Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


24.12.2002 17:06

Візит до Папи, або Львівські канікули

Юлія Боднарюк

>частина І

частина ІІ

Юрій у майстерні, за верстатом сидить у фартуху приваблива жінка років 40.

Жінка (млосно). Ви до мене?

Юрій. Якщо ви мені зможете допомогти – до вас.

Жінка. Зможу (повертає голову, дивиться впритул). Що саме ви хочете?

Юрій. А що ви можете?

Жінка. Все (встає, виявляється, що одягнена вона не надто тепло). Клеїти (павза), розтягнути, вставити.

Юрій. Це у вас, напевно, має непогано виходити.

Жінка (відчиняє дверцята перегородки між робочим місцем і коридорчиком для відвідувачів, не зводячи очей). Заходьте і покажіть, що у вас є. Зараз буду мати задоволення цим зайнятись.

Люда (несподівано із-за спини Юрія). А фіг ви його будете мати! (Дивиться на чоловіка, який стримує сміх, хмурить брови та кусає губу, підходить до нього). Тут багато роботи. (Переводить погляд на жінку, знизує плечима). Вибачте.

Жінка (з розумінням у погляді, з жалем у голосі). Так, цього я не зроблю. Тут недалеко є інша майстерня, підійдете до Бориса, скажете – від Тані.

Люда (м’яко). Ми прямо зараз туда і підемо. Хай вам щастить.

Жінка (з сумом). Дякую. (Обмінюються поглядами, Юрій киває, пара повертається та виходить).

Інша майстерня. Ватиканський і український прапорці. Немолодий майстер прошиває туфлю Юрія.

Майстер. А як Танюха?

Юрій. Дуже ефектна, дуже. Чому вона працює в майстерні?

Майстер. Робота як робота, але ж можливості познайомитись, у-у-у…Хоча, якщо чесно, щастить їй мало. Справжні мужики взуття не ремонтують (Юрій кашляє, майстер гмикає), я хотів сказати круті мужики.

Юрій. А не круті?

Майстер. А не круті її не цікавлять, у неї, знаєш, запити. Так і сидить – чарівна, горда, з молотком.

Юрій. Поважаю.

Майстер. Всі поважають, а їй треба, щоб любили. Готово. (Віддає туфлю, бере гроші від Юрія).

До майстерні заходить католицька черниця зі смиренним виглядом і формами секс-бомби. Поки черга з 5 осіб на неї дивиться, підходить до майстра поза чергою.

Черниця (з польським акцентом ). Проше пана, подивитесь?

Майстер киває, в черзі виокремлюється опозиція з двох чоловіків, які мають намір пояснити їй принцип черги. В цей момент вона ставить ногу на стільчик і підвертає ризу, оголюючи ногу до стегна. Німа сцена, опозиція вмирає, не проявившись, Юрій намагається попасти ногою в туфлю, виходить погано, оскільки розглядає принади черниці, яка навмисно довго знімає босоніжку. Люда, яка весь час сиділа на лавочці під стінкою, посміхається, встає, прямує до виходу, по дорозі легко підштовхнувши чоловіка (що зразу влучив у туфлю, але стоїть та скоса поглядає на черницю), зупиняється в проході. Раптом повертається і, відволікши увагу вже зовсім очманілих клієнтів, демонструє, піднявши футболку, гарні груди. Поправляє одяг, цикає на чоловіка і виходить. Той, наче прокинувшися, прямує за нею, зупиняється, зустрічає погляд черниці, показує їй великого пальця.

Юрій. Во! (Черниця вдячно посміхається).

(Жінці на вулиці). Не думав, що взуттєві майстерні настільки сексуальні.

Люда. Як хочеться – і в сортирі запалишся.

Юрій. Це правда. (Безтурботно). Див?!

Йдуть вулицею, Юрій дивиться на вже знайому крамницю, коло входу до неї натовп, “мамонта” на ношах завантажують до “швидкої”. Юрій знову уважно дивиться на Люду, та, помічаючи погляд, розцвітає безневинною посмішкою і розводить руками.

Люда. Збіг.

Юрій. Я починаю боятися по-справжньому.

Люда. Паранойя. Ну що ж ти?

Юрій. Нічого, просто якось дивно.

Люда (роздумуючи, але зрештою наважившися). Якби ти був уважнішим, ти б завжди ходив із роззявленим від здивування ротом.

Юрій. Чому це?

Люда. Просто подивися навколо.

(“Мертвий півень”. ”Собі йшли”.)

Юрій крутить головою. Блимає жовтий вогник світлофора; пішоходи дивом вивертаються з-під гасаючих автомобілів; п’яний, як чіп, бородань сидить на бордюрі і пильно вдивляється в каналізаційну ґратку; дитина падає, підбігає мама і замість її втішити чи підбадьорити, б’є нижче спини, обидві плачуть; пристойного вигляду чоловік (нормально вбраний, окуляри, годинник на руці) перебирає вміст баку для сміття і дуже задоволено витягає порожню пляшку, кладе її до торби з тарою; на приміщенні “Кав’ярні” рекламний щит із написом “Борщ. Хот-доги. Горілка”; жовтий вогник світлофора; двоє жлобського вигляду чолов’яг по різні боки неширокої вулиці розмовляють по мобільних телефонах один з одним, жестикулюють, іноді відриваються від рурок і перегукуються; надзвичайно худий міліціонер несміливо та ввічливо просить відійти гурт міцних хлопців за металеву огорожу, ті не зважають, він гумовою палицею щосили по ній гамселить, їх як вітром здуває, міліціонер стурбовано оглядає огорожу та кийок; середнього віку жінка йде з донькою-підлітком, несвіжі форми першої лізуть назовні з надтісного молодіжно-аванґардового одягу, друга щосекунди спотикається через ненормальні розміри платформ взуття; жовтий вогник світлофора; блискуча вітрина крамниці з величезним написом “ПРАЦЮЄМО ЗАВЖДИ”, поруч з яким на зачинених дверях напис на картонці “Санітарна година”; чоловік із незворушним обличчям, розкритою двометровою парасолькою і котом із нашийником; величезний джип із київськими номерами, з нього виходить молода людина солідної комплекції (золотий ланцюжок, золотий браслет, золота каблучка), до неї підбігають відразу декілька начальничків, міліцейських та в цивільному, вони, чомусь вигинаючися в талії, вислуховують його розпорядження і так само хутко їх виконують. Міліціонери, задерши голови, криками та жестами закликають мешканців навколишніх будинків позачиняти вікна та балкони; снайпери на дахах; хлопець інтеліґентного виду з диким гарчанням харкає і влучає в ногу сусіду; дівчина, груди якої міцно стискає її приятель, морщиться від болю та чомусь не опирається, а сміється крізь сльози; блимає світлофор; напис “Купуй українське” на щиті “SONY, Panasonic, Phillips”; товстуха в одній руці тримає морозиво, а в іншій тістечко, і почергово відкушує; припарковане авто з написом “Сам придурок”; двоє підлітків курять, випускаючи дим один в одного, і дуже при цьому регочуть; проходить західний турист середнього віку, чомусь несучи лижі; жовтим блимає світлофор; негр у вишиванці дивиться на Юрія і сміється , сміється, сміється...

Люда (тягне Юрія за зап’ясток). Е-ей, не захоплюйся.

Юрій (ошелешено, дуже виснаженим голосом). Боже, і ти весь час це знаєш?

Люда (заспокійливо, гладить його по голові). Так, так. Вар’ятський шпиталь. (Тужливо). Ну то й шо?

Юрій (не піддаючись). Але ж чекай, якщо це ненормально, чому ніхто (обводить пальцем) не бачить?

Люда. Хто тобі сказав? Багато людей бачить, але кому байдуже, хтось звик, а хтось знаходить у цьому свій кайф.

Юрій. Який, в жопу, кайф? З цим же треба щось робити!

Люда (з посмішкою). “В бєлом вєнчикє із роз, впєрєді Ісус Хрістос”. (Плескає по плечу). Дивний ти. Всі живі – і слава Богу. І потім, іноді буває дуже цікаво.

Юрій (раптом втомившися, пригнічено). Наприклад?

Люда. Наприклад, ти у Львові, а зараз на вулиці побачиш Папу римського.

З-за рогу повертає кортеж із папамобілем. Вітальні вигуки, оплески, Папа махає рукою. Юрій дивиться навколо себе, виділяючи з натовпу товстуху, інтеліґентного бомжа, перекурених підлітків, туриста, чоловіка з котом, дівчину-мазохістку, мати з малям, двох жлобів, худого міліціонера, негра, жахливо одягнених жінок, юнака-верблюда. У всіх однаково піднесено-привітний вираз облич, щире задоволення в погляді, природні рухи. Юрій з полегшенням зітхає.

Юрій. Я вже злякався. (Рішуче). Треба частіше відпочивати.

Раптом бачить понтовика в золоті з джипу, який з незрозуміло гнівним виглядом дивиться на той же натовп і зневажливо спльовує в його напрямі, після чого залазить до джипа і гучно грюкає дверцятами. На звук із-за димових труб і горищ висовуються три снайпери з гвинтівками.

Юрій (стурбовано). Але декого точно треба лікувати.

Люда. Кращі ліки – посмішка. Капітан, капітан, посміхніться.

Юрій зажурено дивиться на жінку, яка строїть ґримаси, роздуваючи щоки та помахуючи долонями біля скронь, потім не витримує і прискає.

Люда. Ну от тепер ти знову схожий на чоловіка. (Юрій хоче щось заперечити). Я маю на увазі мого чоловіка – гарного і …абсолютного психа. П’єм далі?

Юрій (офіційно). Не обговорюється.

(“Мертвий півень”. “Колискова для Назара”.)

Літнє кафе. За столиком, заставленим порожніми і парою повних пляшок та трьома бокалами – Люда із застиглим поглядом, Юрій та чоловік 35 років з опасистим черевом і лисіючою головою. Всі троє геть п’яні, чоловік курить.

Юрій (із чимось не погоджуючися). Познайомилися тому, що не могли НЕ познайомитись. (Хитро примружує око). Так хтось (значуще дивиться на Люду) захотів. Знов забув як звати...

Люда. Незалежний журналіст Заславський.

Юрій (рішуче киває, намагаючись цього разу точно запам’ятати). Гм.

Заславський. Ха, “хтось захотів”. Цей хтось – я ( б’є себе кулаком у груди). Я журналіст, мені треба знайомитися з людьми. Так я кажу жінці, коли вона питає “ Чому знову п’яний?”

Люда. Я думаю (поважно здіймає вказівного пальця), це ви на наш ящик пива купилися.

Заславський. Нє-є-є… (махає рукою). Ну да. Я вперше бачу, щоб подружня пара приходила в бар і замовляла зразу ящик. Як же це можна випити вдвох?

Юрій. Тільки не треба компліментів. Захотів на шару випити – так і скажи. (Стукає кулаком по столу).

Заславський. Що? Та чхати я хотів на ваше пиво, захочу – сам скільки завгодно куплю. Та я взагалі його терпіти не можу (робить страшенно бридливу фізіономію). З дитинства.

Люда. Більше щирості в голосі.

Заславський. Ну добре, брешу, але в дитинстві я пива точно не любив. (До нього підходить підліток із голеною головою.)

Підліток. Дядьку, даш закурити?

Заславський (дає пачку). Я в твоєму віці здавав… м-м-м лом та м…м…малукатуру, а не сидів по кабаках.

Підліток (затягнувшись). Галімоє курєво (спльовує, відходить, продовжуючи курити).

Заславський (навздогін, знущаючись). Дякую!

Підліток (через плече). Расті бальшой.

Заславський (Люді). Втрачене покоління. Ні волосся, ні розуму, ні виховання.

Люда. Ви були краще? Бабусі через дорогу, художня самодіяльність, да?

Заславський (видихає, чесно). Ні. Курю з 12 років, п’ю десь теж так зі школи (запалюється, сідає зручніше), а з дівчиною вперше …

Люда (втомлено, наче вже 100 разів чула). …В піонерському таборі.

Заславський (вражено). Звідки вам це відомо?

Люда. Звичайна історія. У мене так само. І у нього (киває на Юрія) теж, але вже вожатим.

Юрій. Як не соромно. Фі.

Люда (насмішкувато). Анна Карєніна.

Заславський невідривно дивиться в один бік.

Юрій. Шо?

Заславський (не зводячи очей). Отой нахаба постійно на мене дивиться. Як зайшов, так і вперся своїми булькалами.

Люда. Може, ви йому нагадуєте його покійну бабусю.

Юрій. А може, він хоче взяти у тебе автограф.

Заславський. Зараз я йому дам (підводиться) автограф. (Рішуче йде в напрямку столика, за яким сидять двоє чоловіків, тицяє в одного пальцем, ще здалеку, задерикувато). Може, ти мені щось сказати хочеш, то давай, поговоримо.

Із-за столу зі здивованим обличчям встає широкоплечий хлопець велетенського зросту і спантеличено дивиться то на Заславського, то на Юрія, то на свого співрозмовника.

Заславський (миттю орієнтується, підходить впритул, сердечно). Розумієш, друже, я б тебе не турбував, але надто ти вже схожий на мою бабусю. (Задирає голову, закохано дивиться на потужне підборіддя хлопця). Та ти сиди, сиди, я цього не люблю.

Хлопець. Чого, Вам, власне, треба? (Сідає).

Заславський (лагідно). Та ти мені, як син. Шоб ти тільки зрозумів: Україна – це все. Ясно?

Хлопець (помічаючи відчайдушні жести Юрія і Люди). Так, тепер я починаю розуміти. Від Сяну до Дону. І ще далі.

Заславський. Братіку, ти краєш мені серце. (Розчулено цілує хлопця в маківку, приятель того регоче, хлопець не витримує, розвертає Заславського на 180 градусів і легенько підштовхує до Юрія та Люди).

Заславський (робить кілька кроків, обертається). Але ж…

Хлопець (демонструючи абсолютну згоду). Дякую за все. (Сплітає руки в жесті солідарності). Бай-бай. Привіт бабусі.

Заславський (нетвердо підходячи до свого столику). Отак доводиться ставити на місце. (Чомусь потирає кулак, втомлено). Хоча й не люблю я цього.

Люда. Ви були чарівні і дуже переконливі. Я в захваті.

Заславський. Я знаю, що можу, коли захочу. Поміж іншим, я користуюсь успіхом у жінок. (Намагається собі налити пива із закоркованої пляшки). Шо таке? Чого я не терплю – так це нещирості, за що все життя і страждаю. (Трусить пляшкою). Шо таке? А вони кажуть: “Поступися принципами”, а я не можу. (Намагається заглянути знизу в пляшку, яку тримає дном догори, розуміє, що пива не наллє, ставить її на стіл, глибоко зітхає). Як мене задрала ваша тоталітарна держава.

Юрій. Така ж наша, як і ваша. (Відкорковує пляшку ключем).

Заславський (іронічно). Да? Я боровся не за це (обводить рукою навколо), а ви цьому служите (робить ковток).

Юрій. Теплий вечір, холодне пиво, гарна компанія. Що тобі ще треба?

Заславський. Сподівань. Порядності. Свіжого вітру.

Люда. Можна я його поцілую?

Юрій (задумливо). Угу.

Люда лізе через стіл обійматися, Заславський, лякливо поглядаючи на Юрія, плескає її по спині, при цьому хтось з них зачіпає декілька пляшок, що з грюкотом валяться на стіл. На галас прибігає злий офіціант, оглядає місце події, шукаючи до цього причепитись.

Офіціант. Ви заважаєте іншим.

Юрій. Щось ніхто, крім вас, нє бухтіт.

Заславський (похитуючися, збуджено). Ти хоч розумієш, що заробляєш наші гроші?

Офіціант (вперто). Ви розбили бокал.

Юрій. Де?

Офіціант (мстиво). А вот тріщинка.

Люда несподівано рішуче змахує келих на підлогу, той розлітається на друзки. Бар завмер і дивиться, Заславський аплодує, Юрій дістає купюру, кидає на стіл.

Юрій. За бокал. (Всі троє встають, ідуть до виходу).

Офіціант (червоний від злости). А за моральні збитки?

Люда. Собі лиши.

Офіціант. Більше вас тут не обслуговуватимуть.

Заславський (збирається з думками, не зібравшись, махає рукою). Привіт бабусі.

(“Королівські зайці”. “Меркне цигарки вогонь”.)

Люда, Юрій, Заславський стоять у вечірньому парку на центральній алеї, якою прогулюється багато людей, десь поруч гримить музика дискотеки.

Заславський (екзальтовано). Ви – найкраще моє знайомство. Щоб я здох. Серйозно. Я знайшов друзів.

Люда (поважно киває головою). Нарешті ми знайшли одне одного.

Заславський (радісно). Так. Так. Хочете, життя за вас віддам?

Юрій (скептично). Обмежимося клятвами, а то життя за людей, яких уперше бачиш… (із сумнівом хитає головою). Для цього треба воля (гордо розпрямляє плечі).

Люда (безпорадно дивиться на Заславського). Вибачте йому, у нього така робота.

Заславський і Юрій впираються один в одного поглядом.

Заславський. Що, не віриш?

Юрій. Сам я можу, а ти – не знаю.

Заславський. Нє, я зараз роздягнусь.

Юрій. Шо, роздягтися? В елємєнтє. (Знімає з себе сорочку).

Заславський негайно зриває з себе футболку і починає розстібати штані.

Люда (з цікавістю). А що відбувається?

Заславський і Юрій наввипередки знімають взуття, штани, шкарпетки, дехто з перехожих зупиняється і дивиться у всі очі. Нарешті обидва в самих трусах. Павза – і Заславський рішуче зриває їх із себе, Юрій робить подібний рух, проте лишається в трусах. Заславський переможно на нього дивиться, потім – на Люду, потім навколо себе на чималий натовп. Юрій, уже розуміючи дикість ситуації, але, не бажаючи кидати напризволяще нового знайомого, невимушено, дещо картинно, спирається на дерево. Заславський із аналогічних мотивів так само невимушено підходить до двох хлопців та дівчини, яка невідривно дивиться на його чоловічій орган.

Заславський. Я вибачаюся, закурити не буде?

Один з хлопців. Ні. Ні.

Дівчина (буквально вириваючи з кишені того цигарки, не відводячи очей). Звичайно, пригощайтеся, будь ласка. (Дає цигарку).

Хлопець, помітивши цей погляд, смикає її за руку, всі троє йдуть.

Заславський піднімає руку з незапаленою сиґаретою та питально обводить нею коло оточуючих, натовп сахається, мов від змії. З обличчя Люди зникає легка посмішка, що супроводжувала всю імпрезу. До місця наближаються два міліціонери, один із них уже знайомий сержант. Заславський сам до нього підходить із надзвичайно спокійним виглядом.

Заславський. Незалежний журналіст Заславський. Вибачте, у вас можна закурити?

Сержант, мов зачарований, так само гарячково, як і дівчина, дістає запальничку, Заславський закурює, віддає її, дякує, відходить до Юрія, з яким розпочинає світську бесіду. Сержант помічає Юрія в плавках, переводить погляд на Люду, його очі – самі лиш розширені зіниці.

Люда (незворушно). Скидається на білу гарячку.

Сержант (з дивно перекривленою фізіономією). Згоден. (Несподівано щиро сміється). Але ви мені вже починаєте подобатися. З вами не скучно. (Напарнику). Пішли, хай веселяться. (Відходять, задумливо). Хоча в дурдомі за ними плачуть.

(“Королівські зайці”. “Залишила гори”.)

Ті ж троє вже одягнені, на трамвайній зупинці. Під’їжджає трамвай.

Заславський (тисне руку Юрію, цілує в щоку Люду). Дійсно приємно.

Люда. Було варто. (Заходить до трамваю).

Юрій. Ти кращий. (Плескає його по плечу, слідує за нею).

Люда (зі сходинок). Він (показує поглядом униз) великий. (Дверцята зачиняються).

Заславський. Все було чудово. (Дістає з кишені якусь ганчірку, махає нею вслід трамваю, аж поки не бачить, що це його труси. Озирається, бачить перелякану стару, яка починає від нього відходити, швидко повертається до неї спиною і починає голосно сміятись. Стара біжить. Дивиться на небо, зітхає). Свіжий вітер.

Юрій та Люда дзвонять у двері. Романія Ернестівна радісно відчиняє.

Юрій і Люда (хором, суворо). Нє кантовать!

Юрій. Кроком руш!

Один за одним, Юрій, чітко карбуючи крок, Люда, високо піднімаючи коліна, проходять коридор.

Р.Е. Що це є?

Юрій (з ідіотською посмішкою). На гавно, (незручна павза) нага в ногу, нага в ногу.

Люда. Нам лишається спати чотири години. (Голосно). Атбой! (Різка темрява).

(Різке світло).

Юрій (схиляючися над Людою, тихо). Підйом.

Люда (розплющує очі). Вже? Я ще п’яна. (Сідає на ліжку, в тій самій футболці).

Юрій. Тільки тихо, півп’ятої, не розбуди старих. (Обидва залізають в джинси, розсовують по кишенях гроші, документи, запрошення, пригладжують волосся). Так, десь в обід має подзвонити Віктор, він теж має приїхати.

Люда. Та ти що. Здорово. А він точно подзвонить?

Юрій (презирливо). Нічого ти, жінко, не розумієш в чоловічій дружбі. Єстєсссно. Щось будемо з собою брати?

Люда. Богослужіння – це не пікнік. Без їжі обійдешся, від дощу, сонця та снігу Бог убереже.

Юрій. Слухай, я вперше на такій події. Як себе поводити?

Люда (по павзі). Природно. Ну що, побігли?

Відчиняють двері кімнати, навшпиньках ідуть темним коридором. Раптом запалюється світло, біля вхідних дверей стоять одягнені Романія Ернестівна та Мирослав Григорович.

М.Г. (винувато). Щось не спиться, здоров’я вже не те.

Р.Е. Давайте швиденько, поснідаєте – і в дорогу.

Юрій (рішуче хитає головою). Ні-ні, ми й так запізнюємося, транспорт же не ходить.

Люда. Їй-богу, ми не хочемо.

Р.Е. (з убивчою логікою). Але ж кому я це все наготувала? (Показує на заставлений стіл).

Юрій. Домовляємося, що тільки повертаємося – зразу починаємо їсти, поки ви не скажете “стоп”. Ага?

М.Г. (із сумнівом посміхається). Ви ризикуєте.

Р.Е. Добре-добре, як скажете. А тепер пару пончиків на дорогу. (Дістає пакунок завбільшки з відро). І не заперечуйте, вам там довго чекати, буде чим займатись (силою всовує його Юрію).

Люда (з відчаєм). Та він же розміром з мене. Це ж літургія, ну яка їжа?

Р.Е. (гордо виструнчується). Я до церкви ходжу шістдесят п’ять років і точно знаю, що Бог не хоче, щоб його діти лишалися голодні! (Озирається, шукаючи підтримки чоловіка, котрий перед тим співчутливо посміхався. Той зразу змінює погляд на такий самий патосний і поважно киває).

М.Г. Благослови їжу нашу, Господи! (Видає дивний звук, схожий водночас на рохкання, стогін та притлумлений сміх).

Люда і Юрій на сходах у під’їзді з виглядом покараних дітей.

Люда. Мені знову починає здаватися, що над нами знущаються. Я можу зрозуміти, коли п’ють як не в себе, але ж з якої радості чи горя як не в себе їсти?

Юрій (важко перекладає “відро” з руки на руку). Генетична пам’ять про голод 33-го – треба наїстися, поки москалі хліб не відібрали.

Люда. Тут у 33-му не було ні москалів, ні голоду. (Сумно дивиться на пакунок). А може, вони дійсно просто дуже гостинні?

Юрій. Сто відсотків. Самі ж вони стільки не їдять.

Близьким планом бутерброд з маслом і сиром, що повільно зникає між бездоганних штучних зубів М.Г. Стіл із печивом, нарізаним сиром, чайником, блаженне обличчя Р.Е., яка щось жує. Ніч за вікном, на годиннику за чверть п’ята.

(“Мандри”. “Крила”.)

Кадри телерепортажу Каналу “1+1”. Нескінченні потоки прочан із прапорцями, значками, плакатами, натовп на іподромі, перевірка апаратури, заклопотані волонтери, міліція, польська поліція, священики, сектори, що заповнюються людьми, атмосфера свята, музика, репортери перед камерами жваво жестикулюють. Над людським морем розгорнені плакати українською, польською, російською: “Український народ щасливий вітати Всесвятішого Отця”, “ Краків радісно вшановує Отця Святого в Україні!”, “ Папа! Одесса приветствует тебя!”

Люда і Юрій, з інтересом оглядаючися, заходять у відгороджений сектор із довгими рядами дерев’яних лавочок, що на них розташувалися організовані делеґації з Польщі та Росії.

Юрій (прилаштовується на першому ряді). Молодець Ігорьок, у нас ще й сидячий сектор, все видно.

Люда. Щось ти якось несерйозно ставишся. Це не стадіон і не театр. “Видно”. Треба слухати. Душею. (Дивиться понад головами). О! І туалети зовсім поруч. Ет, харашо.

Юрій (іронічно). А вони що мають до душі?

Люда. Не скажи. Виходиш звідти – і на душі зразу легше.

Юрій. Блазень. Не попадеш на небо.

Люда (притискається до чоловіка). Не попаду. З тобою лишуся. А ти мені сьогодні наснився, весь в крові, цікаво, це до чого?

Юрій. До грошей. Все, що сниться, – до грошей, або їх буде більше, або їх буде менше.

До ряду підходить волонтер.

Волонтер. Дуже перепрошую. Тут зараз буде група інвалідів, треба їх розмістити. Ви не могли б пересісти трошки далі.

Люда (Юрію). Цікаво, а інваліди не могли би сидіти трошки далі? (Волонтеру, з чарівною посмішкою). Ну звичайно.

Люди з першого ряду пересаджуються. Хтось буркоче ”Я тут з ночі займав”, хтось польською “Ніц не розумію”, “Скрізь те саме”, але всі перебираються. Юрій із Людою вмощуються на новому місці. Зі сцени долинають якісь заклики, пояснення організаторів, церковний спів.

Юрій. Дивно, все польською: чи так і треба? Будеш підказувати, що робити?

Люда. Я сама не знаю. Я в церкву часто заходжу, але довше 10 хвилин не була ні разу. Доведеться орієнтуватися по оточенню. Напевно треба виключити мобілку, а Віктор, раз такий друг, знайде спосіб зв’язатися пізніше.

Юрій (солідно). Базара нєт. (Мружиться). Віктор – це… (заспокійливо виставляє долоню. Люда ледь помітно посміхається).

До сектора заходить група людей у чорних балахонах ченців із священиком і сідає на тому самому першому ряді.

Люда (фиркає). Здорово. Це і є інваліди? (Розвеселившися). От хто Бога не боїться, а ти кажеш, я на небо не попаду. (Замислюється). Хоча у цих, напевне, там блати.

Юрій. А ну, давай послухаємо.

Зі сцени долинають вигуки когось із церковників.

Голос. ...Гідно зустріти Святішого Отця. Давайте порепетируємо: “Вітаємо тебе. Кохаємо тебе”. Три-чотири.

У відповідь – досить безладна спроба повторити впереміш із фразами: “І без тебе розберемося”, “Знову радянські штучки”.

Голос. Соромно за вас. Цей народ може кричати тільки “Да здравствуєт”.

Юрій. Якого (давить в собі слово під застережливим поглядом Люди) цей... (знову) ображає стільки людей? Шоумен з нього лажовий, контракт треба розірвати. І голос якийсь геморойний.

Люда (виправляє). Гайморитний.

Юрій. Гайморитний, а вигляд (уперто) геморойний.

Люда (сміється). Ти ж його звідси зовсім не бачиш.

Юрій. Душею чую. Що за галас?

Люда. Здається, почалося. Слухай, почалося. Мамко рідна. ПА-ПА!

( “Кому вниз”. “І зійде з долонь господніх”.)

Проходами між секторів їде папамобіль, хвилювання натовпу, хор під сценою, напружені обличчя міліціонерів, хтось махає прапорцем – “Вітаємо тебе” – “А-а-а” – “Дивись-дивись” – “Я зараз кончу” – усміхнене обличчя Папи – перед камерою захлинається хтось із репортерів – чоловік у релігійному екстазі б’є ліктем сусідку, та корчиться від болю, він розгублено на неї дивиться, раптом підхоплює і садить на своє плече, обидва захоплено махають руками – два снайпери на вишці – “А-а-а” – сектор піднімається, складає руки, молиться, Люда і Юрій просто стоять та дивляться один на одного, потім всі сідають, вони із запізненням і явним полегшенням теж плюхаються – Папа щось каже, навколо з шанобливими обличчями кардинали – уважні лиця – суворі очі – біла споруда вівтаря – вітальні плакати – всі встають, Люда і Юрій переглядаються, разом зітхають і лишаються сидіти – хмари тікають від сонця, лишається чисте небо – величезне табло із зображенням Папи – сідають – із біотуалету виходить чернець із виразом блаженства на обличчі, враз, наче прохоплюється, розвертається в напрямкові імпровізованого вівтаря, молиться, склавши руки – всі встають, Люда і Юрій знову сидять – важкий погляд католицького священика – уважний погляд і дика посмішка Юрія у відповідь – гойдається море людей – шепіт Люди : “Дивись, ми не одні такі” – спини семи людей оддалік, які також сидять – вдячність в очах подружжя – рука Юрія тягнеться до “відра”, на неї падає рука Люди, зверху інша рука Юрія, ще зверху друга рука Люди, враження повної ідилії – схвальний погляд священика – Папа стоячи промовляє – Люда : ”Ну, заради Папи” , Люда та Юрій встають – до сімох чогось звертаються їхні сусіди, ті не встають – Юрій : ”Вони симпатичні”, Люда: “Звідки знаєш”, Юрій : “Душею чую” – прапори України, Польщі, Ватикану, самотній національний прапор Білорусі – захоплені погляди дуже гарної жінки, малої дитини, молодого явно бандита – Папа благословляє людей, що піднімаються до нього на сцену – в секторі всі стоячи співають – Люда і Юрій сидять обійнявшися та щасливо дивляться навколо – всі, виконуючи якийсь католицький обряд тиснуть один одному руки, наче відпускають гріхи, до Люди звертається якась бабуся із сильним польським акцентом: “Бог усіх пробачає, і навіть вас, комуністів, також” – сонце світить усім – втомлене доброзичливе обличчя Папи – він із почтом спускається донизу – з туалету виходить той самий чернець, бачить, що все закінчилось, і закохано дивиться на небо – з сектору виходять люди з натхненними обличчями – семеро людей, що сиділи, підводяться за допомогою сусідів, коли вони повертаються, стають видні їхні спотворені хворобою Дауна обличчя – Юрій тихенько : “Так-от, де інваліди”, Люда : “Зовсім, як ми”, Юрій: “Угу”, посміхаються один одному – очі Люди – безмежне небо.

(“Мертвий півень”. “Алкохоку”.)

На небо наповзають хмари. Люда та Юрій стоять на тлі бару “На Соборній”.

Люда (кудись убік). А тепер куди?

Юрій. А ти йди, просто йди собі… Ну що ж ти, ну що ж ти… (намагається її обійняти, хитається).

Спускаються до підземного переходу. Юрій, припавши до колони, в знемозі зупиняється перед кіоском з аудіокасетами.

Юрій (бурмоче). …Я бачив цей диск у Києві… Ти тоді тягалася з тим навіженим… Що ти з ним зробила? (вже геть нерозбірливо) …Спалила? Спа-а-али-и-ла… (намагається вибрати із зачиненого стенду диск “Пікардійської терції”. Продавець – єхидне дівчисько – байдуже спостерігає).

Люда (доброзичливо). А ти скло розбий.

Юрій. П’яний, тому обережний. І як тепер?

Люда (хитає головою). В ліжку ти таких питань не задаєш.

Юрій. Це ж не одне й те саме.

Люда. А я не знаю. Сам, са-а-м… (втомлено впирається вказівним пальцем собі в лоба, потім йому). Дівчино, перепрошую, а якщо він купить оту вашу “Терцію”, це як?

Продавець. 45 гривень (з іронією оглядає просто вдягненого Юрія).

Люда. У нас є якісь гроші?

Юрій. А навіщо вони нам? (Виймає об’ємну пачку грошей. Тупо розглядає). … (щось нерозбірливе).., щоб слухати гарну музику, йолопе (радісно вивалює всі гроші на прилавок).

Продавець із глузливим виразом обличчя відбирає потрібну суму.

Продавець. Всі лише дивляться: дорого. А ви купили. (Ліниво). Заходьте ще.

Юрій. …Ми дуже-дуже гостинні (з роздратуванням). Ми знаємо купу слів і здорово вміємо лаштувати їх одне за одним…

Люда (уважно дивиться, перекривлює). А не подобається – забирайтесь.

Юрій. Всьо, всьо… Пиво у них класне.

Здіймаються сходами. Люда попереду.

Юрій (доброзичливо). А чого вона така зла?

Люда (неуважно). Може їй уже не можна більше нікого любити

Юрій. Звідкіля ж їй знати про це? (Оглядається. Наздоганяє Люду, з силою розвертає її до себе). Чому Віктор не подзвонив?

Люда. Забув. Не хотів. Пішли і... Я люблю тебе.

Юрій (розгублено навздогін). За що?

Піднімаються нагору. Шеренга хлопців-міліціонерів вздовж дороги. Через декілька хвилин з Сихова повертатиметься Папа.

Юрій (хапаючи повітря). Па-па, Па-па! Знову Па-па! Я геть п’яний.

Захоплено тиняються вздовж натовпу, намагаються стати поближче до турнікетів.

Останні приготування: колону хлопчиків (ті розгублено посміхаються, контрастом – один із них у ступорі) нервово обходить молодий лейтенант з явним надлишком ваги. Трохи довше затримується біля одного з них. П’ятисекундна беззгучна істерика: не зводить очей з його черевиків, ще секунд п’ять пильно вдивляється йому в обличчя.



26.12.2003 13:35

Останній забій

30.07.2003 12:30

Вухо

Архів


Новости кино ukrfilm.com