Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


07.09.2004 11:05

ПтахоLOVE

Олег Лошкарьов, Лариса Артюгіна

Ворота протяжно заскрипіли і тихо зачинилися. Мітя задоволено вдихнув вологе вересневе повітря, підняв комір і попрямував удалину парку. Клени з обох боків алеї окреслювали у прозорому небі пряму лінію. Почувши знайомий звук, він поставив валізу на землю і підвів голову, щоб краще роздивитися зграю, яка кружляла в небі: птахи стежили за ним згори.

Іти до автобуса через весь парк було довго. Він озирнувся на табличку із зображеним маршрутом прогулянок і звернув на розмиту дощами стежину, якою персонал зазвичай скорочував шлях до автобусної зупинки. Проте, зробивши кілька кроків, прикро зморщився і пішов назад: на мокрому гравії самотньо тулилася забута валіза.

Незграбна і громіздка на вигляд, вона зовсім не була важкою. Якщо не рахувати деяких Мітиних пожитків, уся вона була наповнена фігурками птахів, мистецьки зроблених із паперу. Ці вироби забирали майже весь час перебування в лікарні. Мітя віддавав перевагу їм, а не колективним переглядам телепередач, грюканням у доміно, шаховим турнірам та іншими нехитрими розвагами, що були передбачені режимом.

Він умів виробляти з паперу і будинки, і тварин, і риб, але з вікна палати найчастіше бачив птахів. І майстрував їх як раз плюнути – швидкими невловимими рухами, скручуючи, складаючи і згинаючи паперові аркуші, допоки в руках не з’являлась кумедна конструкція, яка дивовижно нагадувала чи то синицю, чи то сойку, чи то снігура. Для персоналу захоплення Міті було цілком безневинним, принаймні, не дивнішим, аніж, скажімо, звичка його сусіда Гаккеля щоденно вимірювати власний зріст.

Навряд чи думали вони, що ці паперові птахи були для нього можливістю залишатися собою (а не ходячим підтвердженням встановленого діагнозу), щоб не зітерти у стерильних буднях палати образу тієї жінки, яка з’явилася в його житті і поступово заповнила собою усю його порожнечу. Витіснивши з нього минуле, Вона стала єдиним теперішнім, залишаючись при тому “фантомом”. Напевне, саме так назвав би цей симптом головлікар... якби знав. Щоразу як він потрапляв сюди й відповідав на його набридливі запитання, Мітя жодним словом не згадав тієї, що була і приводом, і наслідком, і навіть змістом його хвороби.

Міті вона нагадувала птахів: беззахисних холодними зимами, яскравих своїм оперенням навесні, вільних, незалежних у їхньому осінньому польоті. А ще птахи саме тому йому й подобались, що абсолютно не відали про причину, яка періодично повертала його до цих стін. Вони не знали ні віку Міті, ні його історії, ба навіть імені. Та за час його візитів сюди між ними встановився зв’язок, походження якого він не міг пояснити. Варто було йому лишень примруживши очі, покликати їх, птахи з’являлися поруч. От і зараз, виринаючи нізвідки, вони проводжали його. Та розлетілись так само раптово, щойно він вийшов на дорогу.

На зупинці було порожньо. Мітя присів на розбиту лавку, примостивши валізу на коліна, і подивився туди, де залишився корпус лікарні. За стіною вогняно-рудих кленів його майже не було видно. Ні, у “санаторії”, як називали це місце його мешканці, йому анітрохи не було погано, він навіть визнавав його гарним. Та коли усвідомив, що черговий термін його “ув’язнення” закінчився, то відчув полегшення, навіть радість. Зараз під’їде автобус, і скоро він буде вдома. А завтра вранці прийде на свою лавочку перед театром… і буде очікувати Її появи.

***

Глянувши на годинник і зрозумівши, що катастрофічно спізнюється на репетицію, Ольга зазирнула на кухню. Настя ледь торкнулася до сніданку, натомість дивилася з відчиненого вікна кудись униз.

– Насте! Скільки можна вовтузитися! Я думала, що ти вже зібралася.

Вона нервово смикнула доньку і зачинила вікно.

– Усе, швиденько взувайся і побігли. Давай-давай, рухайся!

За десять хвилин вони бігли через сквер до службового входу в театр. Настя, тримаючи в руці плюшеве ведмежатко, ледь встигала за матір’ю.

– Мамо, я не можу так швидко…

– Ну будь ласка, Настю, я спізнюсь на прогін.

Вони буквально влетіли на прохідну. Огрядний черговий привітно закивав актрисі зі свого віконечка і з удаваною серйозністю привітався з дівчинкою.

– Добридень, Настуню. Маму на роботу привела?

Ольга підштовхнула Настю до будки чергового.

– Пав…Івановичу, у нас прогін…спізнююсь. Настю доглянете з півгодинки?

Настя, не чекаючи на відповідь, звично зайшла до кімнатки чергового і вилізла на стілець.

– Біжи, біжи, Оленько. Не хвилюйся. Ми знайдемо заняття, правда, Анастасіє?

Черговий, усміхаючись, глянув навздогін Ользі, легенько посмикав Настю за волосся і дістав електрочайник.

– Постережи-но театр, Настуню. А я водички принесу, чай питимемо з ватрушками.

Залишившись наодинці, Настя посадила на вільний стілець ведмежа, і тихесенько шарпнула шухляду обідраного стола. У ній можна було знайти все, що завгодно: скріпки, пружинки, гвинтики, напівпорожні кулькові стержні та інший непотріб. Одне слово, це була справжня чарівна скринька. Зазвичай Настя із задоволенням досліджувала її вміст, та сьогодні у неї були інші плани.

Садочок, як правило, в суботу не працював, і мама брала її до театру. У такі суботи, поки відбувалися репетиції, гримувальний столик був у повному розпорядженні Насті. А коли їй набридало перебирати баночки й тюбики, можна було спуститися до темної зали, всістися в оксамитове крісло і спостерігати за мамою на сцені. Зодягнена в чуже, пропахле нафталіном плаття, вона уважно слухала лисого дядька. Він був головним і ввесь час повчав: що, кому і як робити. Потім мама дзвінко, не своїм голосом сміялася, або навпаки, заламуючи руки, раптом починала ридати. А за хвилину, ніби нічого не сталося, знову слухала лисого без жодної сльозинки на обличчі. Тож Настя не дуже й дивувалася, коли мама плакала вдома.

А плакала вона часто. Настя знала, що вона кохає одного чоловіка. Але хіба люди плачуть, коли кохають? Адже вона маму теж любить, але ж не плаче. А потім вона бачила його на репетиції. Як і лисий, він був головним на сцені. Але при цьому не заважав акторам розповідати, не говорив таким бридким голосом, навпаки – був завжди у світлому костюмі і з гарною бородою. Чомусь усі, включно з лисим, називали його страшним словом “серцеїд”. Та Насті все одно не вірилось, що такий симпатичний чоловік міг з’їсти мамине серце. Але згодом він чомусь зник, і мама почала плакати ще частіше.

А сьогодні був прогін – це значить, що стороннім перебувати в залі не можна. Тому ж він так і називався, що всіх проганяли. Це означало, що її на “півгодинки” підкинуть дяді Паші. У свої п’ять рочків Настя вже орієнтувалася в часі…А дядя Паша був добрий: коли мама, зрештою, приходила за нею, він ніколи не казав, що вже пройшло тричі по півгодинки.

Почувши його кроки в коридорі, Настя поспіхом засунула шухляду.

– Так що, Анастасіє, будемо малювати? – черговий дістав аркушик із зошита і купку різноманітних олівців, акуратно підтесаних і перев’язаних гумкою.

Настя захитала головою.

– Ну тоді допоможи мені підписувати нові бирки для ключів – і на столі з’явилася в’язка фанерних номерків на тасьмі.

– Ні, дядь Паш… я не хочу. Краще я у скверику пограюся. Можна ?

– А що мама скаже?

– Так ми ж їй нічого не скажемо. А я Вам каштанів принесу, вони від молі допомагають. У Вас удома живе міль?...

Черговий замислено підвів брови.

– …А в нас живе. Мама її капцями товче, але ж вона від цього зовсім мертвою стає. А каштани її відлякують, і вона відлітає живою, а пальта не їсть.

Черговий усміхається і добродушно погрожує їй пальцем.

– Гаразд, лисичко, що з тобою поробиш. Тільки зі скверику нікуди, щоб я тебе з вікна бачив. А якщо покличу – одразу назад, – домовились?...

– Домовились, – Настя схопила ведмежа і вистрибцем вибігла у сквер.

***

До завершення генеральної репетиції залишалося п’ять хвилин. Ольга вийшла за куліси і запалила, радіючи в душі тому, що не зустріла тут нікого з акторів. Роль, безумовно, їй вдалася – вона відчула. Та це лише підбурювало тиху заздрісну злобу, що наростала в трупі. А тут ще й головреж при всіх запросив її зайти до нього після прогону. Ольга скривилась у передчутті розмови, яка заздалегідь не віщувала нічого приємного, лишень підкладала дрова до багаття кулуарних пліток, особливо серед актрис. Ну а як же: і року не пропрацювала в театрі, а вже примадонна, тягне на собі майже всі головні ролі. А оскільки акторської династії чи багатого чоловіка за спиною не було, висновок був однозначним: спить з Головним… І не кажіть нам про талант!

Не кращої думки про неї були й колеги-чоловіки. Вони, звиклі до тихої театральної розпусти, спочатку з ентузіазмом сприйняли появу нового об’єкта своїх домагань. Проте, на диво, не знайшли взаємності. При зустрічі вони сипали компліментами, а проміж собою називали її зарозумілою сучкою. Знаючи про небайдужість до неї Головного, все ж побоювалися відкрито, в очі, закидати їй двозначності. Отож серед колег Ольга почувалася білою вороною.

Та бачить Бог – вона любила свою професію, сцена була для неї покликанням. Тож театральній кар’єрі, розпочатій з нуля, без високих протекцій, потрібно було підпорядковувати все особисте. Після роботи вона поспішала додому – до організованого і структурованого життя. Вечори, не зайняті виставами, присвячувалися спортзалу і курсам англійської. Вона була гарною, навіть занадто гарною, тож не дивно, що це спричиняло надокучливу увагу до неї самців найрізноманітнішого штибу. Проте…

Особисте життя, як сказала б її викладачка з англійської, залишилось у “минулому неозначеному часі”. А фінішем невдалого шлюбу стало розлучення і народження доньки, вихованню якої Ольга “віддавала всі свої сили”. Та, ясна річ, дочка цього не цінувала. Попри зовнішню схожість, вони з Настею були навдивовижу різні темпераментами. Ольга, вольова та цілеспрямована, не допускала в житті компромісів. Настя ж успадкувала від свого батька усі риси, через які, власне, їхній шлюб і розпався. Дівчинка часто дратувала її своєю невгамовною допитливістю і неприйняттям дисципліни.

Вона мала надто живий розум і розвинуту уяву, і тому була самодостатньою. І часто, захоплена якоюсь дрібничкою, вона могла годинами не нагадувати про себе. До занять музикою, нав’язаних матір’ю, відчувала стійку огиду, віддаючи перевагу примітивним розвагам вулиці, від якої Ольга намагалася всіляко її оберігати. Непорозуміння призводило до конфліктів. Дівчинка надовго замикалася в собі, ніби потрапляла в інші виміри. І тоді Ольга розпинала себе за те, що залишила доньку без батька і була для неї поганою матір’ю.

Можливо, вона була й поганою дружиною. Проте усі чоловіки довкола неї здавалися їй якимись неповноцінними. Привабливі зовні, вони були, як правило, нерозумними. Розумні виявлялися нестатечними. Статечним завжди не вистачало смаку і душевної витонченості, а витонченим натурам – зовнішньої привабливості. Щоправда, віднедавна у неї з’явився якийсь таємний залицяльник. Він ніколи не показувався на очі, а лише залишав їй квіти на прохідній після репетицій. Та на цього вона не зважала: ходили чутки, що він був несповна розуму – трохи божевільний ревний шанувальник театру.

А останнім часом на неї напосідався Головний. Ясна річ, він був коректним з нею. Та, повертаючись до нього спиною, Ольга щоразу відчувала його слизький похітливий погляд. Актриси-ветеранші сипали на адресу “козлоногого сатира” уїдливими жартами, в яких відчувалася давня жіноча образа. Тим паче дратувала їх ця зарозуміла вискочка, що корчила з себе цнотливу дівчинку. Головний про все це знав і, як павук, повільно заманював у свої сіті нову жертву. І Ольга (до речі, не позбавлена театральності) дійсно почувала себе жертвою – гарною й нещасною. Адже хто-хто, а вона, та, що пожертвувала всім заради кар’єри та доньки, заслужила право на особисте щастя. І одного разу воно прийшло.

До цього вона знала Олексія лише заочно. Його режисерські постановки користувалися шаленим успіхом у глядача і миттєво піднімали рейтинги театрів.

Він був модним, привабливим, зі смаком одягався, давав розумні інтерв’ю і тримався підкреслено незалежно. І коли їхній театр після тривалих переговорів роздобув його для постановки, Ольга, нарешті, зрозуміла, що знайшла справжнього чоловіка своєї мрії.

Олексій одразу відвів Ользі головну жіночу роль. Їхній роман розвивався бурхливо, і незабаром про нього заговорили на світських тусовках. Три місяці репетицій, три місяці кохання, три місяці безперервного щастя. Увесь цей час Олексій був уважним, палким і щедрим. Ольга приїздила до нього вечорами, залишаючи Настю під наглядом сусідки. Вона стала поблажливою до витівок доньки і перестала звертати увагу на дрібні капості доброзичливців. Потім була прем’єра, вистава пройшла з нечуваним успіхом, про Ольгу заговорили товсті столичні журнали, Головний затвердив її на роль у новій постановці – все було як у казці. Проте саме тут щось зламалось.

Олексій отримав новий ангажемент, поринув з головою у свою нову постановку, і вони стали зустрічатися рідше. Одного разу ввечері він зателефонував, сказав, що у нього криза, і було б непогано деякий час відпочити одне від одного. А коли він увійде в колію, то сам знайде її. Потім він припинив навіть телефонувати, і Ольга зрозуміла: це – кінець. Театральне болото одразу ж відреагувало тихою злобою, що вчувалася в кожній звернутій до неї фразі. Вона примушувала себе триматися, та, повертаючись додому, замикалася від Насті у ванній і ридала.

***

Вранці над містом навис туман. Рідкісні перехожі, які піднімалися у цей ранковий час від Театральної площі, озиралися на дивакуватого чоловіка, що повільно спускався назустріч, зодягнений у довгий плетений светр. На голові він мав берет. Якби не шарнірна ходьба, він скидався б на хіпстера , що заблукав дорогою з Вудстока.

Театр був іще зачинений. Мітя перетнув сквер, мовчки кивнувши водієві поливалки, за характерним звуком якої завжди можна було звіряти годинники, і підійшов до центрального входу. На фото у запітнілому від туману лайтбоксі вимальовувалися обриси молодої жінки. Мітя озирнувся по боках і дбайливо протер рукавом скло над фотографією – за ним з’явилося знайоме обличчя. В очах Ольги застигли сльози. Мітя добре пам’ятав фінал цього спектаклю. Деякий час він невідривно дивився на фотокартку, ніби розмовляв із нею. А потім знову злодійкувато озирнувся на всі боки і тією ж “бадьорою” ходою пішов геть.

Він повернувся до скверу опівдні, коли зазвичай закінчувалися суботні репетиції. Туман давно розсіявся, і Мітя розташувався на найдальшій від входу лавці, звідкіля добре проглядався службовий вхід. Плече відтягувала стара дорожня сумка.

Сьогодні вранці він вирішив змайструвати великого птаха, якого недавно бачив з вікна палати. Це був яструб: чатуючи на мишу, він тривалий час, ніби повітряний змій, висів у потоках повітря. Потім раптово стрімголов падав донизу, і зникнувши на мить за верхівками дерев, знову завмирав у небі.

Вітер розігнав хмари понад сквером, і крізь крони каштанів до Мітиних очей пробився прямий сонячний промінь, контражуром перекривши йому огляд. Він примружився і раптом угледів дівчинку, яка вискочила з театру і вистрибцем прямувала в його бік. Мітя відклав майже готового яструба. Із плюшевим ведмежам під пахвою дівчинка проскакала повз нього до центру скверу і зупинилася біля бронзової скульптури, що зображувала актора похилого віку з таксою.

– Добрий день, дядю Колю! – не звертаючи уваги на людей довкола, вона говорила таким дзвінким голоском, що Мітя почув його з лавочки. Він зацікавлено розвернувся в її бік, очікуючи на продовження. Та вона попестила бронзову таксу і вже пробігала поруч з Мітею, коли побачила незвичайного паперового птаха і раптом зупинилася.

– Ух ти-и-и!

Мітя, загнувши крило птаха, мовчки показав його дівчинці.

Несподівано зніяковіла, вона відступила, але тут же випалила:

– А в мене Вінні Пух! – і демонстративно простягла йому подивитися свою іграшку.

Мітя уважно дивився на ведмежа, ніби бачив уперше.

– А воно літає?

Дівчинка замислилась.

– Воно не може. У нього немає з собою кульки. А що, твій птах уміє літати?

Мітя схилився над птахом, ніби щось йому нашіптував. Дівчинка невідривно спостерігала за його маніпуляціями. Він став на лавку і різко підкинув птаха за вітром. Птах зробив кілька незграбних рухів і раптом, підхоплений зустрічним поривом, шугонув угору і широкими колами полетів над жовтими кронами, поступово перетворюючись на маленьку цяточку. Широко розплющеними очима дівчинка дивилася в небо, і коли птах зрештою зник з очей, перевела остовпілий погляд на Мітю.

– Ти хто? Чарівник, Повелитель паперових птахів?

– Я – Мітя.

***

У залі глядачів не вщухали оплески. Завіса опустилася, і Ольга підвелася з підлоги й витерла сльози – вони були справжні. Решта акторів на сцені, переводячи подих, перезиралися з неприхованим тріумфом в очах: вистава, як то кажуть, вдалася. Хтось із чоловіків подав Ользі руку, всі подивилися на неї і в шанобливому захопленні розступилися, пропускаючи до центру для першого поклону. Потойбіч завіси долинало настирливе “браво”. Вона взяла за руки акторів з обох боків, і вся група вийшла на авансцену. Оплески гучнішали. На другий поклін вийшов Головний. Урочисто взявши Ольгу під лікоть, він вивів її до рампи, з гідністю відступив назад (було помітно, що він опікується нею) і зааплодував.

На сцену понесли квіти. Ольга простягла руки двом актрисам, жестом запрошуючи їх разом вийти на третій поклін. Ті перезирнулись і простягли руки, та щойно Ольга ступила перший крок, підступно їх забрали. Ольга, недоладно розкинувши порожні руки, пішла на зал і відчула, як хтось “ненавмисне” наступив ззаду на шлейф її сукні. Не озираючись, Ольга розстібнула сукню і просто вийшла з неї. Зал вибухнув оплесками. Кланяючись широко й щедро, вона вдивлялася у захоплені обличчя і ловила себе на думці, що заради цього варто було терпіти.

Очі чоловіка у першому ряду чомусь особливо зворушили її. Глибокі, зосереджені й дикуваті, вони ніби знали, чого вартий для неї один такий вечір визнання. Вони зустрілися поглядами, і Мітя ледве вгамував збентеження, аби простягнути їй свого букета за мить до того, як завіса опустилася. За кулісами помреж турботливо накинула на Ольгу халат, прийняла у неї з рук оберемок квітів, розуміюче кивнула в бік «суперниць» .

– Не переживай, Олю, зате ти сьогодні «винуватиця торжества». Ти просто чудо! Я навіть розплакалась.

– Дякую, я вам дуже вдячна.

– До речі…там тебе з якогось модного журналу чекають. Кажуть, домовлялися з тобою.

– Ох, так… іду.

Знімаючи на ходу незручні туфлі, Ольга босоніж піднялась у гримувальню. Біля дверей на неї чекала дівчина з диктофоном.

– Зачекайте хвилинку, будь ласка, я перевдягнуся…

Дуже скоро вона пошкодувала, що погодилась на інтерв’ю. Вона була налаштована на розмову про акторську професію, а банальні запитання журналістки відверто дратували її. Та Олексій одного разу сказав їй, що справжній актор ніколи не буде ні похвалятися перед журналістам, ні грубити їм. Врешті-решт, преса – необхідна складова іміджу. Тому істинний талант і на банальне, навіть зухвале запитання, може відповісти талановито.

– Які чоловіки Вам особисто подобаються? – журналістка зиркнула на знімок, зроблений на сцені після прем’єри того гучного спектаклю. У центрі трупи щаслива усміхнена Ольга стояла поруч із популярним режисером.

– Вас цікавить, хто може сподобатися актрисі? У мене три вимоги до чоловіків: розум, доброта і сексуальна привабливість. Скажете, просто? Ох, як важко знайти таке поєднання…

– А взагалі, що таке кохання, на ваш погляд?

Ольга втомлено розставила квіти і виразно глянула на диктофон, даючи зрозуміти, що час закруглятися.

– До мене сотні великих людей намагалися відповісти на це запитання, а ви хочете, щоб я ось так одразу сказала… Усе складно і, водночас, дуже просто: кохання або є, або його немає…Власне, про які вимоги можна говорити? Коли кохаєш людину, то приймаєш її такою, якою вона є, кожною клітиною відчуваєш її… проймаєшся неймовірною радістю, коли вона поруч. Кохання – це таїна, незалежна від наших бажань... Упевнена, ви й самі це знаєте. На все добре.

***

На зміну вересню прийшов жовтень, і кімната Міті, пообвішувана афішами спектаклів і портретами Ольги, наповнювалася новими паперовими птахами. Вранці він спускався до Театральної площі, кивав водієві поливальної машини і, відчужено постоявши біля лайтбоксу, йшов геть. І знову з’являвся у сквері опівдні.

Вирахувавши, що репетиція щойно розпочалася, Мітя відчинив двері, підійшов до віконечка чергового і, перемагаючи зніяковілість, простягнув букет біло-фіолетових хризантем.

– Ользі Ігорівні, будь ласка, передайте, – дуже схвильований, він намагався якнайчіткіше вимовляти кожне слово.

Черговий поглянув крізь окуляри і, впізнавши постійного візитера, кивнув.

Віддавши квіти, Мітя поспіхом вийшов і попрямував до скверу.

Настя вже чекала. За тиждень він устиг подружитися з допитливою і щирою дівчинкою, яка чомусь гуляла без дорослих. Розуміючи двозначність ситуації, яка б могла виникнути, якби раптово з’явилися її батьки чи бабуся, Мітя не запитував, хто вона і чия. А вона теж не допікала його особистими запитаннями, бо вдовольнялася розповідями про птахів і маленькими паперовими чудесами, які він творив у неї на очах.

Мітя швидко складав нового великого птаха з білого аркуша. Настя, сидячи поруч, зачаровано спостерігала за його роботою.

– А це який птах? Як він називається?

Мітя замислено обдивився свій витвір з усіх боків:

– Це Синій Птах. Він приносить Щастя.

– Тоді чому він білий?

– Щоб його не впізнали. Усі хочуть щастя і тому полюють на нього, тож він і прикидається білим.

– Розкажи про нього.

– Ну, слухай. В одній далекій-далекій країні жили Тільтіль і Мітіль…

***

Минав час. У театрі відбувався новий набір із студентів театрального інституту, і місцеві ловеласи почали штурмувати нові бастіони. Жінки, здавалося, “вибачили” Ользі відчуженість, хоча вона, як і раніше, тримала дистанцію. Неприємну розмову з Головним вона витримала з честю, коректно, проте однозначно розставила акценти в їхніх подальших стосунках.

Олексій, як і раніше, не телефонував. У театрі потроху пліткували про його неафішований роман з юною дебютанткою з останнього набору. Ольга навіть відчула щось на кшталт жіночого співчуття до себе. Та це, звісно, були безпідставні плітки – новенька була абсолютно порожнім місцем, відверто дурненькою і поверховою для Олексія. Ольга вмовляла себе, що час – найкращий лікар. Зрештою, потрібно було взяти себе в руки, як вона робила завжди. До того ж, вона відчувала свою провину перед донькою. Настя все більше віддалялася від неї, живучи своїм внутрішнім життям, яким Ольга як мати надто мало цікавилась. А її життя знову пішло торованою стежкою: театр, дім, робота над собою… Та серце продовжувало опиратися сухим доводам розуму – вона й досі на щось сподівалася.

Одного разу під час примірки Ольга побачила з вікна костюмерної, як Олексій від’їздить від театру – впізнала його машину. Із завмиранням серця вона збігла тоді вниз до прохідної – біля віконця чергового лежав букет хризантем. Вгамувавши хвилювання, вона простягла ключі.

– Ось, Павле Івановичу, від костюмерної. А це?... – вона показала на квіти.

– Тобі, тобі, кому ж іще, – черговий простягнув їй букет.

– Був Олексій? – Ольга взяла квіти в руки і вичікувально дивилася на чергового.

Той зітхнув.

– Був. Поїхав.

– Чого це так – квіти залишив і поїхав?

– Та ні, квіти залишив інший шанувальник.

Ольга миттєво змінилась на обличчі.

– А… Усе той самий… Інкогніто.

***

Потім квітів від незнайомця раптово не стало. А сьогодні, виходячи з театру, Ольга знову помітила букет.

– Що – знову від нього?

– Від нього, від Міті. Щось давненько його не було.

– Хоч би раз на очі з’явився, чи що, – гірко всміхнулася Ольга і повернула квіти.

– Павле Івановичу, поставте їх тут.

Черговий, заперечно похитавши головою, вийшов до неї.

– Оленько, вибач мені, може, я, старий дурень, дарма втручаюся… Але нащо ти так? Звісно, він не герой твого роману. Але ж від усієї душі. Жодного твого спектаклю не пропускає, всі афіші з твоїми портретами у нас повипрошував. Дивак, звичайно… але ж добрий, тихий. Він навіть підійти до тебе не сміє. То ж ти не ображай людину…прийми квіти.

– Вибачте, Павле Івановичу…До побачення. – Ольга взяла хризантеми і пішла до виходу.

Чекаючи на її появу, Мітя розглядав людей біля театру. Його увагу привернув імпозантний чоловік у світлому плащі. У Міті був подібний, та, звісно, не такий ефектний. Стоячи біля центрального входу з великою парасолею і розкішним букетом пурпурових троянд, чоловік вочевидь на когось чекав. Не зважаючи на його шляхетну зовнішність, Мітя раптом відчув якусь незбагненну небезпеку в тому чоловікові. Це було схожим на напад того стану, який Мітя відчував у санаторії у хвилини душевного збентеження. Він автоматично глянув на небо, звідкіля в такі хвилини до нього зліталися птахи – вгорі було порожньо. Шурхіт крил почувся зовсім поруч. Мітя озирнувся і раптом побачив горлицю, яка, пурхнувши крилами, сіла на каштанову гілку. Тепер він невідривно дивився на “білий плащ”.

І ось за спиною чоловіка з’явилась Ольга з хризантемами в руці. Побачивши його, вона спершу зупинилася як укопана. Але за мить обличчя її змінилось, і вона подалася вперед, щоб підійти й гукнути його. Чоловік, як і раніше, стояв до неї спиною і розмовляв по мобільному телефону. Тримаючи обох у полі зору, Мітя не помітив, як від центрального входу підбігла дівчина і буквально повисла на шиї чоловіка. Озирнувшись, він поцілував її, вони обнялися і всілися на лавці поруч із Мітею.

Він бачив, як Ольга за десять метрів від них зблідла, хризантеми з її обвислих рук безпорадно впали в калюжу. Вона затулила обличчя руками і, відійшовши назад, притулилася спиною до стіни. Мітя відчув раптовий дивний біль: той зародився в нього під самим серцем, він належав абсолютно не йому. Мітя затулив очі руками – подібно до Ольги, яка стояла за рогом театру. Горлиця занепокоєно зірвалася з галузки і полетіла геть.

Не розплющуючи очей, Мітя стис кулаки і відчув, як почервоніло його обличчя. За мить небо потемніло – над сквером промайнула величезна зграя птахів. Мітя розплющив очі й тріумфально глянув угору. Хмара різних птахів, які природно ніколи не збиралися в одну зграю, з гомоном закружляла над сквером. Парочка із здивуванням глипала на небо. Чоловік навіть підвівся і під схвальний регіт дівиці демонічно підняв руки, ніби проклинав пташине воїнство, що зринуло невідь звідки. Та раптово вибухнув прокляттями – його чудовий білий плащ за секунду став рябим від пташиного посліду. Птахи “обстрілювали” їх прицільно і дуже купчасто, ніби з пекельного душу. Волосся чоловіка тут же обвисло ослизлими пасмами, і обличчя, що миттєво втратило колишню шляхетність, стало маленьким і злим, ніби у троля. Не кращий вигляд мала й дівчина: з ніг до голови обліплена пташиним лайном, вона безпорадно стояла на лавці. Непотрібна парасолька валялась поруч.

Мітя розціпив кулаки, і зграя, ніби за помахом невидимої чарівної палички, піднялась у небо і з криком розлетілася врізнобіч. Пригода тривала не більше хвилини, і ті, що сиділи у сквері, із здивуванням дивились то на небо, то на обляпану парочку, яка так гарно розпочала свою романтичну зустріч. Чоловік зняв плащ і поспіхом, проте безуспішно намагався обтерти обличчя своєї супутниці рукавом сорочки.

Мітя подивився на Ольгу – вона все бачила. Відірвавшись од своєї стіни, підійшла до їхньої лавки. Обоє, впізнавши її, знітилися. Презирливо глянувши на дівицю, Ольга наблизилась до чоловіка, мовчки простягла йому носовичок і, повернувшись, попрямувала в бік метро. Чоловік вибіг на проїжджу частину, зупинив машину і заштовхав туди заплакану дівчину. Коли публіка у сквері надивувалася пригоді і почала розходитися, Мітя підійшов до калюжі, у якій лежали квіти, і одну за одною розтоптав їх ногами.

***

Мітя лежав у темені на вузькому ліжку, і, вимкнувши звук старенького телевізора, розсіяно дивився новини. Хроніки по всіх каналах розповідали про незвичайну пригоду на Театральній площі. Побачивши обличчя Олексія, що став героєм несамохіть, він вимкнув телевізор. З усіх стін кімнати на Мітю дивилося одне й те саме обличчя. Полиці і стіл були закидані паперовими птахами. Хвороба знову підкрадалася, проте до “санаторію” йому більше не хотілося.

За останній тиждень він раптом чітко зрозумів, що більше так не може. Він жив у своєму ілюзорному світі, де було достатньо слів, а іноді й просто думок. У її світі, реальному світі, єдино значимими були вчинки. І в ньому існували інші чоловіки, що були на них здатні. Вони могли примусити її сміятися й плакати. А його, Мітю, вона навіть не знала. Він уявляв її птахом, далеким і недосяжним. А вона була живою, реальною, хай і зовсім не схожою на ту, ідеальну, яку він створив у своєму збудженому штучно-паперовому світі. Між цими двома світами, між ним і нею, вочевидь була безодня. І він боявся, що переступивши її, зустріне на тому березі лише принизливе співчуття до божевільного або навіть відверту насмішку. Та зараз він підійшов до самого краю безодні. Зробити крок уперед в його стані означало неминучу загибель. А повернути назад – це приректи себе на довічний “санаторій”.

Він рвучко підвівся, вимкнув телевізор, вийшов у передпокій і звичним жестом підняв руку, щоб постукати до сусідньої кімнати. Але згадавши, що у квартирі він один, відчинив двері.

Коли він бував удома, то майже не виходив з власної кімнати, отож погано пам’ятав, як виглядає мамина кімната. Його вразила велика кількість дрібних речей, особливо фотографій. На одній з них були зафіксовані чоловік та жінка – батько з матір’ю одразу після весілля. Мітя відчинив дверцята масивної шафи для одягу і, пильно подивившись на себе в дзеркало, перевів погляд на фото чоловіка. Потім дістав із шафи акуратно вивішений на вішалці костюм, зняв з жакета скромну орденську планку, і вийшов до своєї кімнати.

На дні шухляди між газетними вирізками лежали пожовклі сторінки, видерті зі старого журналу мод. На одній був зображений чоловік у стильному костюмі, який, щоправда, давно вийшов з моди. Мітя повернувся до маминої кімнати і дістав з полиці білу сорочку з широкими манжетами. Підкотивши довгі рукави, він застебнув їх неоковирними запонками, одягнув мішкуватий костюм і швидкими, навдивовижу вправними рухами, зав’язав вузол на широкій старомодній краватці.

У його кімнаті на полиці за книгами зберігалась бляшанка з-під зубного порошку. Мітя дістав з неї перев’язані гумкою купюри, вийшов у передпокій і одягнув просторий батьків макінтош. Він оглянув себе у дзеркалі, причесався, зняв з вішалки велику чоловічу парасолю без кількох шпиць і вийшов із квартири, замкнувши за собою двері.

***

Цей будинок у центрі міста був давно і добре знайомий Міті, але прийти сюди він наважився лише тепер. Ліфтом піднявся на п’ятий поверх. Сходова клітка майже не освітлювалась. Мітя розправив скривлений комір білої сорочки і дістав з-під поли плаща розкішний букет темно-червоних троянд. Розкривши над собою парасолю, тремтячою рукою натиснув кнопку дзвінка. За якийсь час за дверима почулися голоси. Клацнув замок, і на порозі з’явилася Ольга.

Відчинивши двері, вона короткозоро вгледілася в темряву сходової клітки і розрізнила силует франтувато одягненого чоловіка: білий плащ, парасоля, пурпурові троянди… У голові Ольги подумки вималювалася картина того злощасного вечора і розгублене обличчя Олексія. Невже він?! Ольга ввімкнула у передпокої світло. Але збагнувши, що обізналася, враз посмутніла.

Мітя ступив крок із темряви і промовив повільно від напруження, але чітко:

– Ольго Ігорівно…

І миттю осікся від її мовчазного волаючого погляду, в якому усвідомлення помилки і розчарування раптом різко змінилося на відчай і гидливість. Затуляючись руками, вона коротко і категорично обірвала його:

– Ні!!!

Двері зачинилися.

Потойбіч, на темній сходовій клітці стояв Мітя з розкритою парасолею і застиглим байдужим поглядом. За дверима, всередині, припавши до одвірка, беззвучно ридала Ольга.

З глибини квартири долинув дитячий голос:

– Мамо! Хто там?

До передпокою вбігла Настя. У руках, забруднених блакитною аквареллю, вона тримала великого паперового птаха.

– Мамо, мамо, дивись!...

Але, побачивши сльози в її очах, принишкла.

– Мамочко, чому ти плачеш?..

Вона притиснулася до неї і простягла з-за спини розфарбованого птаха.

– Не плач. Дивись: тепер у нас є Синій Птах.

Ольга, витерши ніс, взяла його в руки і здивовано глянула – спочатку на птаха, а потім на Настю.

– Який гарний! Звідкіля він у тебе?

Настя міцно обняла її.

– Ти більше не плакатимеш. Мітя сказав, що він приносить Щастя…

– Мітя?! – і пригорнувши доньку, Ольга знову розплакалася.

***

Крізь жовті крони каштанів пробивалося пронизливе жовтневе сонце. Поливальна машина об’їжджала сквер по периметру. По склу лайтбоксу біля входу до театру повільно стікали краплини дощу… З фотографії всміхалося обличчя актриси. Та Мітя того ранку був уже далеко від скверу.

Медсестра, як завжди, розносила по відділеннях пігулки у пластикових склянках. У коридорі товкли доміно. Мітя в піжамі й халаті сидів на лавці в парку і спостерігав, як пацієнти згортають і спалюють листя. Дим піднімався високо у дзвінке небо, в якому сьогодні не було ні хмар, ні пташиних зграй. Мітя підійшов до однієї з куп листя і вкинув паперового птаха в гущавину диму.

Вогонь, що пробивався з-під вологого листя, учув сухий папір і показав із тліючого вороху жовтогарячого язика. Назирці за першим у вогнище полетів другий птах, потім ще… і ще. Полум’я весело розпалювалося, і вітер здіймав у повітря летючі чорні клапті. Мітя швиргонув до купи решту птахів. Коли він дивився, як вони перетворюються на попіл, йому хотілося заскиглити, та він не вмів цього робити. Намацавши у кишені халата шматок телефонного дроту, він заплющив очі, прикликаючи до себе живих птахів… востаннє… щоб попрощатися. Але в небі, як і раніше, було порожньо.

Він встав з лавки і впевненою ходою попрямував вдалину парку, до великого вузлуватого дуба, повз якого проходив безліч разів.

– Мітю! Мітю!

Почувши раптовий окрик старшої сестри, він зупинився і з прикрістю озирнувся на гучний голос.

– Мітю, до тебе гості! – висунувшись з вікна ординаторської, вона показала пальцем у бік приймального передпокою.

До корпусу лікарні осіннім килимом парку наближалися дві постаті. Мітя аж сповз на лавку, але відразу ж підвівся і невпевненим жестом помахав їм рукою. Угледівши, жінка здалеку замахала йому у відповідь, а дівчинка вистрибцем помчала до нього, здіймаючи у повітря силу-силенну жовтого листя..



26.12.2003 13:35

Останній забій

30.07.2003 12:30

Вухо

Архів


Новости кино ukrfilm.com