона?

Юрій. Перетравлює наслідки львівської гостинності. Годину тому вона за 15 хвилин з’їла свою тижневу норму і тепер знайомиться з особливостями львівських туалетів. Все, Ігоре, дякую за клопоти (витягає якийсь пакунок, в якому вгадується пляшка), це для підтримки тонусу, вибачай, що не складу компанію, жінці обіцяв, що у відпустці п’ю тільки з нею. (Тисне руку).

Ігор. Щасливчик! (Зважує пакунок на руці, зітхає). Е, знову на кухні спати.

Юрій. А ти з жінкою і смикни. (Йде до дверей).

Ігор. Це ідея. І тоді на кухні спали б разом. Але вона не п’є. (Повільно, про щось думаючи). Такі наші справи (в спину Юрію), хоч скажи, як твої ?

Юрій (обертається, після павзи). По заданій амплітуді. (Посміхається, здіймає руку в жесті “Рот-фронт”, зачиняє за собою двері).

Ігор (пильно вдивляється в двері). Бувай, Толік-католик.

Люда з нещасним обличчям сидить навпочіпки біля стовпу. За спиною неподалік двері з написом WC. До неї підходить жінка.

Жінка (схвильовано). Вам погано?

Люда. Ні, все в порядку, дякую.

Жінка з сумнівом вдивляється в її обличчя та йде, озираючись. Підходить міліціонер.

Міліціонер. Вам допомогти?

Люда. Не треба, дякую.

Міліціонер явно вичікує, збираючись із думками, але так і не знайшовши, що запитати, відходить.

Голос молодого чоловіка з-за спини. Я можу чимось прислужитися?

Люда. Так, якщо підете, куди збирались.

Молодик. Я, власне, нікуди і не збирався, дивлюся в центрі міста в дивній позі сидить дуже гарна панна і когось чекає, думав, може, мене.

Люда (втомлено). Чекаю я чоловіка, а дивне тут не поза, а те, що кожен вважає своїм обов’язком причепитися до людини тільки тому, що та сіла, як їй зручно.

Молодик (вкрадливо). Просто можна сісти набагато зручніше. І я вам міг би допомогти.

Юрій (збоку, аґресивно). Я теж можу допомогти, садити людей – це моя професія. (Бере хлопця за руку, сильно тисне). Дуже-дуже вдячні за сердечність, дай вам Боже здоров’я, хай таланить, усього найкращого. (Молодик йде, сам собі недобре шкірячися, метрів за 10 сідає в авто).

Люда (підводиться). Ти якийсь нервовий, хоча завжди мені подобався за те, що спокійний. Старієш.

Юрій. Дзуськи, ревнощі – прояв любові. (Сам себе переконуючи.) Абсолютно я не нервовий. (Авто, за кермом якого хлопець, явно навмисно проїжджає так, що забризкує обох. Юрій вискакує на дорогу). Щоб ти в телефонній будці обісрався, мудак, в 40-градусний мороз, і не міг звідти вийти!! (Люда і декілька перехожих з подивом дивляться на Юрія, той шаріється, ховаючи погляд, повертається на тротуар, мляво). Він же в машині… і не чує, тому так голосно. І потім, не можна ж так брутально… (Під важким поглядом Люди остаточно нітиться).

Люда (гладить його по руці). Все рівно я тебе люблю.

Обоє дивляться на авто, яке пригальмовує на перехресті через те, що не можуть роз’їхатися трамвай, автобусик і інвалідка – типова львівська пробка. За автом вишиковується довга черга транспорту, водії несамовито сиґналять, висовуються та лаються чомусь на його адресу. Молодик виходить, щось показує, намагається пояснити, що не він причина затримки, аж поки двоє здорованів не беруть його за руки і буквально кидають до його ж авта на заднє сидіння, після цього чомусь пробка миттєво зникає, обидва чоловіка штовхають “винне” авто вбік, скеровуючи під арку, аж поки не ударяють просто в стіну. Брязкіт скла фари.

Люда (спокійно). Ну от, урок зарубіжної літератури. Злочин і кара. Достоєвський лишився б задоволеним.

Юрій (уважно дивиться на Люду). Як ти це зробила? Я помітив, це вже не вперше, ти завжди впливаєш на події. Коли захочеш.

Люда (прикладає долоню до його чола, тоном лікаря). Дуже, дуже прикро, хвороба проґресує.

Юрій (збентежено). Ні, ні, ти мені по вухах не катайся. Ти, напевне, відьма, і коли я сплю, палиш жаб’ячі лапки і…

Люда. І голою літаю на пилососі. (Під здивованим поглядом Юрія). Мітли – вчорашній день. А тут все просто, як у твоєму Кримінальному кодексі. Розумієш, за кожний вчинок передбачена відповідальність, яка рано чи пізно наступає. В даному випадку – відразу.

Юрій. А ці двоє, виходить, – знаряддя в руках Господа?

Люда. Так, а ще просто невитримані і невиховані люди, яких за це теж щось чекає. (Дивиться на вантажівку, яку ці двоє не можуть завести, починаючи між собою сваритися).

Юрій. Звучить шикарно, але я знаю масу прикладів, коли зло лишилося непокараним.

Люда (лагідно). Це тобі тільки так здається, тому що ти не можеш всього знати.

Юрій. Завжди лякався жінок розумніших за себе. Все закінчиться тим, що ти мене обернеш на козла.

Люда (притискається до нього і потягнувши повітря носом, з посмішкою). Тим більш, що у тебе непогані задатки.

Йдуть по вулиці, увішаній плакатами “Львів вітає Святішого Отця”, “Ласкаво просимо до Львова”, зображеннями Папи. На вулиці продають прапорці Ватикану, значки. На проїжджій частині гасають автомобілі охорони та ДАІ, готуючися до візиту. Якась бабця, йдучи з онукою років 6, спостерігає за цим і бурмоче: “Носяться з цим Папою, як із батьком рідним”.

Онука. Бабусю, а він тільки тим, хто в Римі живе, папа? А чому не “тато”? А іншим він хто?

Бабця. Він їм не тато, це тільки так називається “Папа”. А взагалі-то він Святіший Отець.

Онука. А чому не “батько”? А він, що – москаль?

Бабця. Ну де ти цього набралася? Ні, він поляк, а колись жив у Львові, говорить українською.

Онука. Тоді він, може, трошечки українець?

Бабця. Так, українець. І звати його як українця – Іван-Павло Другий.

Онука. А чому він тоді не “тато римський”?

Бабця (роздратовано). Запитаєш у свого тата, він у тебе теж Павло, хоча (зітхає) і зовсім не святий.

Онука (з гордістю). Зате і не римський, а мій. (Думає). А у цього папи тато – Іван-Павло Перший?

Юрій і Люда заходять до бару. Група молодих людей напідпитку за великим столом слухають анекдот бороданя.

Бородань. …І каже: “У нас у Ватикані не курять”, а пацан йому: “Дєд, пошол ти на хрєн”. А Папа встає і давай: “Та як ви смієте. Та чи вам відомо, що я Папа римський. Та я голова Ватикану і католицької церкви. Та я верховний понтифік. Та я намісник Ісуса Христа на землі. Та пішов ти сам на хрєн.”

Компанія регоче і без паузи починає співати, поступово до них приєднується півбару. Тягнуть “Тече річка Тиса, в ній москальська кров. Москалів вбивали, будем бити знов”. Люда і Юрій замовляють пиво.

Юрій (уважно дивиться, крізь зуби). Да, концептуальні хлопчики.

Люда. Ну чого ти сіпаєшся? Тут це вже елемент національної культури, ніякої політики. Дивись. (Звертається до бороданя). Прастітє, ви нє падскажітє, гдє здєсь у вас картінная галєрєя?

Бородань (із сильним акцентом). Отсюда налєво через два квартала спросітє. Где-то 10 мінут пєшком. (Відвертається, підхоплює “Будем бити знов”).

Люда. Газети треба менше читати.

Юрій. Здаюсь-здаюсь, хоча… дарма вони так.

Люда. У них є підстави. Ти ж не любиш німців за те, що у війну вони твою бабусю спалили? (Приносять пиво).

Юрій. Ні, я якраз до всіх без винятку спокійно ставлюся, а батя мій дійсно чомусь німців не любить.

Люда. Бо ж то його мама була?

Юрій. Ні, то була мама моєї мами.

Люда. Тоді я не розумію твого батька. Здавалося б, спалили тещу…

Юрій (раптом давиться пивом). Слухай, із таким цинізмом треба працювати на цвинтарі. Ти знаєш, у моїй сім’ї на такі теми ніколи не жартують.

Люда (м’яко). Ну, вибач, будь ласка. Я хотіла тебе повеселити, ти якийсь напружений.

Юрій. А я схожий на людину, яка може сміятися над такими жартами?

Люда. Ти схожий на нормальну людину, яка вміє сміятись над усім. Іноді схожий.

Юрій (хапає гальбу. Робить серйозний ковток, витягує губи трубочкою, щоб щось сказати, раптом робить ще один). І зараз схожий?

Люда. А зараз ти схожий на алкоголіка. (Суворо). Не можна пити з такою насолодою. (П’є сама , при цьому закочує очі. Лагідно). Нє, явно не дурак пиво придумав.

Компанія з галасом виходить із бару. Бармен із помітним полегшенням вмикає музику – якийсь урка співає “Голубі лєтят над нашей зоной”.

Люда (сміється). А тепер насолоджуйся.

Юрій (обертається до бармена). Вибачте, можна вас запитати?

Бармен (виходить із-за стійки, підходить до столика). Слухаю вас.

Юрій (із звірячою пикою, розтягуючи слова). Ти шо, брат, нєдавна з зони аткінулся?

Бармен (перелякано). Прошу?

Юрій (нормальним голосом). Вам дійсно подобається така музика?

Бармен. Ну, це для душі…

Юрій (скорботно хитає головою). Я буду молитись за вас і вашу душу.

Бармен (ображено відходить). Якщо вам не подобається, так і скажіть.

Люда. У нас би він сказав: “Якщо не подобається, провалівайтє в інше місце”. Цивілізація.

Бармен (переключає на якусь FM-станцію, грає російська попса. З доброзичливою посмішкою). Так краще?

Люда. Дивно. В місті “Мертвого півня” і “Королівських зайців” скрізь крутять якусь гидоту. Чому?

Юрій. Тому, що люди у нас (підбирає потрібне слово)… невибагливі.

Люда. А де вибагливі?

Юрій (цілує Люду). Поруч зі мною. (Дивиться з ніжністю). Я вас кохаю. Пішли звідси (залишає гроші на столі).

Підводяться, йдуть до виходу. Бармен проводжає їх поглядом, чекає коли вони виходять, і з уже знайомим виразом полегшення на обличчі вмикає ”Здравствуй, мама, я зарит зємльою”.

Люда і Юрій стоять перед дверима, одночасно важко зітхають, Юрій дзвонить у двері. Ті негайно розчиняються, Романія Ернестівна стоїть із тацею з горою бутербродів.

М.Г. Заходьте, дітки, а то ми вже зачекалися.

Р.Е. (майже разом з ним). Це ж скільки можна гуляти? Обід холодний, підвечірок пропав, хоч повечеряєте нормально.

Юрій. Дякуємо, дякуємо, ми тільки чаю, якщо дозволите.

Р.Е. Добре-добре, тільки чай, проходьте, сідайте.

Та ж вітальня з нетиповим столом, заставленим сиром, ковбасою, шинкою, тортиками, черешнями, полуницями, салатами.

Р.Е. А от і канапки.

М.Г. Пане Юрію, Людочка, ви їжте, бо вона не відчепиться. (Сміється). Я, певно, вмирати буду, а вона поруч буде стояти і казати: ”Ну ще один вареничок”.

Р.Е. Нічого, проживеш на вареник довше.

Люда. Тоді ви, Мирославе Григоровичу, здається житимете вічно. (П’є чай).

Юрій. Ну да, не можна ж стільки їжі лишати.

Р.Е. Та скільки тої їжі. Людочка, ви така тендітна, а нічого не їсте.

Люда. А я не вмію. Я колись, щоб йому сподобатись (вказує пальцем на Юрія) схудла, і все.

Р.Е. А скільки вам років?

Люда. Тридцять.

Р.Е. (із перебільшеним подивом). Не може бути! Я думала двадцять. Ви така маленька.

Юрій. Так що їж, бо не виростеш.

Люда (жалісно). Я не можу більше.

Юрій (допиває чай, встає). Дякуємо.

Люда. Все було дуже смачно.

М.Г. Звідки ви знаєте, ви ж нічого не їли.

Люда. У вас не може бути не смачно.

Р.Е. Я так і знала, що ви в місті будете їсти, але щоб ви так більше не робили.

М.Г. Я покажу вам вашу кімнату.

Всі четверо заходять до невеликої кімнатки, в якій стоїть шафа, столик і велике ліжко. На останньому предметі відразу фокусується увага Люди і Юрія, що зразу помічає Р.Е.

Р.Е. Вам тут буде дуже-дуже зручно.

М.Г. Вам як краще, великі подушки чи маленькі?

Люда. Нам немає різниці, не турбуйтеся, будь ласка.

М.Г. (зі знанням справи). Е, не скажіть, тут кожна деталь грає. От, скажімо з вашою різницею в рості… (Під грізним поглядом Р.Е. нітиться). Нічого, нічого, відпочивайте , будь ласка.

Р.Е. ( фактично виштовхуючи чоловіка). Дуже, дуже просимо, почувайте себе, як удома. (Виходить, щільно прикриваючи двері).

(“Скрябін”. ”Неділя-понеділок”.)

Люда. Як у кого вдома, цікаво?

Юрій (міцно стискаючи дружину в обіймах). Як у нас удома, коли він у нас буде. (Цілуються, падають на ліжко).

Люда. Слухай, я тут не зможу, у мене постійне враження, що ми на сцені, а десь поруч глядачі.

Юрій. Це нерви, ти втомилася, хазяї пішли спати.

Стукіт у двері, голос М.Г.: “Вам буде щось треба, ви кажіть, не стидайтесь”. Голос Р.Е.: “А як хочете, я печива принесу”.

Юрій (вбито). Дякуємо, не треба, дякуємо.

(Лежать, мовчки дивлячись в стелю.)

Юрій. М?

Люда (хитає головою). М-м.

Юрій важко зітхає, перегортається на бік. Раптом Люда рішуче з силою перегортає його на спину і цілує. Тихий стогін, щасливе обличчя Юрія, щасливе обличчя Люди, щасливі обличчя Р.Е. і М.Г., які стоять перед напіврозчиненими дверима своєї кімнати.

Вітальня з незмінно заставленим столом. Замріяна Люда, закоханий Юрій, сяючий Мирослав Григорович, безпристрасна Романія Ернестівна.

М.Г. (з ледве стримуваним інтересом). Як спалось?

Р.Е. Вам було зручно?

Люда (ніжно). Дуже зручно. Дуже.

М.Г. (радісно). Нам у ваші роки теж добре спалось. (Осікається). Ви ж учора і находилися по місту. (Захоплюючись). Але ж і довго не засинали. (Знову перелякано замовкає).

Люда (лагідно). Нам було, що обговорити.

Р.Е. (квапливо). Ну, певно, нові враження…

М.Г. …Та й люди ви молоді, привабливі (робить незрозумілі жести), вам, певно, хотілося…

Р.Е. (рішуче). Який ви любите сир? (Тримає дві тарілочки з нарізаними скибками сиру).

Люда. Смачний.

Р.Е. А…

Юрій. А у вас іншого і бути не може.

Р.Е. (задоволено). Так. Так. Ну ж, правда, ви (підсовує обидві тарілки) у нас не голодні?

Юрій (піднімає праву руку, ліву на серце). Клянусь, я ніколи в житті не був настільки не голодний!

Люда (іронічно). Руки поміняй. (Юрій прикладає до серця другу руку і закохано дивиться на стіл).

Р.Е. (стурбовано). Тобто це як?

Люда. Він хоче сказати, що тепер знає від чого треба вмирати – від переїдання!

Р.Е. Бог з вами, живіть довго. (Раптом здогадавшись). Ой, а може ми вам заважаємо за столом, а ну, дід, годі теревенити, дай людям спокій (підводиться з-за столу).

М.Г. Та я нічого (підводиться). Їжте-пийте, не спішіть, на нас не зважайте. (Обидва виходять з кімнати попри слабкі протести гостей).

Юрій. Ну от, образили дуже милих людей. Треба було тільки їм пояснити , що…м-м-м…

Люда. Юро, вони старші і розумніші за нас із тобою і їм усе ясно без пояснень.

Юрій (відсуває тарілки). Як здорово, невже ми зможемо зараз спокійно вийти з квартири і не чути (перекривлює): “Ой, а от ще кілограм сардельок із хроном!”

Люда (сміється, наливає собі чаю). Ні, здається, вони вже доста порозважались. (Раптом її сміх уривається, погляд кам’яніє, з чайника з брязкотом падає кришечка. В дверях із широчезною посмішкою стоїть Р.Е. з двоповерховим тортом).

Р.Е. Сюрприз!

Юрій дуже зосереджено, нерухомо як мисливець у засідці, не виявляючи ніяких емоцій, дивиться повз Р.Е. углиб коридору, в якому у величезному дзеркалі відбивається М.Г., що вовтузиться з чимось на кухні, потім обертається з тарелем, на якому неймовірна композиція з розрізаного ананасу та напівочищених бананів, в іншій руці – цеберко з шампанським. Наближається до кімнати, отже – до дзеркала, щось святково промовляючи. (Близьким планом обличчя Юрія, що той беззвучно ворушить губами одночасно з голосом Мирослава Григоровича). – Але це ще не все!

(“Мертвий півень”. “Good Time”.)

Юрій та Люда, повільно похитуючись, ідуть вулицею з виглядом людей, яким уже нічого не треба.

Юрій (тримаючись за живіт, придушено). Добре, хоч з друзями попрощався. (Гикає). У тебе вухо в кремі.

Люда. Ну і фіг з ним. (Жалісно). Хочу лягти.

Юрій (без ентузіазму). І я б з тобою полежав. (Намагається обійняти).

Люда (байдуже). Тільки на відстані не ближче метра, щоб ніщо на шлунок не тиснуло. (Піднімає голову). Дивись, який чудовий парк, там точно є де впасти.

Лежать горілиць під величезним дубом на ґазоні.

Люда (піднесено). Як гарно!

Юрій (буркотливо). Як тобі мало треба, щоб було гарно – набити живіт і завалитися на траву.

Люда (задоволено). З коханим: великим, ніжним та відданим.

Юрій. Хм, дійсно гарно. (Раптом йому в шию влучає м’яч. Підводиться, хапає м’яча і з силою копає). Йоб… (Впіймавши пильний погляд жінки, лагідно). Хлопчики, йдіть грайтесь трошки далі. (Знову лягає. Хлопці дружно демонструють свої зади і радісно втікають).

Удвох спостерігають за картиною неподалік. На лавочці сидить хлопець із дівчиною, навколо них двірничка вперто замітає, іґноруючи незадоволені погляди пари та той факт, що решта алеї абсолютно безлюдна. Хлопець, не витримуючи, щось їй каже, вона, наче чекала все життя, впирає руки в боки і щось роздратовано відповідає. Він спочатку показує собі під ноги, потім, не зустрівши розуміння, сам починає верещати. Дівчина, сміючись, підводиться, щось йому шепоче, цілує, та підхопивши хлопця під руку, йде далі. Той іще зупиняється, ввічливо кланяється двірничці, жестом показуючи, що поле битви за нею, рушає слідом. Остання певний час іще обурено белькоче вслід, потім несподівано кидає мітлу і забирається сама.

Юрій (обурено). Ну чого вона така корова?

Люда (дуже повільно). Не можна так про жінок. Може, у неї невдалий день, чоловік-пияк (прицілюється ромашкою, ”стріляє”, влучає в лоб Юрію), клімакс.

Юрій (роздратовано тре чоло). Хай сидить вдома, а не виливає на інших своє горе.

Люда (уважно дивиться на чоловіка без осуду та співчуття). Браво, скажіть ще раз, я запишу.

Юрій. Ні, ну скажи, для чого навмисно псувати настрій іншим?

Люда. Не дуже-то вона цим дітям зіпсувала настрій. (Посміхається, злегка турмосить Юрія за носа). Тому, що вони розумні, а ти сам, як дитина.

Юрій (притискається до Люди лобом). Як завжди, права. Не буду більше нервувати. (Сам собі). Ой-ой-ой, какіє ми нєжниє. Ну, хтось невихований, хіба це причина для хвилювання?

Люда. Головне – це здоров‘я.

Юрій. І щоб війни не було. Ти розумна. (Цілує жінку).

Голос згори. Патрульна служба, документи, будь ласка.

Юрій (перевертається, бачить двох міліціонерів, сержанта та молодшого сержанта із суворими обличчями та зневажливими поглядами, ще під впливом ліричних почуттів). Хлопці, для чого вам мої документи, якщо я сам їх з собою не ношу? Життя прекрасне, а ми законослухняні.

Сержант. Встать і показуйте документи.

Юрій (вмить серйознішає). Юначе, ти не захоплюйся. Документи вдома, хочеш – з’їздимо, подивимся.

Сержант (не слухаючи, легенько підштовхує Юрія). Встать, я сказав.

Юрій (запалюючись, перед переляканим поглядом Люди). Ах ти, козел! (Різко підводиться, відштовхуючи при цьому сержанта, який навис над ним і тепер, втративши рівновагу, відлітає назад.) Ану спершу покажи своє посвідчення.

Молодший cержант. Що таке? (Махає рукою. На цей знак підбігає ще троє міліціонерів). Він п’яний, чинить опір. (Вчотирьох його оточують).

Юрій. Ти що, хворий? Хлопці, а ну заспокойтесь, ну чо дострілялись? (Сержант дивиться уважним поглядом і повільно підходить).

Молодший cержант. Тому що треба вести себе, як люди. (Дивиться на Люду, яка вже піднялась і мовчки спостерігає).

Юрій. Ні хрєна не розумію.

Сержант (бере Люду за лікоть і легенько підштовхує). Пішли в участок.

Юрій (робить крок, збиває руку сержанта). Руки забери, чучело.

(“Мертвий півень”. “Літо буде”.)

Сержант із силою пхає Юрія в груди. Постові намагаються його схопити, він виривається і б’є сержанта в око – двічі отримує від ППСників по голові – лупить одного з них у вухо – застиглий погляд Люди – “Ну, блядь, сука” – під’їжджає уазік – “Всьо, парні, всьо” – заламані руки – “Наручники на нього” – стусани по скоцюрбленій фіґурі Юрія – “Та вгамуйтесь, я ж не опираюсь” – перекошене обличчя сержанта – удари кийком по руці Юрія, що намертво вчепилась у форму одного з “папуасів” – “Піде по 118-й” – зосереджене, дивно задумане обличчя Люди.

Міліцейська дільниця. Календар з портретом Папи. Зблизька обличчя лейтенанта.

Лейтенант. Я сподіваюсь, до нас ніяких претензій. Ми ж саме з вами себе нормально поводили?

Люда (з тим самим застиглим поглядом). Все було чудово. Я не збираюся писати ніякі скарги. Все було просто чудово.

Лейтенант (із явним полегшенням, довірливо перегинається через стіл). Ти ж розумієш, що він тебе хотів зґвалтувати?

Люда (пожвавившись, мрійливо). Ах, маладой человєк, єслі би…

Лейтенант (офіційно). Де ви познайомились? За яких обставин?

Люда (втомлено). 12 років тому, в університеті.

Лейтенант (недовірливо дивиться, зітхає). Шутім, значит. Я ж серйозно, які 12 років, який університет?

Люда. Університет дуже гарний. І ми дійсно з чоловіком там познайомилися (задумується, враження, що говорить сама до себе), хоча одружились тільки рік тому.

Лейтенант. Як – чоловіком? (Вдивляється в обличчя Люди. Морщить лоб. Одягає кашкет, дивиться вбік, знімає кашкет). Ну, блін, діла.

Люда. До речі, де він?

Лейтенант (апатично). На експертизі.

Лабораторія, пробірки, кахляні стіни, похмурий лікар, троє міліціонерів, якісь маніпуляції.

На стільці сержант з підбитим оком переможно дивиться на Юрія.

Сержант. Мовчиш? 10 років – це мінімум. (Юрій, у наручниках, на лавочці, посміхається та не відповідає). Там тобі буде не до сміху. Малолєток ґвалтувати – такі речі навіть на зоні не люблять. (Юрій регоче, поплескуючи себе по колінах). Смійся, поки можеш. Думав, менти дурні, не спіймають. А менти, знаєш, – це… менти, бачив таке кіно?

Юрій. Ні, хлопче. Мєнт – це я, а ти мусор. Просто мусор. Відчуваєш різницю?

Сержант (з погрозою). Зараз ти у мене відчуєш.

Лікар (щось тримає в руках і роздивляється). Тверезий.

Сержант (з недовірою). Як це?

Лікар. Просто. Тверезий, як Папа римський.

Юрій (вдячно). А тепер, будь ласка, перевірте його (вказує на сержанта), а то він говорить як марить. (Сержанту задумливо). Слухай, а ти дійсно думав, що їй ще немає 16? Не знаю, як ти працюєш, але компліменти у тебе вдалі.

Лікар (незворушно). Це все скидається на білу гарячку.

Сержант (із дивно перекривленою фізіономією). Згоден.

Люда, Юрій та Ігор стоять під райвідділенням міліції. Юрій ховає до кишені документи.

Ігор. Слухай, старий, там якась термоядерна бабуся, просто атас, я не міг до вашої сумки підступитись, поки не з’їв три тістечка, до речі, дуже смачно.

Юрій. Щасливо відбувся, взагалі-то стартова ціна – кілограм їжі, будь-якої. (Тисне руку). Вибачай , що потурбували, Ігоре, дуже виручив.

Ігор. Нема за шо, цікаво живете. (Заздрісно дивиться на Люду). Приємно було познайомитись, але мушу сказати, що підбір визначних місць Львова (вказує на приміщення міліцейського відділку) у вас дивний.

Люда (посміхається). Добре, ми викинемо зі списку морг і венерологічний диспансер.

Юрій (здивовано крутить головою). Ну, і жарти у вас. (Стурбовано). Чи, може, це не жарт? (Безнадійно махає рукою). Хоча ви, жінки, самі не знаєте, коли жартуєте.

Люда. Ні, ми тільки не знаємо, як жартувати, щоб до чоловіків доходило.

Ігор (радісно). А я думав це тільки у моєї дружини такий язичок. Чуєш, а чого ти їм з самого початку не сказав, що ти їхній колеґа, капітан?

Люда (прикриває Юрію рот). Щоб не забувати, як класно буває звичайним людям, некапітанам.

Ігор (по павзі вказує на обох пальцем). Не повірите, але ви дуже схожі, панове. І це чомусь радує. Отже, до відзення. (Сідає до авта, з вікна). Не ображайте більше міліцію, вона працює, як вміє. (Їде).

Юрій (дивиться вслід). Н-да, а вміє вона небагато.

Люда. Щось ти підозріло спокійний, що, домігся вибачень?

Юрій (меланхолійно). Ну, якщо можна вважати вибаченнями вигук їхнього начальника (хрипко): “Я їм яйця повідкручую”…

Люда. Бідні хлопці, а все через твою понтовість.

Юрій. Не бійся, він їм слова не скаже, а понти тут ні до чого.

Люда (лукаво). Та невже?

Юрій (поступово дратуючися). Спочатку цим сільським хлопчикам у формі видається дивним, що люди можуть просто лежати і не бумбулити (стукає себе по кадику), потім вони рішають, що тільки ґвалтівник може на вулиці цілувати жінку, зрештою тридцятирічну жінку вони приймають за 15-річну.

Люда (грайливо). Ну, останній пункт мені, наприклад, дуже сподобався.

Юрій. Мені теж, але навіть зважаючи на їхню зарплату, я думаю, можна було б брати на службу когось розумнішого.

Люда. Все, можеш писати статтю в газету “Український міліціонер”.

Юрій. Слухай, їй-богу, я не такий вже занудний, просто…

(“Мандри”. “Картата сорочка”.)

Люда (ніжно). А у тебе вухо синє (дивиться на синець, що накрив піввуха Юрія).

Юрій. А у тебе вухо в кремі.

Люда. Хочеш злизати, збоченець?

Юрій. Терпіти не можу солодке. (Раптом плює на вухо Люди та витирає хустинкою). Тепер все.

Люда (із закритими очима). Скільки тебе не бий – все одно свиня.

Юрій. Дякую. (Зупиняється з виглядом першовідкривача). А давай нап’ємося, раз я офіційно визнаний тверезим.

Люда. Давай-давай, тим більш, що у нас тут уже є знайомі мєнти.

Юрій (тре вухо). Ур-роди!

Люда. Чому, лейтенант там дуже навіть нічєво.

Юрій. Ніхто мене не любить, ніхто не поважає (побачивши патрульну машину, кричить), піду я на болото, наїмся хробачків. (Машина їде далі).

Люда (тихо). Пити хочеш. (Зітхає). Пішли пити.

(“Скрябін”. “То моє море”).

Обкладинка книги під назвою “Кама-сутра”. Порожній коридор картинної ґалереї. На стільці сонна літня наглядачка, намагається її читати . Пара стоїть перед портретом сумної жінки.

Юрій (у чудовому гуморі, похитуючись). Дивись, у неї таке обличчя, наче її тягнуть за… це саме.

Люда (неуважно). У неї немає того самого. Слухай, тебе нічого не дивує?

Юрій. (вглядається до портрета). Хіба що одяг. Такий ваша директриса носить.

Люда. Нічого ти не тямиш у жіночій красі. (Відходить од картини). Тому, напевне, і одружився. (Висне на плечах чоловіка).

Юрій. Найкраще, що я бачу в цій ґалереї – це ти. (Дивиться на неї згори). Цікаво, скільки б музей запропонував за твій портрет?

Люда (дивиться на патьоки на стінах). Судячи по його стану – небагато.

Юрій (упевнено, водночас милуючися своїм відображенням у дзеркалі). Все залежить від художника. От малював би тебе якийсь… м-м-м Малевич.

Люда. Краще вже з тебе опудало зробити (підбадьорливо плескає по плечу).

Юрій. Уже готове, ще й розмовляє. (До наглядачки). Вам не треба в музей опудала?

Наглядачка (не відриваючися від книжки). Нам і нашого завгоспа стане.

Юрій (з повагою роздивляється назву). Вивчення втрачених можливостей? Чи це для профілактики остеохондрозу?

Наглядачка. Хам. Це єдина книжка, яку я бачила в руках своєї внучки.

Юрій (з інтересом). Скільки дівчинці років?

Наглядачка. 11.

Юрій. Далеко піде. Передавайте привіт. (Наглядачка байдуже киває. Юрій підходить до Люди, яка повільно ходить від полотна до полотна). Що цікавого?

Люда. Слухай, тебе дійсно нічого не дивує?

Юрій (дивиться на портрет). Крім того, що вони всі на одну морду, досить, до речі, гидку – нічого.

Люда. Ми вже в п’ятому залі, і крім нас – нікого, а в місті зараз мільйон туристів.

Юрій. А на хрєна це кому треба? Краєвиди краще дивитись по телевізору, а деґенеративних харь і на вулиці вистачає.

Люда. Але ж цим речам по 200-400 років. Хіба це не здорово? (Зупиняється біля чергового портрета).

Юрій (буркоче під ніс). Тому і ходиш в одних джинсах 8 років. (Дивиться вглиб залу, де стоїть мольберт із полотном, що зображує напівоголену даму). Ні, тут таки є коштовні речі. (Підходить ближче, милується). А які свіжі фарби (торкається рукою). Хм, ще навіть не просохли.

(З іншого залу вбігає дівчина років 19, на ходу застібаючи сорочку).

Дівчина. Ну біда з вами, самцями, зразу треба рукою мацати. (Підходить до мольберта, пояснює). Роблю копію, це моя курсова робота. (Стурбовано оглядає полотно).

Юрій (явно зацікавившися). А що, я був не один?

Дівчина. Один плюс один, другий – Славка, мєнт, сидить на моніторі.

Юрій (крутить головою, помічає під стелею камеру, віддає туди честь). А, ось звідки така реакція. В цьому залі – курсова, а що ти біля монітора робиш?

Дівчина (хитро підморгує). Позакласні заняття.

Юрій. Щастить Славці. Ладно, біжи назад, а то він свій правоохоронний орган застудить. Більше твій шедевр не чіпатиму.

Дівчина. Ти нічого. (Посміхається, повертається, швидко йде).

Люда (підходить ззаду). Примудрився когось зняти?

Юрій (обіймає її за плечі). Я просто домовився, щоб, поки ми не закінчимо всі справи (кладе руку на стегно жінки), нас не турбувала охорона, тим більше, що вона, здається, зайнята тим же.

Люда (мрійливо). Да, з видом на Веронезе – це романтично. (Чхає, при цьому згинається в попереку, Юрій притримує її за талію. Входить наглядачка, в руках знайома книжка, байдужий погляд).

Наглядачка. Поза оленя. Поспішіть, іде делеґація з Польщі.

Пара йде, з інтересом споглядаючи за приготуваннями на вулиці до приїзду Папи (металеві бар’єри, оточуючі загони, гурти роззяв). Перед ними перебігає неймовірних розмірів дядько, заскакує до крамниці.

Юрій. Факін шіт!

Люда. Що за голлівудський прононс?

Юрій. Цей мамонт зачепив мене по нозі. (Дивиться долі). Сука, пірвав туфлю. (Тоном театрального бандита). Я уб’ю єво.

Люда. Папа вже в місті, так що треба всіх любити, навіть мамонтів. Я бачу “Ремонт взуття”, йди туди, а я собі тут куплю панчохи (заходить до тієї ж крамниці).

( “Гавайські гітари”. “Золота й небесна жінка”).

частина ІI



26.12.2003 13:35

Останній забій

30.07.2003 12:30

Вухо

Архів


Новости кино ukrfilm.com