30.07.2003 12:30
Вухо
Юрій Голіченко
Юрій Голіченко народився 11 лютого 1979 року в Києві. Від 2001-го є студентом КДІТМ ім. Івана Карпенка-Карого, навчається в майстерні кінодраматургії Валерія Сивака. Має фестивальні нагороди за сценарії до короткометражних ігрових фільмів: “Закоханий машиніст” – приз фестивалю “Відкрита ніч – Дубль 6” (2002), “Вухо” – диплом за найкращий нереалізований сценарій на XIV фестивалі “Пролог” (2003), “Друга молодість” – третя (і єдина серед сценаріїв) премія фестивалю “Відкрита ніч – Дубль 7” (2003).Перед маленьким дзеркалом сидить жінка. Поправляє зачіску і наспівує.
– У сорок п'ять, у сорок п'ять баба ягодка...
Вона зодягнена в синю форму працівників метрополітену. Жінка замовкла, одягла червону шапочку і підвелася.
Приміщення, у якому вона перебуває, складається з трьох невеликих кімнат. У головній кімнаті стоять з двох боків два пульти, між ними стіл, на якому лежить маленький переговорний пристрій, усього лише з однією кнопкою. З мікрофона залунав жіночий голос.
– Петрівка, це диспетчер, прискорте висадку і посадку пасажирів на станції, 17 маршрут спізнюється на двадцять секунд...
– Диспетчер, це Петрівка, вас зрозуміла... – відповіли диспетчеру.
Жінка взяла зі столу диск для зустрічі й відправлення потягів і пішла до виходу. Як раптом з переговорного пристрою долинув голос.
– Мінська, це диспетчер, зустріньте біля першого ваґона вбік Хрещатика, у сімнадцять хвилин сліпу бабусю...
Жінка підійшла до пульта і натиснула єдину кнопку.
– Диспетчер, це Мінська, вас зрозуміла...
Чергова по станції ще раз подивилася на себе в дзеркало і пішла до дверей.
Відчинила. Прямо біля дверей пронісся потяг метра. Жінка вийшла і зачинила за собою двері, з написом “44 кімната чергового по станції”. Вона вийшла на невелику, металеву платформу в тунелі, пройшла трохи, відчинила невеликі двері, схожі на хвіртку, з кодовим замком і вийшла на станцію. Навколо було багато народу, діти були з надувними кульками, прапорцями, усе це нагадувало 1 травня. Єдине, що затьмарювало – це музика, яка грала в метрі. Вона дуже псувала святковий настрій, що панував навколо. У тунелі виник потяг. Чергова підійшла до краю платформи. Потяг виїхав на станцію. Вона підняла диск і подивилася на машиніста. Він теж подивився на чергову. Пролунав голосний гудок. Жінка посміхнулася. Потяг зупинився, двері відчинилися, почали виходити люди. З ваґона вибігла ще одна жінка в такій самій формі чергової, з невеликим букетиком квітів.
– Привіт, моя красуня! Поздоровляю тебе з днем народження! Бажаю тобі жіночого щастя, щоб премію з тебе не знімали, щоб ти знайшла свій гаманець на рейках, туго набитий зеленими! – вона простягнула іменинниці букет і поцілувала.
– Спасибі, давно пора, тільки-от не знаходиться...
Двері зачинилися, і потяг поїхав.
– Як настрій? – продовжувала розмовляти чергова з іншої станції.
– Святковий! Машиністи мені сиґналять сьогодні, як божевільні...
– Ну, як же таку жінку і без уваги...
Вони засміялися. На протилежну платформу, з тунелю виїхав потяг.
– Добре, Вєра, я побігла, тому, що в мене на станції крім прибиральниць нікого... Я на п'ять хвилин відпросилася... Сьогодні день такий, усі п'яні...
– Приходь трохи пізніше, я торт принесла, у мене коньячок є, посидимо...
– Добре, – відповіла та і забігла до ваґона.
Чергова роздивилася на всі боки, люди ввійшли, вона підняла диск, двері зачинились і
потяг поїхав. Жінка подивилася на годинник, що висить над тунелем, 17 хвилин було на індикаторі. З протилежного боку виїхав потяг. Вона підійшла до першого ваґона. Двері відчинились, почали виходити люди. Чергова побачила сліпу бабусю з палицею. Взяла її за руку і повела до сходів.
***
Чергова ріже невеликого торта. За столом сидить її подруга з іншої станції і спостерігає за іменинницею.
– Який торт красивий, – сказала вона. – Ти його купувала?
– Ні, сама пекла...
– А в мене такі, не виходять.
– Чому?
– Не знаю, не випікаються так, і хоч ти вмри, чоловік говорить, у маґазині і те смачніше.
Переговорний пристрій засичав і залунав голос:
– На п'ятнадцятому маршруті, у третьому ваґоні, розбита банка зі сметаною, ніхто не хоче прибрати?
– Ні, – відповіли диспетчеру.
– Так, беріть відро і вперед... Працюйте...
Чергова закінчила різати торт. Дістала дві маленькі чарочки.
– Нікому сметана, не потрібна, – пожартувала подруга. – Жах...
– Давай, краще вип'ємо, подруга! Сьогодні два свята, але першою справою ми вип'ємо, за моє, – чергова налила.
Жінки підняли чарки.
– Чогось не вистачає, – сказала подруга і озирнулася навколо.
– Чого?
– Музики... не вистачає музики...
– Грає ж на станції, – сказала чергова.
– Це не музика, це нудотина, і свято начебто сьогодні, хоч би додумались поставити, що-небудь веселіше, – відповіла подруга.
– У мене є магнітофон, можна ввімкнути, – запропонувала чергова.
– А давай, диспетчера попросимо, поставити, що-небудь веселіше, а то ця похоронна музика вже дістала! У нас свято сьогодні і людям буде приємно!
– Вона не погодиться...
– Це чому?
– Графік...
Через двері донісся шум потяга, що від’їжджав. Аж раптом почувся сильний удар, посипалося скло. Жінки злякалися, поставили чарки і вибігли до тунелю. На поруччі, що відгороджував металеву платформу від рейок, висів чоловік. Жінки подивилися одна на одну.
– Ей, чоловіче, а ну бігцем на вулицю! Я ж говорила, п'яні сьогодні, будуть блєвать, де тільки захочуть, – сказала подруга.
Але чоловік не реаґував. Вони підійшли до нього, взяли за руки. Чергова раптом відскочила назад.
– Що таке? – запитала подруга.
– У нього кров...
Та зазирнула з того боку, де стояла чергова.
– Та в нього ж немає вуха! – сказала вона.
Жінки швидко взяли його під руки.
– Він хоч живий? – запитала чергова.
– Дихає...
– Давай його поки до мене, – запропонувала чергова.
Вони зняли його з поруччя і потягли до кімнати. Це був п’яний молодий чоловік. Жінки затягли його до кімнати і посадили на стільця. Подруга тримала його, щоб він не впав, а чергова підійшла до переговорного пристрою і натиснула кнопку. Кров залила молодику білу сорочку.
– Диспетчер, це Мінська, у нас травмована людина! У нього немає вуха! Нам потрібна “швидка”, він без свідомості...
– Очікуйте, зараз приїдуть, – відповіла диспетчер.
Чергова знайшла бинт і приклала до того місця, де раніш було вухо. Кров текла як з відра. Вона постійно змінювала бинт.
– Слухай, а може нам піти пошукати вухо? – запропонувала подруга. – Я чула, що якщо відразу пришити, той орган, що відірвало, може прижитися.
– Так, де його знайдеш...
Бинт став червоного кольору. Зі станції лунала патріотична музика.
– Може, його в чувство привести? – знову запропонувала подруга.
Чергова взяла його за ніс і посмикала.
– За вухом треба давити, унизу біля мочки, я бачила, так міліція в почуття приводить.
– За яким, за відірваним?
– У нього ще одне є...
Чергова натисла за вухом. Хлопець почав повертати голову, мукати. Вона ще раз натисла. Той почав ворушитися.
– Давай, давай просипайся, – сказала подруга. – Тобі ще своє вухо треба знайти!
Він розплющив очі, але не міг зміркувати, де він. Чергова взяла інший бинт і приклала до того місця, де було вухо. Хлопець, застогнав і скривився.
– Що боляче? – запитала подруга.
– Мг... – відповів він.
– Ти мене чуєш? Як тебе звуть? – запитала чергова.
– Валік, – тихо вимовив він.
– Що з тобою трапилося, Валік? – запитала подруга.
Він щось промукав нерозбірливо.
– Ми так і думали, – пожартувала подруга.
– Може, дійсно піти пошукати вухо? – запитала чергова.
– Я давно говорила, є шанс пришити його назад... Хлопець молодий, чого йому без вуха ходити? До весілля заживе!
– Де я? – запитав він.
– У метро...
– Мені треба додому, – сказав він.
– Нам теж...
Він звів голову і подивився на чергову.
– Валік, приємно познайомитись... – вичавив він із себе.
Жінки засміялися.
– Я ж говорю, йому ще по бабах бігати, – сказала подруга.
Чергова почала перебинтовувати йому голову.
– Так, де ж ці медики, – сказала вона, – Люба, піди на платформу, подивися, може вони замок не можуть відкрити, чи ще що-небудь...
Подруга вийшла з кімнати. Хлопець, щось бурмотів нерозбірливо.
– Сиди мовчки, усе рівно нічого не зрозуміло... У мене сьогодні день народження, а ти ледве не вбився, і все це в мою зміну. Вистачить, мене тягали, вже в прокуратуру, через такого п'яного, як ти!
Двері відчинилися й увійшли подруга. В неї очі лізли рогом. Чергова подивилася на неї.
– Боже мій, мені здається, що я тільки, що його бачила, – тихо сказала подруга.
– Кого?
– Вухо...
– Вухо?
– Ти хочеш, щоб я ще раз це повторила? Повір мені це видовище не з приємних, –
відповіла подруга.
Жінки вийшли з кімнати на металеву платформу. Повз них пронісся потяг. Подруга вказала вниз на рейки.
– Он, бачиш? – запитала вона.
– Ні...
– Так, он же воно лежить!
Чергова нічого не бачила.
– Почекай, – сказала вона і зайшла до кімнати.
Через кілька секунд повернулася з ліхтариком у руках. Посвітила на рейки.
– Господи Боже, – сказала вона. – Вухо.
Вони подивилися одна на одну.
– Як же це його так угораздило? – сказала чергова.
– Я до речі думала над цим, – відповіла подруга. – Удар почувся вже, коли потяг поїхав,
правильно?
– Так...
– Осколки на мармурі кажуть про те, що він, видно, якось похитнувся і його вдарило дзеркалом заднього виду, тільки тим, що наприкінці потяга, і тому машиніст нічого не помітив.
–Точно, – сказала чергова. – Як же це вухо дістати?
– Давай його спробуємо кліщами взяти, якими гаманці витягаємо.
– А ми його не зашкодимо?
– Гірше йому точно від цього не стане.
***
Двері чергової по станції відчиняються, і входять медпрацівники. Перед ними постала така картина. На стільці сидить хлопець з перемотаною головою, на столі на хустці лежить відірване вухо. Біля хлопця стоять дві жінки.
– Здрастуйте! – сказали вони в один голос.
– Добрий день, – відповів лікар. – Ну, розповідайте, що відбулося?
– От вухо хлопцю відірвало, дзеркальцем заднього виду...
Доктор підійшов до столу і подивився на вухо.
– Це воно? – запитав він.
– Що не схоже?
– Ні, дуже навіть, схоже...
– Ми спеціально його на рейках підібрали, щоб назад пришити...
– Де?
– На рейках...
Лікар уважно подивився на вухо, а потім оглянув хлопця:
– П'яний. Він що-небудь говорив?
– Тільки, те, що його звуть Валік, – відповіла чергова.
– Ну що ж, поїдемо в лікарню, – сказав лікар.
Два медбрати взяли хлопця попід руки і понесли. Доктор згорнув хустку з вухом і поклав до сумку. Жінки вийшли разом з ними на станцію. Усе так само грає патріотична музика. Постраждалого потягли нагору по сходинках.
– Доктор, йому вухо пришиють? – запитала чергова.
– Принаймні, постараються, – відповів він. – Усього найкращого.
Жінки провели їх поглядом. Подруга подивилася на чергову.
– З днем народження тебе! – сказала вона.
Жінки засміялися.
– Ну що, підемо до мене, зробимо другу спробу? – запропонувала чергова.
– Ні, давай я з'їжджу до себе, подивлюся, чи не висить у мене там, хто-небудь без вуха, –
відповіла подруга, – і трохи пізніше до тебе приїду...
На станцію приїхав потяг. Подруга забігла до ваґона. З кабіни машиніста вийшли троє чоловіків, у формі, з великим букетом квітів. Вони підійшли до чергової. Двері зачинились, і потяг поїхав.
– Поздоровляємо тебе, Віра, від усієї нашої лінії, нехай усе, що ти забажаєш, завжди збувається!
– Ой, спасибі, хлопці! Які красиві квіти! – відповіла чергова. – Мені
таких навіть чоловік ніколи не дарував...
– Нам приємно, – відповіли машиністи.
На станцію приїхав потяг.
– Ну, що, Віра, ми побігли, ще раз з днем народження! Нам іще їздити сьогодні!
– Спасибі велике, хлопці... Спасибі, за квіти...
Машиністи зайшли до потяга, двері зачинилися, вони помахали їй рукою, і потяг поїхав. Чергова подивилася їм услід.
***
Чергова поставила квіти у воду, розправила їх. Зі станції лунала музика. Жінка важко зідхнула, подивилася на переговорний пристрій, підійшла і надушила кнопку.
– Диспетчер, сьогодні такий чудовий день, у мене до вас є невелике прохання, – почала вона. – Адже сьогодні свято! Поставте, будь ласка, яку-небудь музику веселішу, до того ж, у мене ще сьогодні день народження! Я буду дуже вдячна! Усього лише одну пісню! – відпустила кнопку.
– Це, вам не стіл замовлень! – відповіла диспетчер. – Працюйте! Вдома треба розважатися!
Чергова не очікувала такої відповіді, це її зачепило, вона повернулася і подивилася навкруги.
Побачила магнітофон, принесла і поставила біля переговорного пристрою. Потім натиснула відтворення і почала звучати пісня ''Не сипь мнє соль на рану'', вона надушила кнопку на переговорному пристрої і переключила тумблер на пульті праворуч од неї. На всіх станціях лінії, на всіх переходах і ескалаторах звучить пісня ''Не сипь мнє соль на рану''. Коли пісня закінчилася, чергова відпустила кнопку і переключила тумблер назад. Переговорний пристрій засичав.
– Хто це зробив? Кому робити немає чого?!! – почувся голос диспетчера.
По черзі почали відповідати станції.
– Диспетчер, це Дзержинська, я не знаю...
– Диспетчер, це Палац Україна, це не я...
Коли черга дійшла до чергової вона не відповіла. Після того, як усі станції відповіли диспетчеру, чергова натиснула кнопку.
– Диспетчер, це Мінська, викликали? – запитала вона.
– Працюйте... – відповіла диспетчер.
Чергова посміхнулася, поправила зачіску і вийшла з кімнати.