Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Минимойки Karcher в Киеве
Новогодняя продажа недвижимости софиевская борщаговка от компании Новабудова.

26.12.2003 13:35

Останній забій

Олексій Росич

Олексій Росич (Андрієнко) народився 1975 року в Донецьку. 1992 року закінчив медичне училище. Від 1992 до 1996 навчався у КДІТМ за фахом актор театру і кіна. Згодом — актор Київського театру імени Лесі Українки, журналіст газети «Український футбол». Зараз навчається на 3 курсі факультету кіна і телебачення КДІТМ імени Івана Карпенка-Карого за фахом режисер-документаліст (майстерня Олександра Коваля). Його ігрова курсова стрічка «Тато» виборола у квітні 2003 року Ґран-прі на XIV фестивалі студентських фільмів «Пролог» (Київ).

Сценарій Олексія Росича «Останній забій» виборов першу премію у кіносценарному конкурсі «Коронація слова», що його вже третій рік поспіль проводить «Шоколад «Корона» і телеканал «1+1». Цей твір уже має перемогу на студентському кінофестивалі КДІТМ «Пролог» — 2001 року він отримав там Приз журі як найкращий сценарій повнометражного фільму. На тому ж фестивалі інший сценарій Олексія Росича — «Очікувана злива» — отримав Приз журі як найкращий сценарій короткометражного фільму, а також приз KINO-КОЛА. Тоді ж, 2001 року, у KINO-КОЛІ було видрукувано «Очікувану зливу» — у весняному (9) числі.

«Мир дому цьому!»

Євангелія від Матея, 10


Дія відбувається 2002 року на Донбасі

Місто. Ранок.

Верхня панорама провінційного містечка... Чорні терикони, шахти, тисячі будинків, що тонуть у білосніжному сяйві заквітчаних яблунь... Пропливають титри фільму... До галасу сучасного міста вплітаються

закадрові збуджені жіночі голоси...

Надька. Ні, ну ти подивись, знову ця заразюка оббудьорила всі двері!! Щоб йому, падлюці, повилазило... Ну як спеціально! Ну, можна оце терпіти?! Кожнісенький божий день ходе до мене срати...Це ж вход у жилплощадь, а не кошачий туалєт!...

Вєрка (з другого поверху). Надь, а, Надь! Що там? Знову Ребров?

Надька. Нє, ну, Вєр, ну що я, крайня, чи що?! Любка собі завела кота, чи мені? Самим їсти нічого, а вони ще кота в дім припхали. Ну то нехай хоч прив'яжуть його, щоб пакості не робив. Я тобі точно кажу, я ось спеціально підстережу і викину його з п'ятого поверху..

Вєрка. Надя, це не вихід із ситуації. Он у минулому році в сусідньому домі кішка впала з дев'ятого поверху і нічогісенько їй не було. Я тебе навчу. Береш оцю саму тряпочку, на яку Ребров зробив пакость, і закопуєш її в землю. І ото так само, як буде гнити та тряпочка, так само буде сохнути кіт. Два-три тижні — і кота немає...

Надька. Дура ти, Вєрка, гріх то який! Буде бідолашна тваринка мучатись...

Вєрка. Сама ти дура! Я тобі підказую ефективний вихід із критичної ситуації.

Чутно, як з двору кричить Любка.

Любка. Надя, Надь! Скажи своєму Лесику, щоб він грав з моєю Нелькою!

Надька. Лесик, зараз же мені грай з Нелєю, бо, зажену додому!

Любка. І ще, нехай скаже що моя Нелька — Констанція.

Надька. Лесик, скажи що Неля — Констанція... Я тобі дам «соплівая»! Зараз же мені додому підеш... Грайтеся разом. Ти, Лесик — Д'Артаньян, а Неля — Констанція! Дивіться мені!.. Любонька, голубонька моя, або вивезіть ви свого кота до бабки у село, або давайте вже щось рішать...

Любка. Надь, це не Ребров, чесне слово тобі даю. Вже третій день, як я його до батарей прив'язала.

Надька. Ну, а хто, Люба, ну хто? Не поштальйон же Пєчкін?

Любка. Може, Булька з третього під'їзду?

Надька. Та яка там Булька?! Ти подивись на це! Ця ж достопримічатєльность утричі більша за неї.

Любка. Надінька, то ще та паскудна собака! Он тиждень тому ледь не загризла мого Реброва на смерть...

Вєрка. Люб, вивезла б ти його до бабки у село і не мучилась із ним. Самі одні макарони їсте, та ще й кота завели...

Любка. Не в цьому справа, зайва миска столу не переверне. Італійці он теж одні макарони їдять... Дівчата, Сашка мій вчепився в нього, не відірвеш. Так припав йому цей кіт до душі, розмовляє з ним щодня, сам не їсть — йому кращий шматочок підсовує. Він і за мною то так не ухажував, коли парубкував...

Вєрка. То, може, це хворба? Якось воно там називається, коли оце людина за тваринами сохне...

Надька. Вєр, ти не п'яна? Мелеш дурниці!

Вєрка. Он по телевізору про всякіє ізвращенія розказували. Там люди розумні — брехать не будуть.

Надька. Ти вже кращє випий, як той телевізор дивитись. Коли б вони розумні були, хіба б таке показували? Тут, може, справжня любов... Мій дід покійний он коней любив. Бувало щось із кобилою станеться, ходе за нею, як за дитиною, плаче...

Камера спускається — панорама маленького, затишного двору... На розваленному дитячиму майданчику б'ються маленька дівчинка і хлопчик. Дівчинка виривається і біжить до під'їзду будинку. Малий, постійно перечіпляючись, намагається наздогнати її. Камера

заглядає до типового під'їзду типової «хрущовки»...

Любка. Дівчата, та я вже і просила Сашка і плакала. Грець із ним, кажу, нехай вже живе... Так хоч назви його якось інакше, щоб люди не сміялись. Ну що це за клічка така — Ребров? Нехай буде як у всіх — Барсіком... Ні, каже, він мені нагадує про нашого відомого земляка, що в люди вибився, футболіста Сергія Реброва. Який грав аж за саме київське «Динамо», а тепер в Англії десь бігає... Ми, каже, повинні пам'ятати і шанувати цього вєлікого человєка, який прославляє нашу Родіну по всьому світу...

З двору забігає маленька Нелечка, а за нею Лесик.

Нелічка. Мама, мама! Там дядя з ЖЕКу каже, що якусь шахту завалило!

Лесик. Дивись, як я вмію на шпагах битись. А ти так не вмієш. А-а-а! (Показує язика.)

Надька. Нелічка, який дядя так сказав?

Любка. Що це ти таке вигадала? Ще накаркаєте... Біжіть грайтесь, не балуйтесь...

Надька. Ну чого ти на дитину кричиш?! Нелічка, з чого ти взяла, що шахту завалило? Лесик, кинь цю палку, бо я тобі зараз по руках надаю... Нелічка?!

Нелічка. Самий главний дядя з ЖЕКу, той що на велосипеді їздить, бігає і кричить... Він так завжди кричить, коли у шахті ва-ва і коли йому больно.

Надька. Що кричить, Нелічка? Ну?!

Нелічка. Кричить — блять, блять, памперси...

Лесик. Не памперси, а педараси. Це по английські — злиє люді. Теж мені Констанція... Ти хоч знаєш, що таке Париж?..

З'являється назва фільму: «Останній забій».

Шахта. Штрек.

Чутно, як крапає вода. Коногонний ліхтар вихоплює з темряви сексуальний плакат співачки Мадонни, що

приклеєний до стояків.

Вовка. Так що, закривають нашу шахту...

Вітька. А чого нашу? Їхню шахту завалило — нехай їх і закривають.

Вовка. Вже закрили.

Вітька. Я зі своєї шахти нікуди не піду. Я тут виріс, тут дід мій, прадід працювали. Куди я піду?!

Мовчання... Чутно як крапає вода.

Вітька. Вовка!

Вовка. А?

Вітька. Ти плачеш?

Вовка. Потєю.

Вітька. А-а... А мене чогось морозить.

Вовка. Не похмелився?

Вітька. Ні. А чим?

Вовка. Солярки он поїж або кіросінчику ковтни.

Вітька. Да ну тебе! Що я, ханурік якийсь чи що? Сашка он, земля йому пухом, той видавав на гора, я тобі кажу. За два дні ото, як його завалило, ми з ним висіли на «Маяку»... Він напостой тільки пойло оце за три шістдесят брав... Я йому кажу: «Сань, що ми будем на здоров'є економити. Давай візьмем нормальну, за три дев'яносто, та посидимо як люди». Ні, вперся як баран...

Вовка. Вітя, Віть?!

Вітька. А?!

Вовка. Ти жопою дихати вмієш?!

Вітька. Нє-а. А шо?

Вовка. Не шо-о, а сиди вчись! Ротяра в тебе не закривається. Ганяєш повітря язиком — протяги тільки робиш. А потім через таких, як ти обвали в шахті...

Вітька. А чого ми тут сидимо? Зміна давно закінчилась… Вже он похорони напевно почались. Не встигнем, без нас все пожруть. Там, кажуть, стільки хавчика навезли! Міністр приїхав, потім цей, як його.., ну той, що другий після президента... Вов, чуєш? Пішли додому, а?.. Там вже з вечора народ біля кухні крутився — всім пожрать охота. Сім'ями поприходили, і малих, і старих із собою попритягали. В кожного сумки... Зараз розтягнуть усе — пожруть.

Вовка. Да— а, на Донбасє нормально можно пожрать тільки на похоронах. Вітьок, йо-майо, сорок три братана за один раз... І за що?! Вітьок, а, за що? Краще вже воювати, з автомата стріляти... Алєксандр Матросов грудью, он, амбразуру закрив — героїчно віддав своє життя за Родіну. Це я розумію. А ми за що?

Вітька. Он, за хазяйку мідної гори. (Висвітлює коногонкою сексуальний плакат співачки Мадони, що приклеєний до стояків.) Оце баба, да?!

Вовка. Звичайно, вона ж хліб зі смальцем тричи на день не тріскає. В неї дієта. Вона соки п'є, салатики кушає, в басейні викупується. А ти своїй хоч раз ананаса купляв?.. Отож. У нас, українців, своя дієта. Зранку сало з цибулею, в обід макарони — багато макаронів. Увечері хліб зі смальцем і сіллю...

Вітька. А ліфчік глянь який у неї.

Вовка. Виключ канагонку, не сади акамулятор!

Вітька. Та ладно. Я тільки гроші получу, своїй такий самий, тільки красний, куплю.

Вовка. Ага, купиш! Санька он своїй вже купив.

Вітька. Тіпун тобі на язик!

Вовка. Боїся?

Вітька. Боюсь. Раніше боявся в шахту лізти, а тепер боюсь дома залишатись.Як подивишся на творєніє Божиє тверезим, так іхочеться під землю залізти.

Вовка. Да-а, це вже точно. Да виключ ти канагонку!

В мене акамулятор сів, як вибиратись будемо?

Вітька. Ну дай ще трохи подивитись!

Вовка. Любку жалко. Вона хоч і дура, але все таки ж мати... Ти їй холодільник почини. Все ж якась помощ.

Вітька. А що вона туди класти буде? Сльози?

Вовка. А хоч і сльози. Сльози до сліз — ось тобі вже і компот. Хоч якась, але їда.

Вітька. А це ж учора по телевізору казали, що нібито президент якийсь указ підписав, щоб видати сім'ям загиблих компенсації. Дивився?

Вовка. Що дивився?! Ти мені вже півроку телевізор чиниш!

Вітька. А шо я?! Я тобі сказав: купи деталі!

Вовка. Як я тобі їх куплю?! Купи йому деталі! Ти так почини, без деталей! Да виключ ти канагонку!

Вітька. Не кричи. Подивись кращє, як вона мені посміхається. Мені в жизні ніхто так не посміхався. Тільки вона і кандидати в президенти... Вовка, ти що, плачеш?!

Вовка. Та потєю я, а не плачу!

Вітька. Ну чого ти? Хочеться поплакати, то поплач. Що, хіба я не розумію... Не бійся, я нікому не скажу. Правда.

Вовка. Вітька, іди в жопу, а!

Вітька. Я без тебе не піду. Пішли разом, що тут сидіти. Вовка, чуєш? Пішли вже, бо без нас все пожруть.

Вовка. Зараз. Хоча, вилазячи на світ Божий, я не отримую ні духовного ні фізичного задоволення.

Вітька. Зараз хлопців пом'янем і все буде нормально.

Вовка. А по скільки компенсації сім'ям дадуть?

Вітька. Сказали, що по тридцять тисяч.

Вовка. Да ну тебе!

Вітька. Точно тобі кажу. Вроді президент і указ вже підписав. Оця дикторша, що на Бульку схожа, так впевнено про все вчора розказала...

Вовка. Брешуть собаки, не дадуть!

Вітька. Хто його знає... Сказали, що і гроші вроді вже перевели.

Вовка. Тридцять тисяч на всіх?

Вітька. Та ні, на сім'ю.

Вовка. Це ти вчора п'яний був.

Вітька. Я то п'яний, але дикторша— твереза.

Вовка. Ні фіга собі!! Краще б мене завалило.

Вітька. Да ну тебе.

Вовка. Я б і за штуку погодився. Все одно нашу шахту через місяць закриють. Тридцять тисяч, йоханий бабай!... Ой, глянь, — Шубін... (Поруч пробіг шахтний домовик, маленький бородатий гномик.) Йоханий бабай, — шахтний домовий! Глянь!

Вітька. Да не лайся ти! В чужій хаті… Бо лиха не оберемось.

Вовка. Айда звідси!

Вітька. Погана прикмета, не к добру це...

Хутко зникають у темряві..

Вулиці міста. День.

У траурній процесії розмовляє четверо жінок. Двоє

з них — це Надька і Вєрка.

Вєрка. Ти глянь на Любку, вирядилась як на іменини...

Надька. О-ой, ні стида, ні сорому.

Вєрка. Хоч би людей посоромилась. Все ж таки чоловіка ховає, а не новий рік справляє...

Надька. Бив її Сашка як сидорову козу, та видно мало...

Вєрка. Та де там, одно в синяках ходила !

Надька. Вєр, ти б уже помовчала , Вітька твій тєбя не меньше глянцював...

Вєрка. Не нада наговарювать, Вітька у мене смірний...

Надька. Смірний то він смірний, а на Пасху таки два бланша тобі заліпив.

Вєрка. Це я сама впала... Вікна мила, та й впала ...

Надька. А на Різдво чого це ти вся синя ходила? Знов вікна мила?

Вєрка. А хоч і мила, тобі що ?

Надька. Щось ти вікна через день миєш, а вони в тебе наче сажою хто змастив.

Вєрка. Твої не чистіші за мої!..

Голоси із траурної процесії. Ну все, тихо, не на базарі! Он вже люди на нас дивляться.

Вєрка. Я мовчу, це вона перша починає... (До Надьки.) Строіш з себе Діву Марію ! Всі, он, знають, як тебе Вовка метеле, коли вип'є .

Голоси із траурної процесії:

— Ой, баби, та де ви такого мужика бачили, щоб не бив?

— І то правда...

— Ну, тихо. Он вже якийсь начальник бєсєдовать щас буде.

— Та хіба то начальник? Глянь, як скромно одєтий.

— Багато ти понімаєш, Лєнін теж скромно одягався.

— Да нє-є, начальник он той, дебелий. Подивіться, який представітєльний мужчина.

-— Та-а, це просто на нього піджак маленький, от він

і стоїть, як оглобля. Командир в них он той, — доходяга, бачите як біля нього всі крутяться?

Надька. Да ну тєбя, це ж наш прокурор. А крутяться біля нього, бо бояться задавити. Без прокурора ж не можна...

Голоси із траурної процесії:

— Баби, да там усі начальники ...

— А у батюшки он яка красива ряса... Прямо Ален Делон.

— Ні-і, у Ален Делона носик маленький. А у цього, он який шнобель, вилітий Луї Де Фінес.

— Да ну тебе, хіба православний священик може бути схожий на Луї Де Фінеса?

Вєрка. Тихо, он вже з нами бєсєдують.

Цвинтар. День.

На імпровізовану трибуну (старенький КрАЗ) залазить великий начальник і його оточення. Натовп уважно

слухає патосну, але щиру промову...

Великий начальник. Я не поет , но я скажу віршами...

Больно мнє, больно,

Не приборкать цю злую біль,

Обіцяти вже людям доволі

Хліб білий і сіль...

Треба вже щось робити,

Працювати на благо людей,

Всі ми хочемо жити

І народжувати дітей ...

Простіть нас хлопці,

Ми вас не змогли зберегти,

Але у наступному році -

Все буде гаразд, брати .

Найближче оточення заапладувало.

Великий начальник (продовжує). Ні-ні, я, звичайно, не поет, просто можу дещо зарифмувати. Але справа не

в цьому. Я як представник Президента хочу вас завірити, що сім'ям загиблих шахтарів буде надана безвозмєздна грошева допомога, про що вже підписаний указ Президента... Верховна Рада також видала указ, згідно з яким діти загиблих отримують право і пільги навчатися в найпристижніших вузах нашой країни. До того ж, кожна сім'я загиблого шахтаря отримує право на покращення житлових умов і пільги по квартплаті і за електроенергію. Також, вже завтра, всі сім'ї загиблих безкоштовно можуть отримати по два мішки борошна і по мішку цукру. За виконанням цих постанов буде слідкувати Президент самолічно.

І на завершеня, хоч я й не поет, але скажу віршами...

А якщо говорити конкретніше, — то двохстроковим ямбом:

Больно мнє, больно,

Не приборкать цю злую біль!!!

Дякую за увагу.

Всі зааплодували.

Начальник. Я, на правах голови держадміністрації, хочу дещо додати... Шановний, Степане Івановичу, ми всі просимо у вас дозволу викарбувати на пам'ятнику загиблим шахтарям чудовий ямб... Впевнений, що цей вірш увійде в історію як української, так і світової літератури!

Великий начальник. Я не поет, просто можу дещо зарифмувати.

Начальник. Ми всі дуже вдячні вам, шановний Степане Івановичу, за ваше щире серце і безвозмєздную допомогу. І ще я хочу додати, що кожна сім'я загиблих шахтарів вже завтра, о восьмій ранку, зможе безкоштовно отримати по п'ять мішків солі і по три кілограми мила. Роздача буде проходити на чорному вході в обладміністрацію. Дякую за увагу і просимо всіх до столу, пом'янути загиблих героїв...

Забігайлівка «Маяк».

Анжела. Чого ти щипаєшься, ти ж бачиш, що я

в траурє?

Андрюха. Я тебе підтримати хочу.

Анжела. Ну так підтримуй, а не завалюйся на мене!

Андрюха. Ти це.., Анжел, не растраівайся. Ну, не плач... Батю вже не повернеш, земля йому пухом...

Анжела. Що, вже бухнув? Ану дихни!

Андрюха. Батя твій міровий мужик був. Я його як мати рідну любив.

Анжела. Ти що, потерпіти не міг? Нащо ти гроші тратиш? Оно столи вже накриті...

Андрюха. Не понімаєш ти состояніє моєї душі!

Анжела. Андрончік, не пий більше, прошу тєбя ...

Підходить Анжелина мати, тьотя Люба.

Любка. Вже сказала йому? Не плач, донечка, не плач — тобі не можна.

Анжела. Не буду, не буду...

Любка. Ну, чого ти, як оглобля, стоїш, не радий чи що?

Анжела. Мам, не треба, я йому потім скажу, коли тверезий буде.

Любка. Доця, це ти будеш чекати до другого пришестя.

Андрюха. Анжел, да я не п'яний! Просто задумався. Ну що, я не маю права задуматись над смислом жизні?

Любка. Ти кращє гроші заробляй. А то ви, мужикі, тільки над смислом жизні і думаєте, а сім'ї голодні сидять.Он, дитя в тебе буде... Так що ти не смислу шукай, а де гроші заробить — закривають вашу шахту...

Андрюха. Як закривають?! А де ж я працювати буду?

Любка. Не знаю. Донічька, не плач, тобі не можна... (До Андрія.) О-о, а ти чого рюмсаєш?... Кошмар... Дивись, бо ми собі іншого зятя знайдем...

Анжела. Ма, перестань! (Обіймається з Андрюхою,

обоє плачуть.)

Вечір. Поминальний стіл.

Вовка. Вітьок, через три тижні нашу мамочку закривають, я вже указ підписаний бачив.

Вітька. Його вже весь город бачив.

Вовка. Що робити будемо?

Вітька. Котлети хавать. На, жуй...Та без хліба їж,так більше влізе. М'ясне тріскай... Ану, подай мені ту заразу. Що це таке? Е-е, ні, це якісь фінтіфлюшкі овощні... Давай оту тарілку з м'ясом поближче...

Вовка. Вітьок, да перестань, що ти як дікарь!

Вітька. Сам ти дікарь. Глянь-глянь, Зоолог котлєти тиріт. Теж мені, інтєллігєнт вшивий.

Вовка. А Вєрка твоя що, не тиріт? Он, вже повні сумки понагрібала.

Вітька. Ну, ти зрівняв. Вєрка ж у школі вчителем не працювала. А Зоолог один час навіть завучем був. Вічно моїм дівчатам троякі ставив. Та і твої з трійок не вилазили... Це він зараз пообтисався, в забоє чуток погорбатіл і став нормальним мужиком... Вован, ти глянь що воно робе! Альо, Зоолог, тормзні! Що ти весь закусь в сумку позагрібав!

Зоолог. Так-так, пробачте будь ласка... Вибачте. (Почав усе викладати з сумки на стіл.)

Вітька. Да ладно, фінтифлюшкі овощні залиш! Котлєткі давай...

Вовка. Заткнісь, казьол. (Б'є Вітьку під столом нижче пояса.)

Вітька. А-ай! Ти що, дурак, больно же?!

Вовка (до Зоолога). Евгєній Олександрович, все нормально — не мєльтіши. Давай пом'янем хлопців. (Наливає.)

Зоолог. Пробачте, я більше так не буду... (Залишає сумку і втікає.)

Вітька. Нє фік було моїм дівчатам трійки ставити! Теж мені, інтєллігєнт... О-ой, Вовка, больно, брось. Брось, дурак, он вже люди дивляться.

Вовка. Їдешь на роботу — більше за мною не заходь. Поняв? І взагалі, на очі мені не попадайся, поламаю... Плоскогубці, які я тобі подарив, щоб сьогодні вернув...

Вітька. Вовка, пусти, больно.

Вовка. І п'ять марок, «самольоти», теж щоб вернув. Ти поняв, що я тобі сказав?!

Вітька. Подарки — нє отдаркі.

Вовка. Нє вєрньош, гірше буде. Мудак. (Встає, виходить із-за столу.) В забої закопаю...

Вітька. Ти мені шоб теж три марки вернув, «Олімпіада-80»... Теж мені — Фідель Кастро!

На місце Вовки сідає Андрюха.

Андрюха. Вованич що, знов «самольоти» почав збирати? Він же вроді «спорт» збирав...

Вітька. Да ну його, строє з себе Че Гевару! Давай, за хлопців, земля їм пухом. (Випиває.) Пий, випаровується.

Андрюха. Мені не можна. Я батьком готуюсь стати.

Вітька. Ти що, Анжелкє малого забабахав, чи шо?!

Андрюха. Нічого я не забабахав? Просто я люблю її,

і ми чекаємо дитину.

Вітька. Ну, а я що кажу — забабахав, і молодцом!

Андрюха. Віть Вітіч, я ж про вас не кажу що ви тьоті Вєрі забабахали двох дітей? І ви, про мене так не кажіть.

Вітька. А на це, Андрюха, я тобі скажу ось що... Зараз ось це вип'ю і скажу. (Наливає собі півсклянки.) Ну, за прирост населення — щоб нас було десять мильярдів! (Випиває.) Знаєш, оце, як у фільмах показують — як амереканці цим перед дзеркалом займаються. Бачив? Ну так ось, вирішили ми з моєю Вєркою попробувать по-амереканськи... Ми ж теж цивілізовані люди, як-ні-як. Поки дівчата, оце, в інститути поступають — вирішили не упускать момент. Попритягали у спальню всі дзеркала, що у домі були...

Андрюха. Віть Вітіч, ви своїм дочкам теж про це розказуєте?

Вітька. Ти що?! Вони ж у мене інтєллігєнтні. Одна, оце, в медучилище поїхала поступати, а друга у консєрваторію...

Андрюха. Ну й мені не розказуйте. І взагалі, про женщін так не кажіть.

Вітька. Пропоную тост. (Наливає.) За жінку як двігатєль прогресу! Я тєбя правільно поняв?

Андрюха. Правільно... Я не буду пити.

Вітька. Андрюха, я перший раз дівчину поцілував у двадцять п'ять годков. Поняв?! А тобі зараз скільки?

Андрюха. Через три тижні буде двадцять.

Вітька. О-о-о! Бачиш, а в тебе вже діти будуть... Так от, я тебе питаю... (Наливає собі.) Я тебе питаю з усією откровеною щирістю: куди оце молодьож котиться?...

Вечір. Підніжжя терикону.

Вєрка. Дядьку, це не ваша територія, ідіть, он, до мужиків.

Дядько. Дайте закусити. Позагрібали все в сумки. (Хапає сумку. Вєрка встигає зреаґувати — теж хапає сумку й не відпускає.)

Вєрка. Брось, падло! (З сумки почали вивалюватися котлети, м'ясо, ковбаса... Вхопивши котлету, дядько дає дьору. Вєрка за ним.) Віддай котлєту, сволота!

Жінка. Оно ще один біжить. Як на «Маяку» п'ють, так не закусюють, а тут усім м'ясо подавай.

Надька. Та ні-і, це ж Романич — він скромний, просити не буде...

Жінка. А, це не той, що постійно щось продає, а в нього постійно ніхто нічого не купує?

Надька. Той. Вовка мій у нього якісь каструлі купив. Дівчата, я як глянула на них — думала, збожеволю. Нащо, кажу, ти це сміття в дім припхав… З них же і собаці їсти не даси…

Вєрка. Так і Вітька ж мій в нього якийсь хлам купив. Каже, треба підтримати друга, бо його матері срочно на лікарства гроші треба, а так він не бере, — тільки по чесному…

Жінка. Це у нього мати хвора, така що і не встає?

Друга жінка. У нього. Ось вже два роки як лежить

і під себе мочиться. Від нього і жінка через те пішла, бо змучилась вже за свекрухою ухажувать.

Любка. Вона вроді дітей хотіла, а у нього якесь заболіваніє. Він і до бабок їздив і по врачах усіх бігав. Так поки оце гроші платив — лічили, а як гроші скінчілись, то сказали йому, що болєзнь оця його неізлічімая, і він вже не в состоянії дітей мати. О-о, які падлюки...

Жінка. Ай-я-яй, а на вид такий красавєц. Он які ручища... Цей до себе як пригорне... О-ой, аж страшно подумати...

Надька. Це ж він поробив у себе в дворі каруселі усілякі. Так діти одно біля нього товчуться...

Жінка. Да-а, це рєдкостний мужчина.

Вєрка (забігає). Таки догнала... Котлєту не забрала, так хоч по мордяці надавала...

Десь за столом заспівав добряче підпитий Вітька: «Вишел в степь данєцкую парєнь маладой...» Пісню

одразу підхопили.

Вєрка. О-о-о, ну люди, ні стида, ні сорому. Позаливали очі й горланять.

Надька. Мужикі, це ж все-таки похорон, а не танці! Чуєте чи ні?

Прибігає маленька Нелічка, а за нею — Лесик.

Нелічка. Тьотя Надя,тьотя Надя, а скажіть вашому Лесю, щоб він не поливав могилку мого тата!

Лесик. Мам, я її допомагаю, тому що Д'Артаньян повинен усім помагати, правда ж?

Нелічка. Не треба, — це мій татко.

Вєрка. Господи, що ви таке кажите?!

Нелічка. Поливай могилку свого тата!

Лесик. А у мого татка немає могилки...

Нелічка. А у мого є!! М-у-у! (Показує Лесику язика.)

Надька. Нелічка, а нащо ти поливаєш татову могилку?

Нелічка. Квіти після дощу ростуть... Значить, і мій татко виросте...

Надька. Моє ти сонечко драгоценноє! (Обіймає Нелічку.)

Лесик. А зато мій татко може цілу гору підняти!

Лесик. Мам, чого вона завжди бреше?! Констанція ніколи Д'Артаньяна не обдурювала. А ти кажеш, що вона Констанція... (До Нелі.) Мій татко мене сьогодні цілий день на руках катав, а тебе твій татко не катав...М-у-у! (Показує язика.)

Надька. Лесик, заткнись бо я тобі язика вирву!

Нелічка. А я буду поливать могилку, мій татко виросте і буде мене цілими днями на руках катати! М-у-у! (Показує язика.)

Лесик. Ну і що?! В мого татка теж могилка скоро буде! М-у-у! (Показує язика, дражниться.)

Надька. Що ти мелеш!?

Нелічка. Ой, дощ-дощ! Ура!!

Починається злива. Люди розбігаюьться, залишаючи за собою порожні столи. Серед метушні бігає щаслива

Нелічка...

Нелічка. Ура!!! Ура!!! Мій татко виросте!!! Ура! Дощ! Ура-а-а!

...Злива...

Шахта. Хол.

Після зміни шахтарі зібралися біля старенького маленького телевізора, по якому транслюється репортаж

з учорашнього похорону…

— Звук давай!

— Немає, поламаний...

— От гадство... В мене вчора інтерв'ю брали, зараз

я знаменитим стану на всю страну...

— Глянь, глянь мене показують!

— Мужикі, оце я спиною стою!

— Да нє-є!

— Ну я тобі кажу! В мене доказатєльства є! Я вам завтра цей світер покажу, в якому я на похоронах був!

— О-о, о-о-о! І мене показують! Гляньте! Ні фіга собі!!

Старенький шахтний стадіон. Ранок.

На старих поламаних лавочках сидять Романич і Зоолог. Біля них бавляться чиїсь діти, що прибігли за дядьою Ромою. Серед дітей сварка — знову щось не поділили Лесик із Нелічкою. Поруч сидить кіт Ребров і уважно дивиться на стадіон. На полі ганяють м'яча

Вовка, Вітька й Андрюха.

Вітька. Не буде вже нікого, точно кажу.

Вовка. От гадство, на фіга било договарюваться?

Вітька. Їх шахта сьогодні бастувать почала, це точна інформація.

Вовка. Ну, а футбол тут причому?! Пограли б півчасіка й пішли собі бастувать. Ти шо, не можеш точний пас дать?! Не бий з носока, скількі раз можна говорити?!

Вітька. Зрізалось! Чого ти сразу кричиш?!

Вовка. Я ось ніяк не пойму, на кой чорт бастувать? Десять років вже бастуєм, а толку ніякого. Ще гірше стало.

Андрюха. Віть Вітіч, відпасніть хоч раз!

Вовка. Все, граєм у «собачки»! Вітька, ти собачка.

Вітька. А чьо зразу я?!

Вовка. Потому шо ти м'яч постійно зажимаєш! Футбол — це тобі не телевізори чинить! Тут думати треба.

Вітька. Вова, хвате вже мене постояно уніжать! Ти придумав грати в «собачки», вот давай, ти і собачка...

Вовка. Ладно, а то ще расплачешься (Починає забирати м'яча то в Андрюхи, то у Вітьки.) Вітьок — собачка!

Вітька. Це не щітається! Ти нечесно забрав!

Вовка. О-о, теж мені чесний знайшовся. Як над Зоологом поржать, так перший...

Вітька. Знов ти за своє?! Я вже сто раз перед ним вибачився і тєлєвізор йому бесплатно починив.

Вовка. Ну, хвате заливати, — бесплатно. А на «Маяку» хто тобі виставляв? Скіряв інтєллігєнтну людину, що жінці пришлось скору викликать. Зоолог он досі зелений ходе...

Вітька. Ну, всьо! Виліз гліст із унітазу і сказав такую фразу...

Вовка ловить Вітьку і починає його лоскотати.

Вітька. А-а-а-а! Зараза! Вовка, я ж лоскотки боюсь!

О-о-о-ой! Мамочка! Вовка-а!

Вовка. Слабак! (До Андрюхи.) Андрюха, ставай на ворота, провіремо твою реакцію! Потому как у сімейному житті без хорошої реакціі хорошому чоловіку гаплик... Зараз я всю свою обіду вкладу у цей удар. Позор — не запросити на дев'ять днів найкращих сусідів і самого близького друга покойного!...

Андрюха. Вован Вованич, я не винуватий. Це тьотя Люба так рішила. Каже, краще купим другий тєлєвізор.

Вітька. Не оправдивайся!

Андрюха. Я не оправдуюсь, я — жалуюсь.

Вовка (Розганяється, б'є — гол). Це за тєлєвізор і за холодильник!

Вітька. О-о! Мене вчиш, а сам з носока б'єш!

Вовка. Шо там ще тьоща купила? Спальню купила?

Андрюха. Купила.

Вовка. Держи за спальню! Шоб я так жив. (Розганяється, б'є — гол.) 2:0 !!!

Квартира загиблого Саньки.

Обставлена дорого, але без смаку. На дивані в купі

рекламних газет сидять його дружина і донька.

Любка. Ну, ось дивись! «Мерседес»! І всього за дві тисячі!

Анжела. Мам, да йому вже тридцять років. Давай краще ось ці «Жигулі» купимо...

Любка. Не видумуй ти зі своїми «Жигулями»! Це тачанка, а не машина!.. Ось — нормальний «Мерседес»... Ось тобі чорним по білому написано — прістіжноє

авто!

Анжела. Ну?! І глянь який рік випуску в цього «Мерседеса»... Не хочеш «Жигулі», давай ось цей «Москвіч» купимо. Він і не старий, і кольор приємний...

Любка. Доця, от не зли мене!!

Ранок. Шахтний стадіон.

Вовка. Андрюха, це за зелений палас! (Розганяється, б'є — гол.) Получи фашист гранату! 16:0! Ну, чьо там ще тьоща купила?!

Андрюха. Холодильник.

Вітька. Холодильник уже був!

Андрюха. Так вона два купила, один красний, а другий нормальний.

Вовка. А за який я вже бив?

Андрюха. Не знаю. Мабуть, за нормальний.

Вовка. Ну і хвате, за красний бить не будем...

Квартира загиблого Саньки.

Любка. Доця, от не став на мебель морожене! Скіко раз можно просити?!

Анжела. Чого ти кричиш? Воно у чашечкє...

Любка. Да тому шо в мене вже нєрвної сістєми на тебе не хватає! Мебель не для того, щоб на неї шото ставили!

Анжела. Сама он сємєчкі лускаєш!

Любка. Ну, повчи ще мать, повчи! І в машинах мама не розбирається, і сємєчкі не там лускає... Ще ось скажи, шо мама — дура... Батька немає, так тепер усе можно!... Значить так... Заробе твій Андрюха гроші, купляйте, що хочете. Хоч «Жигулі», хоч «Москвичі», хоч тачанку! А поки я жива — будемо їздити на «Мерседесі»!

Старенький шахтний стадіон.

Вовка, Вітька й Андрюха підходять до лавочки, переодягаються... На лавочці сидять Романич і Зоолог.

Романич вчить друга грати в доміно.

Вовка. Мужикі, тут ось самий прогресівний шахтьор, стахановець Вітя Сопко предлагає завалити себе в шахті. Щоб наші многострадальні сім'ї получили компенсацію. Все одно нашу шахту закриють.

Вітька. Да пішов ти!

Вовка. А що, Вітьок, слабо? Он, Любка бачив як при- барахлилась? Ти ж збирався своїй красний ліфчик куплять? Сам ти його в жизнь не купиш. А так залишиш предсмєртну записочку... Так мол і так, Вєрунчік, будеш мене хоронити — одягни красний лифчик. Це, мол, моє останнє бажаня. Інакше — прокляну...

Вітька. Романич, зломай йому праву руку! А то у меня на друга нога нє піднімається.

Романич. А шо?! Інтєресна думка. Ну, так, а як це все зробити? Га, хлопці?!

Вовка. Віть, у тєбя народ питає. Ти як тєлємастєр маєш знати, які проводки поласкати треба, шоб бабахнуло.

Вітька. Вовка, іди в жопу!

Вовка. Бачите, хлопці, не хоче стахановець Вітя Сопко хоч трошки побути вождьом українскої дємократії... Не сознатєльний ти, Вітя! А ще комсомольцем був... Мабуть, і в піонєрлагєрь імєні Зої Космодем'янської рєгулярно відпочивати їздив? А її фашисти, знаєш, як питали? Вітя, ти трус. Я б навіть більше сказав, ти в профіль схожий на Павліка Морозова, а анфас у тебе — помєсь Мальчіша Кібальчіша і Бормана... Но ніяк не Штірліца... Ні, ти не Штірліц... Ти — слабак!

Квартира загиблого Cаньки.

Любка. А я тобі кажу, що треба робити аборт! Послухай мене хоч раз в жизні. Мати поганому не навчить.

Анжела. Мама, да я люблю його!

Любка. Оп'ять двадц'ять п'ять! Ти, он, глянь, як Надька та Вєрка зі свойми живуть. З макаронів — на воду. Подивись, у чому їх малі бігають... Бурлаки при царю краще одягались... Ти придивись до того Андрюхи, він же за вітром ходе. Я як побачила його без сорочки, мамочка родная — супнабор, а не мужчіна... Шахту ось закривають — де він працювать буде?!

Анжела. Мама, всьо!

Любка. Ти мені, доцінька, не всьокай... Я життя прожила. Ось помру, потім згадаєш маму. Раніше він хоч нормально одягався, поки мати на базарі торгувала...

А зараз, он, в штанах таких ходе, в яких ще Юрій Антонов ходив. Бо торговлі ніякої немає. Я оце матір його зустріла... Дивлюсь, а вона, бідолашна, забігана, як коняка. Чим вона тількі не торгувала: і вєщами, й іграшками, і ковбасою... А зараз, каже, перешла на пиріжки. Тому що, доця, люди нічого не купляють. Бо грошей немає. Зарплату вже рік як не платять. Ніхто на базар і не ходе... Ото, каже, єдине спасєніє — вокзал. Хоч трошки пиріжків можна продати... Так і там уже конкуренція бєшєная... Бо людям нікуди діватись... Послухай, доцінька, маму. Ти ж моя кровінушка, хіба я посовєтую тобі щось погане?! Аборт. Треба робити аборт, і чим швидше, тим краще...

День. Вулиці міста.

Вовка. Вітьок, не каніфолься!

Вітька. Я з тобою не разговаріваю!

Вовка. Ну, хвате ковбаситись! Чого ти?!

Вітька. Мені не треба такий друг, що мене постоянно потдьоргіваєт!

Вовка. Во-о дурак, шо ти, шуток не понімаєш?

Вітька. Ой, Вова, хвате вже з сєбя Бені Хіла строїть! Будто один ти такий умний.

Вовка. Вітьок, ну все, я так більше не буду. Мір?!... Ну, чого ти дуєшься, я ж уже вибачився...

Вітька. Потому шо, Вова, по нормальному надо просити прощенія! Шо, тобі трудно сказать: «Ізвєні мєня, Вітя, пожалуста. Я не прав, больше цього не повториться»?

Вовка. Ой ти, Господи! Вітя! Извєні мєня пожалуста,

я не прав, більшє не буду. Так чи не так?

Вітька. Дай чєсноє слово!

Вовка. Чєсное слово... Ну?!

Вітька. Шо, ну?! Ідєя, конєчно, хорошая, но страшная. Тільки ти не подумай, шо я боюсь. Просто, от на фіга ти при всіх триндиш?! Це ж Зоолог і Андрюха все чули.

Вовка. Не подумав.

Вітька. Отож, ти вєчно щось як ляпнеш!

Вовка. Щось придумаєм.

Вітька. Щоб думати, треба голову мати. А в тебе замість голови каска!

Вовка. От ти сам перший починаєш, а потім ображаєшся!

Вітька. Ладно, проїхали.

Вовка. Завтра після роботи зустрічаємось на «Маяку». Романич теж підійде. Вип'ємо — помозгуєм...

Вечір. Дорога.

По дорозі, від стадіону до шахти, ідуть Зоолог

і Андрюха.

Андрюха. Жень Женіч, а чого вас всі зоологом дражнять? Ви ж, вроді, географію в школі викладали.

Зоолог. Не знаю, Андрюша. Може тому що я павуків боюсь.

Андрюха. Ну, павуків усі бояться... А чого ви зі школи пішли, платили мало?

Зоолог. Страшно.

Андрюха. Чого там страшно, вам же двійок нє ставили.

Зоолог. На дітей дивитись страшно.

Андрюха. Ну, ви даєте! А в шахту спускатися, значить, не страшно?

Зоолог. По-перше, тут платять більше, а по-друге, якби в мене були гроші, я б сам доплачував, тільки б мене не піднімали на світ божий. Знаєте, Андрюша, хтось з поетів сказав: «Як боляче дивитись очима батька на цей світ...» Ви кого чекаєте, хлопчика чи дівчинку?

Андрюха. Поки не ясно... А у вас діти є?

Зоолог. Дві дівчинки.

Андрюха. А мужикі чогось кажуть, що ви голубой... Жень Женіч, чого ви завжди без трусів ходите? Це що, всі інтєлігєнти трусів під брюки не одягають?

Зоолог. У мене в класі було два пацани-близнюки. Батько в них у шахті загинув, вони з мамою жили... Вона працювала зразу на чотирьох роботах. Медсестрою на пів ставки, в якомусь клубі поли мила, потім бігла на пошту — газети розносила, та ще й кожну ніч сторожем на якомусь підприємстві... Малі в неї — здібні хлопці, на льоту все хапали. А в школу по черзі ходили. Один день один прийде, на другий день — другий... А потім виявилося, що

в них на двох одні штани, одна сорочка, одні туфлі... Вони й на вулицю гулять по черзі виходили.

Андрюха. Так що, ви просто не можете собі труси купити?

Зоолог. Знаєте, Андрюша, я б і руки, і ноги собі повідрізав, — тільки б моїм дівчаткам було що їсти, в чому ходити... Щоб вони хоч трошки в чотири роки відчували себе дітьми... Просто на якомусь етапі вже стає все одно, в чому ходити, аби чистий був... Може, давайте пробіжимось? Ми все ж таки стахановці, а Стаханов на роботу ніколи не запізнювався.

Андрюха. Айда!

Під'їзд «хрущовки».

Романич стоїть перед дверима Вовчиної квартири, за якою чути лайку... Раптом відчиняються двері і Вовка

викидає на сходи свою жінку, Надю.

Вовка (кричить). На панель іди!... Попробуй, хоч на перловку зароби! Шуруй, давай! Я подивлюсь, як ти собі роботу знайдеш!! (Надя підводиться і біжить сходами вниз.)

Вовка (до Романича). Заходь.

Романич. Зря ти, Вовка...

Вовка. Романич, хоч ти не капай! Шо я, винуватий, шо нам уже рік зарплату не платять?! Весь город, он, без роботи сидить... Всюди сокращєнія, предпріятія закривають... Де я можу заробити? Ти ж знаєш, що я вже все перепробував...

Романич. Буська помер.

Вовка. Як помер?!

Романич. Я оце до нього заходив, хотів трохи якоїсь каші позичити, дивлюсь, а він мертвий лежить. Так, це... Може, його з собою візьмем?

Вовка. Куди?

Романич. Ти що, вже передумав?

Вовка. Шо передумав?

Романич. Твоїй сім'ї жрать щось треба?

Вовка. Треба.

Романич. Давай себе в шахті завалим... Інакше не заробем... Буську з собою візьмем, щоб і його сім'я компенсацію получила... Я його до себе перетягну і в холодильник покладу...

Вовка. Як, в холодильник?!

Романич. Все нормально, він у мене вже два роки відключений, все одно туди нє хєр класти, я в ньому грязне більйо держу. Зараз підключемо його, засунем туди Буську, і нехай собі лежить, поки ми все підготуємо...

Вовка. А шо, дочка його з Турції вернулась?

Романич. Її, мабуть, і в живих уже немає. Була б жива, то хоч би якусь вєсточку подала, а так... Три роки вже ні слуху, ні духу. По телевізору, он, показували, що дівчат, ото, запрошують вроді як танцювать, а потім продають їх у рабство...

Вовка. Так на фіга його з собою брати?!

Романич. Він же онуку свою знайшов, оце мав її

до себе забирати. Навіть хату вже на неї переписав... Воно, як оказалось... Коли оце ця шльондра в Турцію танцювати їхала, то залишила доньку в Одесі, у дітдомі, паскуда така... Буська ж її шукав по всій Україні, і таки знайшов. На роботі будем його підміняти, скажемо таку версію, що він вроді поїхав за онукою... Начальство цю історію знає, так що подозрєній ніяких не буде... Ну, що, по руках?

Вовка. По руках.

Вечір. Дорога.

По дорозі до шахти біжать Зоолог та Андрюха.

Андрюха. Мені, слава Богу, вроді з тещею повезло.

Зоолог. Не обіжає?

Андрюха. Нє-є! Вона мене як сина любить.

Зоолог. Мені теж із тещею повезло. Та й на жінку гріх жалуватись — терплять мене з останніх сил. Мені вже соромно їм у вічі дивитись. Вроді я й мужчина, а сім'ю прогодувати не можу.

Андрюха. Жень Женіч, якщо хочете, я з мамою поба- лакаю, будете їй увечері після роботи допомогати на вокзалі пиріжки продавать. Вона вас дуже поважає.

Зоолог. Не знаю, Андрій... Хоча, якщо це зручно, спитай у неї. Хоч якась, але копійка. У мене в голові наче м'ясорубка, оця ідея Віктора про обвал.

Андрюха. Так це не Віть Вітіч, це Вован Вованич придумав.

Зоолог. Да-а, все геніальне — просте... За такі ідеї треба Нобелівську премію давати!!

Хата Романича.

Романич затягнув до хати Бусьчин труп… Повикидав з холодильника брудну білизну і поприбирав полички. Потім обережно засунув туди Буську. Підключив. Холодильник запрацював. Із сусідньої кімнати озвалася

мама Романича...

Мама. Ромчику, невже зарплату дали?!

Романич. Нехай гуде — веселіше буде.

Мама. Ромчику, вколи мені ще обезболюючого...

Романич. Закінчилось... Ви помочились? Ну, що ж ви не кажете… Лежите мокрі. Давайте переодягатись... (Починає переодягати маму.)

Вітьчина квартира.

На дивані лежить і плаче Вітьчина молодша донька Наталка. Поруч неї заходиться старша Оля… Знову

не вступили до інституту…

Вітька. Так прямо і сказала, що гроші треба платити?!

Наташа. Да-а-а!... (Плаче.)

Вітька. Ну, вона хоч послухала, як ти на баяні граєш?!

Наташа. Да-а-а!...

Вітька. А я тобі казав, треба було не Шопена якогось там грати, а мою любімую «Прощаніє слав'янки»...

Оля. Па, да шо ти, як папуас?! Я вже третій раз з золотою медаллю не можу поступити... Як ти зрозуміти не можеш, знання там нікому не потрібні, треба гроші.

Вітька. Ти не зрівнюй консерваторію і медицинське учіліщє! Тут же зразу видно, що людина красіво вміє грати. Вся вулиця, он, плаче, коли вона починає на клавіши жати... Так що, доця, ти не розтраівайся, на наступний рік поступиш.

Оля. Нікуди ні вона, ні я без грошей не поступимо. Поліземо, он, до тебе в шахту працювати.

Вітька. Ну, не плачте ви! Зароблю я гроші, чесне слово даю...

Хата Романича.

Мама. Ромчику, це правда що шахту закривають?

Романич. Правда.

Мама. Де ж ти працювати будеш?

Романич. Не знаю.

Мама. Не розстраівайся, синку. Я вже скоро помру.

Романич. Не кажіть так, мамо. Ось врачі якісь дуже сильні обезболюючі прописали. (Показує папірець.) Трошечки відлежитесь та поїдемо до Київа на операцію.

Мама. Ні, синку... Мама, он, до горшка не може дійти, а ти кажеш — до Київа.

Романич. Нічого, я вас на руках віднесу.

Мама. Ти і так вже зі мною намучився, бідолашний. Не повезло тобі з мамою...

Романич. Обіцяв, що повезу вас до Київа, то так воно і буде. Розіб'юся, а слова дотримаюсь... Подивитесь, які там церкви, то й помирати вам розхочеться.

Мама. Синку, дай мені слово, що зійдешся з Наташою. Це моє останнє бажання. Вона і смирна, і хазяюшка добра, і очі в неї гарні... Ну, а те, що одна ножка коротша за іншу, то не страшно. Вона і постірає, і їстоньки наварить, і душеньку твою заспокоє. І мені на тому світі легше буде. Дай мені слово.

Романич. Ви, мамо, зі мною не прощайтесь. У нас ще все попереду. Довге щасливе життя вже не за горами. Так шо ви полежте трошки, а я збігаю за лікарствами.

Мама. Та за якими лікарствами, синку?! Хліба, он, в хаті немає... Ти коли у мене в останній раз м'ясо їв?! Здумай тільки мені гроші на те гімно позичати! Дай мені спокійно померти. Не пічкай ти мене цими лікарствами! Ми і так вже в боргах, як у шовках... Помру я завтра, синку... Мені вже нічого не треба, а ти як жити будеш? Нащо ти ці тисячі напозичав?!

Романич. Немає, мамо, в нас боргів.

Мама. Синку, я все знаю. Мені ж усе це докладують... Що це за лікарства такі, що коли ціну чуєш — душа до Бога відлітає?! Послухай мене, Ромчику, зійдіться ви

з Наташою і живіть разом у мирі і согласії. І це для мене буде саме сильне, саме дороге лікарство. Чуєш, Ромчику, це моє останє бажання.

Романич. Та не пійде вона за мене! Нащо я їй здався?! Як ми без дітей жити будемо?!

Мама. Вона згодна, синку — я вже з нею домовилась. І про діточок ми вже з нею все вирішили. Візьмете собі бутуса у дітдомі... А Наталка вже згодна. Хвороба твоя — це моя вина, синку... Бо гріхи батьків на дітей їх ідуть...

Однокімнатна квартира Андрюхи. Кухня. Таня, Андрюхина мама, розкачує тісто, ліпить пиріжки. Поряд

сидить Любка, доїдає пиріжка...

Любка. Добрий пиріжок. Я, конєшно, більше люблю

з м'ясом, але з капустою теж непогані.

Таня. То візьміть іще, пригощайтесь. Ось, наче ці більш вдалі.

Любка. Ні, Таня, я сюди не пиріжки прийшла їсти,

а серйозно розговарювать.

Таня. Любонька, ви їжте та розговарюйте. Я вас зараз ше борщем нагодую і по сто грам вип'ємо. Ми ж з вами майже родичі...

Любка. Таня, не треба підлизуваться. (Відсовує пляшку, яку Таня поставила на стіл, і пиріжки.) Ніякі ми з вами не родичі... Анжела зробила аборт.

Таня. Як аборт?! А Андрюша знає?!

Любка. Таня, ми з тобою мудриє женщіни. Постав себе на моє місце. Ти б свою дочку віддала за кого попало?

Таня. Як це за кого попало?! Вони вже стільки зустрічаються... З п'ятого класу за однією партою сиділи... Анжела Андрюшу півтора роки з армії чекала...

Любка. Все це — ошибкі молодості. Пора вже за ум братися...

Ніч. Вулиця. Ліхтар. Аптека.

Вітька. Вова, на фіга ми сюди залізли?!

Вовка. Шукай лєкарства!

Вітька. Темно, як у жопі...

Вовка. Сам погібай, а товариша виручай.

Вітька. Вован, пов'яжуть нас тут... Пропадем зазря... Матері Романича вже нічого не поможе, мені знайома медсестра сказала...

Вовка. Вітьок, ти можеш не триндєть?.. Тихо! Що це?.. Чуєш?

Вітька. Не дрейф, це я пукаю.

Вовка. От гад... Дивись, хоч не обкакайся, бо це буде нєопровєржимая уліка в руках правосудія. Індифіцирують твої какашкі... Ти знову?!

Вітька. Вова, хвате вже видєлуваться! Я ж мовчу, шо поки ми до аптєкі дійшли, ти чотири рази по-малєнькому і два рази по-большому сходив... Тобі, значить, можна по-всякому, а мені навіть попукать нізя?!

Вовка. Це у мєня нервове. Досі нічого, крім твоїх марок, не крав...

Вітька. А я що, крав? Ото в тебе ще у восьмому класі як стиріл три марки Юрій Гагарін, більш ні-ні...

Вовка. А корабль «Аврора» хто в мене спьор?

Вітька. Ти шо?! Я не не брав, чесне слово. Ну, правда...

Вовка. Ладно, вірю... Падли, не могли нормальним язиком рецепт написать...

Вітька. Загрібай все що бачиш і зматуємось.

Вовка. Білі таблєтки не бери — це гімно якесь! Цвєтниє давай... Он, красненькі, зелененькі...

Скидають піґулки до сумки.

Вітька. Давай касу візьмем.

Вовка. Нє уніжайся.

Вітька. Валим...

Ніч. Хата Романича.

Вовка. Чого двері не закриваєш?

Романич. А— а— а?!

Вітька. Свої.

Романич підводиться. Під ним — ціла купа піґулок.

Вовка. Йоханий бабай... Ти що, аптеку ламанув?!

Романич. Ага...

Вітька. Яку?

Романич. Та, що біля ринку.

Вовка. А ми — біля школи. (Витрушує з велечез-ної — сумки різнокольорові ліки.) З Новим роком тебе, ворюга!

Романич. О-о, бачите — вєєрне відключення світла має свої плюси...

Вітька. І коли ти вже ялинку розбереш? Перше вересня на носі, а в тебе ще зима в хаті...

Квартира Вовки.

Надька. Де ти шльондраєш по ночах?!

Вовка. Заткнись!

Надька (плаче). Тарасика в лікарню відвезли... Він

це ... Того... (Плаче.)

Вовка. Ну?! Не тягни кота за яйця!

Надька. Я їм по сосіськє купила. Відварила макарон..

Вовка. Ну?!

Надька. Сіли їсти. Тарасик свою зразу проковтнув.

І поки Лесик пісяти ходив, не здержався, і відкусив трошки від його сосіські... А Лесик йому за це чаєм-кип'ятком в обличчя плеснув... Ой...

Вовка (кричить.) А ти куди дивилась?! (Б'є її.)

Надька. Падло ти таке... Діти голодні, зелені ходять! Піди хоч вкради, якщо заробити не можеш!..

Вовка. На, мене звари — нехай жруть!!! (Б'є її.)

Районий відділок міліції.

Дільничий. Залетів ти, сонечко. Злостне хуліганство: від двох до восьми років.

Андрюха. Я її уб'ю!!!

Дільничий. Відсидиш років п'ять — можеш вбивати.

Я вже тоді генералом буду, так шо вишку тобі дасть сержант Ясько. Сержант, у камеру його.

Андрюха (плаче). Мама... Все одно я її уб'ю... Мама...

Сержант Ясько виводить його. Вбігає Таня.

Таня. Товаришу начальник, він же ще дитина... Я вам всі ручки і ножки зацілую...

Дільничий. Ану, прєкратіть мильні опери! Шо ти, на базарі чи шо?!

Таня. Синочку, ти краще мене посади, він же в мене один, без батька виріс... Синочок...

Дільничий. Сержант Ясько, от ви можете собі уявити, щоб Клаудія Шифер або якась американська женщіна так неіститічєскі поводила себе в обществі мужчин? Не можете? І я не можу.

Ясько. Мама затриманого, поводьте себе як женщіна! Все таки ви з офіцером розмовляєте...

Таня (кидається цілувати руки дільничого). Богом вас прошу, товариш начальник, посадіть краще мене... Він же ще дитина... У вас же теж діти є, господін офіцер,

я вам і ручки, і ножки зацілую...

Дільничий. Тебе завтра посажу! Ти мені вже три роки очі муляєш! Торгуєш без ліцензії! Налоги не платиш — обворовуєш государство!

Вітьчина спальня. Усюди дзеркала, що їх Вітька попритягав з ванної, передпокою, в когось позичив... Сцену між ним і дружиною камера фільмує через дзеркала.

Панорама...

Вітька. Я — Бетмен! У-у-ух!

Вєрка. А я хто?

Вітька. Ти Клєопатра!.. Поцарапай мені спинку! У-ух! Впіймалась?! Трєпєщі, нещастна! А-а-а-а!

Вєрка. Ай, на вухо став! Больно!

Вітька. Ізвіні... Давай, виривайся, нібито ти оліньонок... А я — тигр, і нападаю на тебе ззаді...

Вєрка. А-ай! Вітя, та не дьоргай мене за вуха... Больно...

Вітька. А-а-а! (Падає поруч дружини.) Не получається...

Вєрка. Я вже і забула, коли у тебе получалось. Це ти тільки на словах — Геракл... Може, тобі віагру купити?

Вітька. М'яса купи! Пічкаєш мене картоплею в мундірах... Шо я тобі, колорадський жук чи шо?!

Вєрка. Давай гроші — куплю! Ти мужик, чи ні?! Коли ти вже перестанеш нюняти? Санька, он, помер як мужчина і забезпечив своїй сім'ї существованіє. І харчуються за-

раз нормально і квартиру обставили... А ти — сморчок якийсь... Не можеш дочкам на навчання заробити, так хоч на кіло ковбаси зароби...

Вітька. Заткнись!

Вовчина кухня.

На стіні висить годинник с зозулею. На циферблаті немає жодної стрілки. На пружині стирчить поламана зозуля. Але годинник працює — тихесенько і сумно

тік-такає. Замість маятника хитається малесень-

ке розп'яття. Вся кухня завалена битим посудом. Підлога засіяна склом розбитих тарілок. Всі стіни обклеєні дитячими малюнками. За столом, на якому стоїть недопита пляшка горілки, спить Вовка...

Із кутка в куток бігає, тягаючи за собою віник, малесенький домовичок Нафаня… Він старанно сопе й охає, коли уколе босі ніжки розсипаними по підлозі

скалками.

Нафаня. От біда-біда! От біда-біда! Ой-ой-йой! (Оглядає проколоту ніжку.) Все, травма, зараженіє крові, клінічна смерть, сльози рідних і близких — жах! (Падає і починає стогнати.) Ой-ой-йой...

З Вовчиної сумки, що та валялася в кутку, виліз

чорномазий шахтний Шубін.

Шубін. Ей, може, чимось підсобити?

Нафаня. Ти хто?

Шубін. Я шахтний — Шубін... А ти?

Нафаня. Домовик я — потомственний... Нафантій...

Не підходь! Ти грязний! І взагалі, давай-но тєльопай звідси, поки я бабушку не гукнув.

Шубін. Ябеда! (Знову залазить до сумки.)

Нафаня. Стій! Ану, вилазь! Ти чого це по чужих господарствах шастаєш?

Шубін. Халабуду я собі нову шукаю. Моя шахта закривається, затоплювать її будуть. Думав трошки у нього пожить.

Нафаня. У кого?!

Шубін. Оно, у 33-го. (Показує на Вовку.)

Нафаня. Це Володимир. Передовик, почестний забойщик і батько двох дітей. Уважаємий чоловік у шахті і в биту. Так що ти не обзивайся. А то я тебе теж буду дражнити таракашкіною какашкою.

Шубін. Це я так рахую, щоб не збитися. Я вже тридцять дві халабуди подивився… Поки шахтарі вугілля рубають, я до когось у сумку залізу і мандрую — нову халобудку шукаю. Ви у мене вже 33-ті.

Нафаня. Ну і як?

Шубін. У вас ще нормально, жити можна. А в декого навіть із сумки страшно вилізти…

Нафаня. Не підлизуйся...

Районний відділок міліції.

Сержант. От, дура, кричить, шо повіситься.

Дільничий. Ладно, пересадиш її до сина — нехай до ранку з ним посиде, може охолоне.

Сержант. А як вам потєрпєвшая?

Дільничий. Це — судьба. Треба занятися нєю. В жизні не бачив такої фігури, а сіські які!

Сержант. Супер!.. Слухайте, я фігєю, як оцей доходяга за десять хвилин міг розбити чотири вікна, підпалити двері та ще й навкидати повну хату каміння?.. Скільки це він потягне?

Дільничий. Скільки треба буде. Поки (дивиться в папірець) Анжелу не оприходую... Йо-майо, ну які цицьки! Ти бачив?!..

Дитячий садок. Гойдалки поламані, павільйони розбиті, всюди валяється цегла... Єдине, що залишилось ціле, — пісочниця, яку фарбували, напевно, ще в році 80-му, на Олімпіаду... В пісочниці граються дві чотири-

річні доньки Зоолога...

Перша донька. Папа, не приставай!

Зоолог. Дівчата, треба одягнути кофточки, вже прохолодно. Чуєте, що тато каже?

Друга донька. Не лізь до мене! Іди, гуляй!

Зоолог. Так не можна татові казати.

Перша. Ти нам шоколадку не купив, ми з тобою не дружемо.

Зоолог. А яке вам тато намисто купив. О-ой, яке гарне. (У дівчаток на шийках — намисто.)

Друга. Це не ти купив, це мама.

Зоолог. Ну, а мамі ж я дав гроші... Давайте кофточки одягать.

Перша. Не лізь! У тебе немає грошей. Це дядя Коля мамі гроші дає.

Друга. І морожене нам кожний раз купує.

Зоолог. Який дядя Коля?!

Перша. Той, що мамі попу лікує.

Друга. А ще в нього є красна машина.

Зоолог. А як він попу лікує?

Друга. Не попу, а ротик. У мами зубки болять.

Перша. Попу! Я сама бачила, як він, мамі в попочку щось засовував і мама кричала.

Друга. І я бачила!

Перша. А я розкажу дяді Колі, що ти підглядала у щелинку, як він маму лікує. І він не купе тобі морожене.

Друга. А ти теж підглядала! Дай мені мою пасочку!

Перша. Ти не вмієш паски робити!

Друга. А ти не вмієш гору побудувати! А я можу...

Любчина квартира.

На дивані сидять Анжела і Дільничий. Любка наливає в бокали шампанське. Поруч плаче мати Андрюхи, Таня...

Таня. Любонька, Анжелочка, я ось перед вами на коліна стану. (Стає на коліна.) Простіть ви його, я вам відроблю все, копійочка до копійочки... Анжелочка...

Дільничий. Встань, ти не в міліції!

Анжела. Тьоть Тань, ну встаньте, я його вже пробачила...

Любка. Ти якби знала, скільки коштують ті двері, що він підпалив... Ледь нас не вбив, сморчок.

Таня. Сморчок, Любонька, сморчок... Простіть його,

я відроблю. Я вам і ручки і ножки зацілую... (Цілує Любці руки.)

Любка. Таня, от перестань! Шо я тобі, батюшка чи шо?! Ми до нього претензій не маємо, — відробиш, так відробиш. Ти, он, розбирайся з товаришем лєтінантом...

Ніч. Двір Романича.

Вовка. Шо тобі, Євгеній, не спиться? Видно, совість твоя нєчіста.

Зоолог. Володя, я до вас заходив... Там вашій Наді погано...

Вовка. А кому зараз добре?

Зоолог. У неї це... Постійно кров іде.

Вовка. Мінструація чи шо?

Зоолог. Горлом іде.

Вовка. Це вона красної ікри обжерлася.

Романич. Зря ти, Вовка, її обіжаєш, вона у тебе положитєльная женщіна... Чуєш, що я тобі кажу? Хвате дурака валять!

Вовка. Заслужила — получила.

Романич. Нє хєр із себе Майкла Тайсона строїть!

Вовка. Ну, все — проїхали!! (Зоологу.) О-о, а ти чого плачеш?! Зоолог, ти кидай ці інтєлігєнські штучкі. Ти стахановець чи балєрина?! (Зоолог уткнувся у Вовчине плече і плаче.) О-о, дурак, ну чого ти?!

Любчина квартира.

Дільничий (до Тані). Дура ти! Не можу я його зараз відпустити. Він нарушив обществіне спокойствіє. Усі документи на нього вже складені. Відсиде п'ятнадцять суток і забереш його. Та не треба мені руки цілувати!

Анжела. Тьотя Таня, його скоро відпустять... Ну, встаньте ви з колін!

Любка. Таня, все, дай нам спокій, бо ти вже зовсім совість потіряла! Ми і так тобі на всі уступки йдемо. Все, іди спати… Ми, он, «Любов з пєрвого взгляда» дивитись будемо...

Ніч. Двір Романича.

Романич і Вовка плачуть. Зоолог їх заспокоює.

Зоолог. Володя, Романич, ну, не плачте ви!

Вовка. Які ж вони, ці баби, сволочі...

Романич. Ладно, берем тебе з собою...

Відділок міліції.

Дільничий. Анжелочка, я раді тебе пішов на должносне преступлєніє (Обіймає її.)

Анжела. Спасібо... (Пручається.) Ну, що ви, навіщо?.. Не треба...

Дільничий. Анжела, я тобі сказав, що я його відпущу? Я своє слово здержав... Здержав чи не здержав?!

Анжела. Здержав. (Дільничий валить її на стіл.) Ну, нє надо... Мені не можна... Будь ласка... Мені нізя...

Дільничий. Куда-то нізя, а куда-то можно...

Хата Романича.

Андрюха. Мені Романича треба.

Мама. Ромчик на шахті, ось уже з хвилини на хвилину має бути...

Андрюха. Я у дворі почекаю... Мати вам пиріжки передала...

Мама. Ой, подякуй їй — завжди нас виручає. Андрюшенька, нехай Ромчик прийде, з'їсть. Поклади їх у холодильник.

Виходячи з хати, Андрюха відчиняє холодильник і, не дивлячись, кидає в нього торбинку з пиріжками. Робить крок до дверей, зупиняється. Повертається і знову відкриває холодильника. Заходить Романич. Андрюха не помічає його. Романич хапає Андрюху за грудки й

тягне з хати...

Романич. Не кричи...

Ранок. Місто. Всюди «хрущовки», голуб'ятні... Посеред дороги гістерійно загальмував старенький пошарпаний «Мерседес», нав'ючений поминальними вінками. З нього, озираючись, вилізла Любка, дружина покійного Саньки. Помітивши в кожному вікні, на кожному балконі цікаві очі сусідів, вона дзвінко й неприємно зарепетувала...

Любка. Шо повилазили?! Повитріщались, як на икону!..

Бабця. Совісті у тебе немає!

Друга бабця. Тварюка ти безстидна, задавила Реброва!

Дід. Хоч би їздить навчилась!

Дядько. Купила права безсоромниця!

Бабця. Немає Саньки, — він би тобі по мордяці надавав!..

Любка. Ідіть в сраку!

Друга бабця. Це Санька там у гробу перевернувся...

Бабця. Любімого товаріща задавила, паскуда!

Дід. Ти не прикривай, не прикривай, ми все бачили...

З авта вискакує малесенька Нелічка, бачить мертвого кота Реброва — починає плакати. Ніжно гладить його.

Любка. Дай сюди! (Вириває Реброва з доньчиних рук і кидає його до смітника.) Ану, тихо будь! Киця заснула... Не кричи, бо розбудиш кицю! Сядь у машину!

І швидко сівши за кермо, Любка рушає так хутко, що один вінок падає з авта прямо на червону пляму

на асфальті.

Вечір. Терикони. Лунає гудок з металургійного заводу — зміна закінчилась... У дешевій забігайлівці «Маяк» повно народу. Кричить сучасна музика. За крайнім пеньком сидять Вовка, Вітька, Романич, Зоолог та Андрюха. На столі стоїть пляшка горілки.

Випили, занюхнули головою сусіда...

Зоолог. Не встигнемо.

Вовка. Ризикувати не будемо. Ідеальний варіант — день Конституції, на шахті майже нікого не буде.

Вітька. Два дні — це мало.

Романич. Виходу немає, після праздника шахту закриють.

Вітька. Ще треба хоча б тиждень.

Андрюха. Ти женитись чи вмирати збираєшся?

Вітька. Мужикі, ну, ми ж не мазохісти?! Тут треба все добре підготувати, шоб бабахнуло — і ми зразу в гостях у Бога...

Вечір. Двір.

Під вербою товчеться купка сумних мовчазних людей. Посередині — горбик свіжої землі. На ньому стоїть пів склянки молока і лежить голова від оселедця. Якийсь дід поруч поставив фото, на якому покійний Санька цілує свого найкращого друга —

кота Реброва.

Бабця. Бідолашний, так же за Санькою сумував... Так сумував, сердешний. Одно мявчав по ночах...

Дід. Це Санька його до себе забрав.

Друга бабця. Сьогодні якраз сороковий день.

Бабця. А Любка так нікого і не запросила на поминки.

Вечір. Забігайлівка «Маяк».

Вовка. Є ще один варіант — можна купити взривчатку. Але на це потрібні гроші.

Зоолог. А де їх взяти?

Андрюха. Можна шото грабануть.

Вітька. Не будем уніжаться.

До них підходить негр-проповідник, у руках у нього

Біблія; широко, по-ідіотськи, посміхається.

Негр. Прівєтствую вас! Я свідєтєль Ієґови... Ізвєнітє за мою внєзапность... Но Бог сказал: прідітє ко мнє, покайтєсь, і я утєшу вас...

Вовка. Старік, він нас вже утєшил, тепер наша черга... Хлопці, якщо я його там, цього Бога, зустріну — я йому рожу наб'ю!

Романич. Я буду участвовать.

Вітька. Ти після мене.

Шахтарська лазня.

— Хто на «Маяк»?

— Разбіжався! Антоновна в борг уже не дає!

— Чому це не дає?!

— Потому шо всі бухають і ніхто не плате.

— Получим зарплату — ращітаємся.

— Поки ми її получим, Антоновна кінці віддасть.

З парилки виходять Вовка і Вітька. Сідають на

лавочку, переодягаються.

Вітька. Ти шо, к Романичу не підеш?

Вовка. Мені в лікарню до малого треба, поцілувати його хочу. Завтра часу не буде.

Вітька. Як він?

Вовка (відмахнувся). Я ввечері підійду. Ще раз усе перевір... Проводочки там усілякі... Ну, ти сам знаєш.. Дивись, шоб навєрняка...

Маленька православна церква.

Біля вівтаря стоїть Вітька. Дивиться на грізне обличчя Бога... Запалює свічку, ставить її у підсвічник.

До нього підходить Романич…

Романич. Ти ж йому рожу збирався бити...

Вітька. Що ти тут робиш?!

Романич. Зайшов фізіономії їхні запам'ятати — коли буду їх мочить, шоб нікого не обділити.

Вітька. Пішли звідси. (Виходить.)

Романич дістає з кишені свічку, підпалює її од Віть-

чиної, ставить поруч і швидко вибігає...

Лікарня.

На ліжку лежить маленький хлопчик, Вовчин син. Лице і шия перебинтовані. Тільки й видно — блищать малесенькі чорненькі оченята. Напроти нього сидить

Вовка.

Вовка. ...Ось і казці кінець, а хто слухав — молодець.

Заходит медсестра.

Медсестра. Тато, на вихід, дитині пора відпочивати!

Вовка. Я люблю тєбя… очєнь-очєнь... Сильно-сильно… Знаєш, сина, хочеться тобі шось таке важливе сказать. Сина...

Медсестра. Потім скажете, тато, потім. Виходьте.

Вовка. Доктор, я ще одну минутку... Будь ласка...

Медсестра. Ніяких будь ласка! Ви вже пів дня сидите! Майте совість! Це ж ваша дитина. Йому треба відпочивать! Ви і так вже йому всі казки народів світу розказали...

Вовка. Ну, хоч десять сікундочок...

Медсестра. Ну, ти подивись на нього! Що це за «Тисяча і одна ніч»?! Ви що, Шахрєзада, чи шо? Виходьте! Давайте-давайте! (Виводить його.)

Вовка. Сина, я люблю тєбя...

Ніч. Двір Романича.

У садку, на дитячому майданчику, що його Романич побудував для дітей, на останню сходку перед обвалом зібралися Вовка, Вітька, Зоолог, Андрюха і Романич. Андрюха і Зоолог сидять у пісочниці. Поруч «трупом» лежить п'яний Вітька. Андрюха пересипає із руки

в руку пісок. Зоолог ліпить якісь паски… Всі мовчать. Романич виніс із хати п'ятилітровий бутель самогону

і поставив його в центрі пісочниці.

Романич. Первак... Закусі, правда, немає.

Вовка. Забери… Піть нє будєм.

Романич. Чого?!

Вовка. Ти шо, набухатися хочеш?

Романич (не зразу). Привичка.

Вовка. Не треба. І так від думок голова розколюється. (Мовчання.) Як це було?

Вітька (ледь підвіводиться, затинаючись промовляє). Як в казці. (Знову падає.)

Зоолог. Може, йому ще раз шлунок промити? (Показує на п'яного Вітьку.)

Вовка. Романич, скільки ви випили?

Романич. Я — грам двісті... А Вітька — пляшечку, може, трошки більше. Просто закусі не було...

Вовка (кричить). Романич, оце... (Показує на п'ятилітровий бутель.) Оце не пляшечка! І не «чікушка»! Це якось іначе називається!

Романич. Не кричи!

Вовка. А я не кричу!

Романич. Ну, ось і не кричи… Якщо ти такий розумний, то треба було самому Буську в шахту проносити, поняв?!

Андрюха. Вован Вованич, Романич не винуватий. Я на шухєрє стояв і все бачив. Ми думали, шо бригадір після літрухи «від'їде», і ми скоренько спустимо Буську в штрек... А в нього — ні в одном глазу! А тут уже смєна почала підходити...

Зоолог. Да-а, бригадір у нас, що треба...

Романич. Прорва! Кацап проклятий! Його легше вбити, ніж... (Перекривляє.) Вкуснятіна-вкуснятіна! Потдай Вітюнічка, потдай…Нє раді п'янства окаяного, а даби

нє отвикнуть... Раз пішла такая п'янка — ріж послідній огірок! Згорів сарай — гори і хата!.. А Вітька молодцом! Якби не він, сиділи б ми зараз хто зна де й пояснювали, звідки взявся цей труп і на фіга ми його в шахту тягнули...

Вовка. Ну, ладно, Романич, ти це.., не обіжайся.

Андрюха. Слава Богу, що все обійшлося.

Вовка. Його там не знайдуть?

Романич. Нє-є... Я йому добрий куточок підшукав,

і сам завтра біля нього ляжу... Сусідами жили, сусідами

і помремо.

Вовка. Ну ладно, розходимось. Неси взривчатку. Один ти її в шахту не пронесеш.

Романич. Ми її з Вітькою біля стадіону в пасадці сховали.

Вовка. Профісіонали, твою мать… Помниш, хоч де?

Романич. Помню. Не переживай...

Вовка. Добре. Значить, завтра в шесть.
<



30.07.2003 12:30

Вухо

Архів


Новости кино ukrfilm.com