30.07.2003 12:30

Вухо

Юрій Голіченко

Юрій Голіченко народився 11 лютого 1979 року в Києві. Від 2001-го є студентом КДІТМ ім. Івана Карпенка-Карого, навчається в майстерні кінодраматургії Валерія Сивака. Має фестивальні нагороди за сценарії до короткометражних ігрових фільмів: “Закоханий машиніст” – приз фестивалю “Відкрита ніч – Дубль 6” (2002), “Вухо” – диплом за найкращий нереалізований сценарій на XIV фестивалі “Пролог” (2003), “Друга молодість” – третя (і єдина серед сценаріїв) премія фестивалю “Відкрита ніч – Дубль 7” (2003).

Перед маленьким дзеркалом сидить жінка. Поправляє зачіску і наспівує.

– У сорок п'ять, у сорок п'ять баба ягодка...

Вона зодягнена в синю форму працівників метрополітену. Жінка замовкла, одягла червону шапочку і підвелася.

Приміщення, у якому вона перебуває, складається з трьох невеликих кімнат. У головній кімнаті стоять з двох боків два пульти, між ними стіл, на якому лежить маленький переговорний пристрій, усього лише з однією кнопкою. З мікрофона залунав жіночий голос.

– Петрівка, це диспетчер, прискорте висадку і посадку пасажирів на станції, 17 маршрут спізнюється на двадцять секунд...

– Диспетчер, це Петрівка, вас зрозуміла... – відповіли диспетчеру.

Жінка взяла зі столу диск для зустрічі й відправлення потягів і пішла до виходу. Як раптом з переговорного пристрою долинув голос.

– Мінська, це диспетчер, зустріньте біля першого ваґона вбік Хрещатика, у сімнадцять хвилин сліпу бабусю...

Жінка підійшла до пульта і натиснула єдину кнопку.

– Диспетчер, це Мінська, вас зрозуміла...

Чергова по станції ще раз подивилася на себе в дзеркало і пішла до дверей.

Відчинила. Прямо біля дверей пронісся потяг метра. Жінка вийшла і зачинила за собою двері, з написом “44 кімната чергового по станції”. Вона вийшла на невелику, металеву платформу в тунелі, пройшла трохи, відчинила невеликі двері, схожі на хвіртку, з кодовим замком і вийшла на станцію. Навколо було багато народу, діти були з надувними кульками, прапорцями, усе це нагадувало 1 травня. Єдине, що затьмарювало – це музика, яка грала в метрі. Вона дуже псувала святковий настрій, що панував навколо. У тунелі виник потяг. Чергова підійшла до краю платформи. Потяг виїхав на станцію. Вона підняла диск і подивилася на машиніста. Він теж подивився на чергову. Пролунав голосний гудок. Жінка посміхнулася. Потяг зупинився, двері відчинилися, почали виходити люди. З ваґона вибігла ще одна жінка в такій самій формі чергової, з невеликим букетиком квітів.

– Привіт, моя красуня! Поздоровляю тебе з днем народження! Бажаю тобі жіночого щастя, щоб премію з тебе не знімали, щоб ти знайшла свій гаманець на рейках, туго набитий зеленими! – вона простягнула іменинниці букет і поцілувала.

– Спасибі, давно пора, тільки-от не знаходиться...

Двері зачинилися, і потяг поїхав.

– Як настрій? – продовжувала розмовляти чергова з іншої станції.

– Святковий! Машиністи мені сиґналять сьогодні, як божевільні...

– Ну, як же таку жінку і без уваги...

Вони засміялися. На протилежну платформу, з тунелю виїхав потяг.

– Добре, Вєра, я побігла, тому, що в мене на станції крім прибиральниць нікого... Я на п'ять хвилин відпросилася... Сьогодні день такий, усі п'яні...

– Приходь трохи пізніше, я торт принесла, у мене коньячок є, посидимо...

– Добре, – відповіла та і забігла до ваґона.

Чергова роздивилася на всі боки, люди ввійшли, вона підняла диск, двері зачинились і

потяг поїхав. Жінка подивилася на годинник, що висить над тунелем, 17 хвилин було на індикаторі. З протилежного боку виїхав потяг. Вона підійшла до першого ваґона. Двері відчинились, почали виходити люди. Чергова побачила сліпу бабусю з палицею. Взяла її за руку і повела до сходів.

***

Чергова ріже невеликого торта. За столом сидить її подруга з іншої станції і спостерігає за іменинницею.

– Який торт красивий, – сказала вона. – Ти його купувала?

– Ні, сама пекла...

– А в мене такі, не виходять.

– Чому?

– Не знаю, не випікаються так, і хоч ти вмри, чоловік говорить, у маґазині і те смачніше.

Переговорний пристрій засичав і залунав голос:

– На п'ятнадцятому маршруті, у третьому ваґоні, розбита банка зі сметаною, ніхто не хоче прибрати?

– Ні, – відповіли диспетчеру.

– Так, беріть відро і вперед... Працюйте...

Чергова закінчила різати торт. Дістала дві маленькі чарочки.

– Нікому сметана, не потрібна, – пожартувала подруга. – Жах...

– Давай, краще вип'ємо, подруга! Сьогодні два свята, але першою справою ми вип'ємо, за моє, – чергова налила.

Жінки підняли чарки.

– Чогось не вистачає, – сказала подруга і озирнулася навколо.

– Чого?

– Музики... не вистачає музики...

– Грає ж на станції, – сказала чергова.

– Це не музика, це нудотина, і свято начебто сьогодні, хоч би додумались поставити, що-небудь веселіше, – відповіла подруга.

– У мене є магнітофон, можна ввімкнути, – запропонувала чергова.

– А давай, диспетчера попросимо, поставити, що-небудь веселіше, а то ця похоронна музика вже дістала! У нас свято сьогодні і людям буде приємно!

– Вона не погодиться...

– Це чому?

– Графік...

Через двері донісся шум потяга, що від’їжджав. Аж раптом почувся сильний удар, посипалося скло. Жінки злякалися, поставили чарки і вибігли до тунелю. На поруччі, що відгороджував металеву платформу від рейок, висів чоловік. Жінки подивилися одна на одну.

– Ей, чоловіче, а ну бігцем на вулицю! Я ж говорила, п'яні сьогодні, будуть блєвать, де тільки захочуть, – сказала подруга.

Але чоловік не реаґував. Вони підійшли до нього, взяли за руки. Чергова раптом відскочила назад.

– Що таке? – запитала подруга.

– У нього кров...

Та зазирнула з того боку, де стояла чергова.

– Та в нього ж немає вуха! – сказала вона.

Жінки швидко взяли його під руки.

– Він хоч живий? – запитала чергова.

– Дихає...

– Давай його поки до мене, – запропонувала чергова.

Вони зняли його з поруччя і потягли до кімнати. Це був п’яний молодий чоловік. Жінки затягли його до кімнати і посадили на стільця. Подруга тримала його, щоб він не впав, а чергова підійшла до переговорного пристрою і натиснула кнопку. Кров залила молодику білу сорочку.

– Диспетчер, це Мінська, у нас травмована людина! У нього немає вуха! Нам потрібна “швидка”, він без свідомості...

– Очікуйте, зараз приїдуть, – відповіла диспетчер.

Чергова знайшла бинт і приклала до того місця, де раніш було вухо. Кров текла як з відра. Вона постійно змінювала бинт.

– Слухай, а може нам піти пошукати вухо? – запропонувала подруга. – Я чула, що якщо відразу пришити, той орган, що відірвало, може прижитися.

– Так, де його знайдеш...

Бинт став червоного кольору. Зі станції лунала патріотична музика.

– Може, його в чувство привести? – знову запропонувала подруга.

Чергова взяла його за ніс і посмикала.

– За вухом треба давити, унизу біля мочки, я бачила, так міліція в почуття приводить.

– За яким, за відірваним?

– У нього ще одне є...

Чергова натисла за вухом. Хлопець почав повертати голову, мукати. Вона ще раз натисла. Той почав ворушитися.

– Давай, давай просипайся, – сказала подруга. – Тобі ще своє вухо треба знайти!

Він розплющив очі, але не міг зміркувати, де він. Чергова взяла інший бинт і приклала до того місця, де було вухо. Хлопець, застогнав і скривився.

– Що боляче? – запитала подруга.

– Мг... – відповів він.

– Ти мене чуєш? Як тебе звуть? – запитала чергова.

– Валік, – тихо вимовив він.

– Що з тобою трапилося, Валік? – запитала подруга.

Він щось промукав нерозбірливо.

– Ми так і думали, – пожартувала подруга.

– Може, дійсно піти пошукати вухо? – запитала чергова.

– Я давно говорила, є шанс пришити його назад... Хлопець молодий, чого йому без вуха ходити? До весілля заживе!

– Де я? – запитав він.

– У метро...

– Мені треба додому, – сказав він.

– Нам теж...

Він звів голову і подивився на чергову.

– Валік, приємно познайомитись... – вичавив він із себе.

Жінки засміялися.

– Я ж говорю, йому ще по бабах бігати, – сказала подруга.

Чергова почала перебинтовувати йому голову.

– Так, де ж ці медики, – сказала вона, – Люба, піди на платформу, подивися, може вони замок не можуть відкрити, чи ще що-небудь...

Подруга вийшла з кімнати. Хлопець, щось бурмотів нерозбірливо.

– Сиди мовчки, усе рівно нічого не зрозуміло... У мене сьогодні день народження, а ти ледве не вбився, і все це в мою зміну. Вистачить, мене тягали, вже в прокуратуру, через такого п'яного, як ти!

Двері відчинилися й увійшли подруга. В неї очі лізли рогом. Чергова подивилася на неї.

– Боже мій, мені здається, що я тільки, що його бачила, – тихо сказала подруга.

– Кого?

– Вухо...

– Вухо?

– Ти хочеш, щоб я ще раз це повторила? Повір мені це видовище не з приємних, –

відповіла подруга.

Жінки вийшли з кімнати на металеву платформу. Повз них пронісся потяг. Подруга вказала вниз на рейки.

– Он, бачиш? – запитала вона.

– Ні...

– Так, он же воно лежить!

Чергова нічого не бачила.

– Почекай, – сказала вона і зайшла до кімнати.

Через кілька секунд повернулася з ліхтариком у руках. Посвітила на рейки.

– Господи Боже, – сказала вона. – Вухо.

Вони подивилися одна на одну.

– Як же це його так угораздило? – сказала чергова.

– Я до речі думала над цим, – відповіла подруга. – Удар почувся вже, коли потяг поїхав,

правильно?

– Так...

– Осколки на мармурі кажуть про те, що він, видно, якось похитнувся і його вдарило дзеркалом заднього виду, тільки тим, що наприкінці потяга, і тому машиніст нічого не помітив.

–Точно, – сказала чергова. – Як же це вухо дістати?

– Давай його спробуємо кліщами взяти, якими гаманці витягаємо.

– А ми його не зашкодимо?

– Гірше йому точно від цього не стане.

***

Двері чергової по станції відчиняються, і входять медпрацівники. Перед ними постала така картина. На стільці сидить хлопець з перемотаною головою, на столі на хустці лежить відірване вухо. Біля хлопця стоять дві жінки.

– Здрастуйте! – сказали вони в один голос.

– Добрий день, – відповів лікар. – Ну, розповідайте, що відбулося?

– От вухо хлопцю відірвало, дзеркальцем заднього виду...

Доктор підійшов до столу і подивився на вухо.

– Це воно? – запитав він.

– Що не схоже?

– Ні, дуже навіть, схоже...

– Ми спеціально його на рейках підібрали, щоб назад пришити...

– Де?

– На рейках...

Лікар уважно подивився на вухо, а потім оглянув хлопця:

– П'яний. Він що-небудь говорив?

– Тільки, те, що його звуть Валік, – відповіла чергова.

– Ну що ж, поїдемо в лікарню, – сказав лікар.

Два медбрати взяли хлопця попід руки і понесли. Доктор згорнув хустку з вухом і поклав до сумку. Жінки вийшли разом з ними на станцію. Усе так само грає патріотична музика. Постраждалого потягли нагору по сходинках.

– Доктор, йому вухо пришиють? – запитала чергова.

– Принаймні, постараються, – відповів він. – Усього найкращого.

Жінки провели їх поглядом. Подруга подивилася на чергову.

– З днем народження тебе! – сказала вона.

Жінки засміялися.

– Ну що, підемо до мене, зробимо другу спробу? – запропонувала чергова.

– Ні, давай я з'їжджу до себе, подивлюся, чи не висить у мене там, хто-небудь без вуха, –

відповіла подруга, – і трохи пізніше до тебе приїду...

На станцію приїхав потяг. Подруга забігла до ваґона. З кабіни машиніста вийшли троє чоловіків, у формі, з великим букетом квітів. Вони підійшли до чергової. Двері зачинились, і потяг поїхав.

– Поздоровляємо тебе, Віра, від усієї нашої лінії, нехай усе, що ти забажаєш, завжди збувається!

– Ой, спасибі, хлопці! Які красиві квіти! – відповіла чергова. – Мені

таких навіть чоловік ніколи не дарував...

– Нам приємно, – відповіли машиністи.

На станцію приїхав потяг.

– Ну, що, Віра, ми побігли, ще раз з днем народження! Нам іще їздити сьогодні!

– Спасибі велике, хлопці... Спасибі, за квіти...

Машиністи зайшли до потяга, двері зачинилися, вони помахали їй рукою, і потяг поїхав. Чергова подивилася їм услід.

***

Чергова поставила квіти у воду, розправила їх. Зі станції лунала музика. Жінка важко зідхнула, подивилася на переговорний пристрій, підійшла і надушила кнопку.

– Диспетчер, сьогодні такий чудовий день, у мене до вас є невелике прохання, – почала вона. – Адже сьогодні свято! Поставте, будь ласка, яку-небудь музику веселішу, до того ж, у мене ще сьогодні день народження! Я буду дуже вдячна! Усього лише одну пісню! – відпустила кнопку.

– Це, вам не стіл замовлень! – відповіла диспетчер. – Працюйте! Вдома треба розважатися!

Чергова не очікувала такої відповіді, це її зачепило, вона повернулася і подивилася навкруги.

Побачила магнітофон, принесла і поставила біля переговорного пристрою. Потім натиснула відтворення і почала звучати пісня ''Не сипь мнє соль на рану'', вона надушила кнопку на переговорному пристрої і переключила тумблер на пульті праворуч од неї. На всіх станціях лінії, на всіх переходах і ескалаторах звучить пісня ''Не сипь мнє соль на рану''. Коли пісня закінчилася, чергова відпустила кнопку і переключила тумблер назад. Переговорний пристрій засичав.

– Хто це зробив? Кому робити немає чого?!! – почувся голос диспетчера.

По черзі почали відповідати станції.

– Диспетчер, це Дзержинська, я не знаю...

– Диспетчер, це Палац Україна, це не я...

Коли черга дійшла до чергової вона не відповіла. Після того, як усі станції відповіли диспетчеру, чергова натиснула кнопку.

– Диспетчер, це Мінська, викликали? – запитала вона.

– Працюйте... – відповіла диспетчер.

Чергова посміхнулася, поправила зачіску і вийшла з кімнати.