Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Золотой ассортимент Туров в Закарпатье.

Зйомки

25.12.2003 12:32

"Ніч світла" Романа Балаяна

Роман Балаян завершує роботу над новим фільмом під назвою "Ніч світла"/"Ночь светла" за повістю "Експеримент" Олександра Жовни, письменника з міста Новомиргорода Кіровоградської области, що вже мав досвід праці в кіні (сценарист стрічки "Партитура на могильному камені" 1995 року режисера Ярослава Лупія). Повість "Експеримент" отримала 2000 року диплом на Всеукраїнському конкурсі романів і кіносценаріїв "Коронація слова". Сценарій написали Рустам Ібраґімбеков і Роман Балаян. Оператор фільму – Богдан Вержбицький. Художник – Сергій Хотимський. Композитор – Вадим Храпачов. У головних ролях знімалися російські актори Андрєй Кузічев, Ольґа Сутулова, Алєксєй Панін, Іріна Купченко, Владімір Ґостюхін, а також кияни Ольга Голиця, Богдан Хижняк. Продюсер стрічки – Владімір Досталь. Виробництво здійснюється коштом Міністерства культури Росії, московської кінокомпанії "МакДос" за участи київської студії "Ілюзіон-films", що її очолює Роман Балаян... Події в картині відбуваються в інтернаті для сліпоглухонімих, розташованому в глибокій глушині, що в ньому вже декілька років працює молодий лікар-викладач. Якось туди приїжджає нова викладачка, лікарева ровесниця, дівчина емансипована і вільна. Як експеримент вона пропонує йому закохати одне в одного двох сліпоглухонімих. Таке дослідження не зовсім узгоджується з лікарською етикою, однак герой настільки зачарований викладачкою, що погоджується. Врешті-решт він сам закохується у сліпоглухоніму...

Наталя Конончук. Як ви натрапили на повість Олександра Жовни? Чим вона вас зацікавила?

Роман Балаян. Здається, років зо три тому був такий проект, коли я збирав молодих кінематографістів, щоб якось допомогти їм знімати, і один з них, режисер Мирослав Слабошпицький, приніс тоді повість “Експеримент”. Чим вона зацікавила?.. Мене завжди приваблювали старовинна японська, індійська музика, езотеричне звучання, Раві Шанкар тощо. А в цій повісті герої – сліпоглухонімі, тобто люди, що відчувають світ зовсім інакше, ніж ми. А потім, уже в сценарії, ми придумали, ніби вони володіють здібностями, яких ми, люди, що бачать, чують і говорять, майже не маємо. Тобто – не через сюжет, не через героїв. Просто щось зачепило. В мене ніколи не було можливости звернутися до містики, а тут нагодився такий матеріал. Хоча взагалі-то у фільмові містики немає, там дещо інше. Скажімо, коли ви бачите, як екстрасенс щось робить, – в цьому завжди є якась таїна. І я захотів до неї доторкнутися. Ми з Ібраґімбековим написали сценарій за повістю, багато що використали, багато від чого відмовилися.

Ви знімали в лікарні для сліпоглухонімих?

Ні, не в лікарні. Всі будинки, де знаходяться такі заклади, – вони, сказати б, бездарні. Радянські і жахливі. Маю на увазі, на вигляд. Для кіна це нецікаво. Ми дуже довго шукали будівлю, в якій було б щось особливе, якийсь настрій, щось притягальне. Натрапили випадково – під Києвом, у Пущі-Водиці. Там і знімали.

У фільмі грають молоді актори...

Виконавця на головну роль я так само дуже довго шукав – і в Москві, і тут. Чесно кажучи, мені не так потрібен був класний артист, як людина, не схожа на артиста – ані своєю зовнішністю, ані грою, щоб вона могла просто пройтися – достеменно, органічно. І ось, як не дивно, з’ясувалося, що саме таких і немає. В театральних інститутах студентів вчать не бути органічними, а бути, як на котурнах. Потім я побачив Андрєя Кузічева, який мені дуже сподобався, але він набагато молодший від персонажа фільму... Врешті-решт нікого іншого не знайшов, діватися було нікуди, я знову викликав його, подивився і прийняв рішення. Андрєй – дуже гарний театральний актор, тому довелося поборотися, щоб зняти з нього театральність, неприродність. Він усе швидко схоплював, виявився дуже здібним хлопцем.

У головній жіночій ролі дуже хотів знімати Чулпан Хаматову, бо вона має ту органічність, про яку я мрію. Є такі люди, природні, як тварини. Коли я подібне бачу, завжди починаю щось із ними придумувати. Але в Хаматової були репетиції в Німеччині, і вона не змогла зніматися, хоча й прагнула. Ми знайшли іншу дуже хорошу московську актрису – Ольґу Сутулову. З відомих акторів у стрічці грають Іріна Купченко і Владімір Ґостюхін. Гадаю, дуже вдало зафільмувалися неактори – кияни Оля Голиця, балерина, і Богдан Хижняк, просто фантастичний сліпий хлопець.

Фільм створюється російським коштом, однак він стояв у плані державної підтримки Міністерства культури і мистецтв України на 2003 рік. Чому не склалася співпраця?

Мінкульт справді пропонував мені часткове фінансування, і Ганна Павлівна Чміль дуже наполягала, але тому, що я можу дістати гроші чи їх мені, сказати б, дають, було б недобре погоджуватися, бо тут, в Україні, на кіно виділяються копійки. Тим більше – з моїми постійними виступами про те, щоб грошей нікому, крім молодих, не давати. Я не захотів. Не захотів і продюсер – зв’язуватися з нашим міністерством, звітувати... Сказав: “Не треба. Таку суму ми й самі знайдемо". Взагалі-то з грошима проблем не було.

Який бюджет фільму?

Десь 500 тисяч долярів.

Звук робили у системі Dolby Digital?

Так, на жаль.

Чому на жаль?

Я ніколи цього не робив і не думаю, що всі картини мають звучати в Dolby. Та ми були змушені піти на це, щоб фільм надавався до показу в сучасних кінотеатрах. Тобто міркування – суто технічні. Художньої потреби в такому звукові в картині немає, це дуже камерна історія. Ось у фільмові "Мамай", скажімо, такий звук доречний – мені дуже сподобалося, як там це зроблено. Сказати б, шумомузика – дуже цікаво. Дехто захоплюється роботою Сергія Михальчука – вона справді чудова, але за багато років ми бачили чимало цікавих операторських рішень, а ось так упоратися зі звуком...

Ваша студія "Ілюзіон-films" зняла вже декілька серіалів. Ви виступаєте в них лише як продюсер. Не хотілося спробувати себе в серіальній режисурі?

Ні. Я, не соромлячись, вважаю, що режисери серіали знімають лише через матеріальні нестатки у своєму житті. Це природно. Тому і я працюю з серіалами. І слава Богу, що така робота є. Хоча глядачі-то все одно дивляться – хіба їм є чому присвятити своє дозвілля? Особливо тим, кому за 40. Люди цього віку, переважно жінки, – основна авдиторія серіалів. Існує споживач – отже, серіали знімаються. Я не маю жодних претензій до режисерів, що зі мною працюють. Вони навіть знають, що я їхні роботи не дивлюся, хоча московські замовники наполягають, щоб я втручався, щось виправляв, підказував. Але як я можу? По-перше, це мої колеґи. А по-друге, навіть якщо б я й хотів часом втрутитися, щось мені заважає. Відразу згадуються колишні студійні цензори, головні редактори.

Звичайно, шкода, що наші серіали не у всіх на вустах, але таких завжди небагато. Ось я подивився декілька серій "Бриґади" – і, чесно кажучи, не зрозумів, чому кажуть, що він неймовірно професійний. У сенсі режисури він зроблений елементарно. Однак там є аура іншого, в самому сюжеті, того, що сьогодні кожному хотілося б, – за одну мить розбагатіти, стати щасливим і успішним. Що ж іще потрібно абсолютно бідному народові? Але “Бриґада” пропонує найнижчий варіант виходу...

Російське кіно зараз на піднесенні. Що ви бачили з нових російських фільмів? Що найбільше вразило?

Я мало дивлюся. З того, що бачив... "Зозуля" сподобалася. Я був головою журі на фестивалі "Вікно в Європу" у Виборзі, ми багато дивилися і страшенно хвилювалися – що робити, кого нагороджувати. І нарешті останньою переглянули "Зозулю" і – заспокоїлися. Віддали їй Ґран-прі. Не тому, що це геніально, а тому що це відмінне від усього іншого, це якось просто і про людське. У фільмі є щось моральне, що завжди відрізняло російське кіно. Там, на фестивалі, мені також дуже сподобався фільм "Копійка" Івана Диховичного. Він професійно класно зроблений. За режисурою саме ця картина, звичайно ж, була найцікавіша, але журі не погоджувалося зі мною, дехто вважав, що в ній багато вульґарности, цинізму. Однак вона так і розрахована – це Сорокін, це проти “Тих, що йдуть разом”...

Ви назвали фільми режисерів старшого покоління. А в Росії зараз багато цікавих дебютів...

На жаль, не подивився на “Молодості” “Старих” Ґєннадія Сідорова, хоча чув дуже гарні відгуки. Бачив "Повернення"... Знаєте, коли багато йде розмов, завжди очікуєш чогось більшого. Кажуть – зараз зайде неймовірна красуня, а заходить приваблива дівчина. Тут так само. Не зовсім те, чого я чекав, але фільм справді хороший. Мені дуже подобається, що він простий. Не треба випендрюватися, винаходити щось надзвичайне... Все дуже просто, коли є, що розповісти, і ти володієш інтонацією, яка цікава глядачеві. Не кожна ж людина може, скажімо, анекдоти розповідати, навіть одні й ті самі. Одна розповідає – і всі регочуть, інша розповість – і ніби зіпсує анекдот. У режисера “Повернення” є своя нота, свій тембр. Але я вважаю, що важливий не дебют, а саме другий фільм, тому цікаво, що він зніме далі.

Ви згадали про проект підтримки молодих кінематографістів, який намагалися здійснити декілька років тому. Зараз немає подібних ідей?

Річ у тім, що молоді – не дружні. Те, що ми намагалися тоді зробити, так нічим і не закінчилось. Я зацікавив Ганну Павлівну Чміль, Богдана Ступку, який був тоді міністром, він виділив на це 4 мільйони гривень. Але все зламалося. Чи молоді між собою не домовилися, чи старші колеґи, які самі хочуть знімати, постаралися, але – не склалось...

А чому мене взагалі це цікавить? Є три причини. Перша – я пам’ятаю, як сам починав і як це нелегко. Друга – я наче не найгірший режисер, але хочеться бути не найгіршим серед дуже достойних, особливо молодих. Відчувати, хто в тебе за спиною. Щоб вони підштовхували, щоб хотілося зробити вартісне, аби довести, що ти щось умієш. І третя причина – я самостійна людина, мені, принаймні поки що, не потрібні державні гроші. Тому я сміливо кинувся допомагати молодим, абсолютно нічого про них не знаючи. Всі вони мали принести сценарії і хотіли, щоб я їх читав і щоб усе це проходило через мою студію. Мене це не влаштовувало, я запропонував їм відкрити власну студію, самостійну, де вони самі за все відповідали б. Поставив лиш одну умову – я хотів добитися, щоб вони могли знімати свої сценарії (а у нас, в Україні, чомусь заведено, що сценарії пишуть самі режисери, ніби сценарист і режисер – одне й те саме) так, як вони хочуть. Щоб ніхто не втручався, щоб вони робили все, як їм забажається. Тобто – абсолютна свобода. Щоб у нас потім була можливість сказати – ви зняли все, що могли і хотіли. Добре – то добре. А ні – шукайте іншої професії і не мучте сім’ю, батьків, усіх. Якщо людину виправляти, то результат уже належить не зовсім їй. А якщо дали свободу, то людина себе повністю висловила. Зніме тридцятеро, троє-четверо – нормально. Це дуже гарний результат. Давайте ще тридцятьом дамо можливість. Тому що мені наступного року буде 63, решта режисерів – ще старші... Хто далі? Хтось має думати про це. Але є таке в українському характері – “тільки собі”. Хотів у це втрутитися, але не вийшло. А могли 7-8 осіб запуститися...

Зараз здійснюється молодіжний проект під назвою “Любов – це...”, де, здається, режисери знімають за тими принципами, за якими ви кажете, – абсолютної творчої свободи...

Якщо справді так – отже, розмова відбудеться. По-дорослому. Бо буває, що людина, яка починає знімати, вимушена братися за те, що, сказати б, погано лежить. Я починав так само – зі страшного фільму "Ефект Ромашкіна", який, слава Богу, ніхто не бачив. Тому я добре знаю, що таке – можливість робити, що хочеш. Але молоді, мені здається, більш заздрісні, ніж талановиті. Скажімо, я похвалив фільм "Мамай". І, здається, немає людини, яка мене б не спитала: “Невже тобі справді це сподобалося?!”. У відповідь можу тільки сказати, що я, на відміну від таких суворих критиків, будь-який фільм дивлюся, як матеріал, а не зловтішаюся з кожної знайденої похибки. Тим паче, коли йдеться про роботу молодої людини. А як матеріал – це, безумовно, цікаво. І Санін – справді талановитий. “Хіба ти не бачиш, що це параджановщина? Це навіть не "Тіні", а “Саят-Нова”?" Ну то й що? Це не має значення. Інша справа, що я запропонував і Саніну, і Ганні Павлівні перемонтувати фільм. Він іде 1 годину 18 хвилин, здається. Я просив їх дати мені відеокопію. Я б зробив з нього 52 хвилини і була б цукерочка. От кажуть, що там немає сюжету. Тож треба позбутися його взагалі, не дати можливости думати про сюжет. І, мені здається, я зміг би довести тим, хто не прийняв "Мамая", що фільм цікавий, а може стати ще цікавішим. Бо в нас як заведено – якщо щось цікаве, всі кричать, що геніально, якщо щось погане – кричать, що гівно. Дві крайнощі, два “г”. А я з досвіду вже знаю, що не треба вірити ані тим, ані тим. Про талановитість молодого режисера теж треба вміти здогадатися.

Мій дипломний фільм “Злодій”, який я сам не дуже люблю, подобався Параджанову, Абуладзе. Ось тоді я виявив такі риси дебютанта, які мені й сьогодні подобаються. Картина тривала 22 хвилини, і коли її показали в старому Домі кіна на Майдані, всі казали, що це жахливо. Лише Параджанов кричав, що фільм геніальний. Ну, в нього теж було – “г” і “г”. Жодної середини. А сам я, коли подивився стрічку при публіці в залі, як це завжди буває, побачив якісь нові недоліки. Параджанов тоді сказав: “Скорочуєш на 60 метрів – і буде шедевр. Ось це треба вирізати, це і це...” Фільм був знятий у його стилістиці, тож кому, як не йому, було видно, що треба робити. Наступного дня я сів і скоротив. І покликав Параджанова подивитися. “Ну, хіба я не казав, що це буде геніально! 60 метрів – а що зробили!” А я кажу: “Сергію Йосиповичу, дякую вам, звичайно, за зауваження, але річ у тім, що я скоротив не 60 метрів". – “А скільки?” – “Фільм був 22 хвилини...” – “А ти на 2 хвилини скоротив". – "Ні, тепер картина йде 6 хвилин!". Тобто скільки хвилин я прибрав? 16! А здавалося б – Параджанов, авторитет, сказав, що треба прибрати 60 метрів! А я, студентик, взяв і за ніч вирізав 16 хвилин! І правильно зробив! Бо він навіть не відчув різниці! А я ж міг повірити і зробити так, як казав Параджанов, – і він усе одно кричав би, що геніально!

Ось це для дебютанта, я вважаю, – гарна риса. Хочеться, щоб наші студенти так до себе ставилися – відповідально, без патосу – і не влазили в генії. Мені ця історія з дипломом досі пам’ятається. Це був чи не єдиний випадок, коли я себе почав поважати безумно. А я ж страшенно цінував думку Параджанова. Він справді геній. Думаю, "Саят-Нова" – навіть цікавіший фільм, ніж "Тіні". "Тіні" – це справді чудово, поза всякими сумнівами, але, як казав Роберт Стуруа, на "Саят-Нова" – вже печать генія.

Я єдиний з послідовників і з кола Параджанова, хто пішов, сказати б, іншою дорогою. Мене і мої фільми можна звинуватити в чому завгодно, але не в наслідуванні Параджанова. Вони – зовсім про інше. Це психологійні стрічки, що не мають жодного стосунку до його поетичної школи.

А свій дипломний фільм я тому й не люблю, що він наслідувальний... Узагалі-то в мене було 19 дипломних сценаріїв – протягом трьох років, коли всі мої однокурсники вже захистилися, мені не давали диплома. Левчук, мій художній керівник, не читаючи, підписував усі заявки, тільки питав, чи немає антирадянщини. Сценарії були абсолютно різні, навіть такі, що їх можна зняти за один день. Скажімо, була ідея, яку ми придумали з покійним оператором Аркадієм Першиним, котрий навчався на курсі у Юрія Іллєнка, – зафільмувати яблучний Спас біля Володимирського собору. Ми взяли потайки камеру і пішли. Режисер Аркадій Микульський зайшов усередину собору, щоб записати фонограму, а ми – знімали здалеку, потім планували підійти ближче. Відтак бачимо – Аркадій виходить з церкви, а за ним – два міліціонери. Ми – за камеру і тікати... І цей фільм мав бути зовсім не параджановський. Потім (також з Аркадієм) знімали стрічку, де головну роль грала Зоя Недбай. Історія така – біла актриса і семеро негрів. І – зима. Вона сумує і прощається з життям, а вони на її честь зліпили снігову бабу і танцюють навколо разом з дівчиною. Але Зоя була у дуже коротенькій спідничці, і це не сподобалася декану операторського факультету. Він заарештував матеріал, і я не зміг його змонтувати. Потім хотів зняти балет "Болеро" і вмовив Анатолія Шекеру дуже цікаво це оформити, але теж не вийшло, хоча сценарій уже затвердили. Був чудовий сценарій "Сопромат" – для двох акторів. Він і вона, на пляжі і не можуть познайомитися...

Ви дивилися цьогорічну студентську програму “Молодости”?

Дещо бачив. Сподобався польський фільм “Контролер” – чи не єдиний, з того, що я подивився, зроблений професійно, трохи у стилі раннього Зануссі. Здається, він отримав якийсь приз. Ось, будь ласка, – людина нормально працює, не випендрюється, не шукає чогось неможливого. Для того, щоб виділитися в суспільстві, не обов’язково публічно закричати чи знепритомніти. А в нас студенти чомусь шукають екстремальні форми. Коли б я викладав, то їх би від цього відводив. Бо вони просто не вміють розповісти історію – ось де вся проблема.

А вам пропонували викладати?

Покійний Василь Васильович Цвіркунов, коли був деканом кінофакультету, запрошував мене, але я вмовив піти замість себе Криштофовича. Він добре володіє професією, ремеслом, а я все роблю більш інтуїтивно, аніж усвідомлено, тому з нього вийшов, думаю, кращий викладач. Та й не хотілося страшенно, бо мені це нецікаво – не знаходжу інтересу в тому, щоб когось учити. Навпаки – люблю ламати професіоналів. Згадайте Табакова в усіх інших фільмах, окрім "Польотів". Він завжди – актор зображувального театру, а в “Польотах” – цілком зворушливий. А як доводилося ламати! Ще в "Каштанці" я його ламав... Ось це приносить більше задоволення – боротьба з професіоналами. Та коли ми з Цвіркуновим розмовляли з приводу викладання, я висував дві умови. По-перше, певна річ, що до мене не можна навіть звертатися, аби когось влаштувати до інституту чи щось подібне. І по-друге, на вступні іспити за рахунок інституту я викликаю трьох людей – Нікіту Міхалкова, Отара Йоселіані і Льошу Ґєрмана або Ґлєба Панфілова. Навіщо? Щоб вони разом зі мною відбирали абітурієнтів, бо я не впевнений у тому, що сам зможу розпізнати справді достойних. Треба, щоб дивилися різні режисери, з різними поглядами. А потім протягом року я викликатиму по одному з цих та інших режисерів, щоб заплутувати студентам мізки. Приїде Льоша Ґєрман – подивиться і скаже: “Ось це, це і це – гівно, а це – геніально!" І студенти повірять. Потім через три місяці приїде Ґлєб Панфілов і скаже все зовсім навпаки. Потім покликати Зануссі чи ще когось. І ось якщо вони, студенти, з усього цього зможуть виповзти зі своїм, власним, тоді з них щось вийде. Лише тоді ми отримаємо абсолютно цікаве і своєрідне кіно. Я ж виповз із Параджанова, а теж свого часу намагався наслідувати і його, і Берґмана, й Антоніоні, й Фелліні...

Я вважаю, що в українському кіні немає кінопрози. А що таке проза? Це психологія. А в нас актори грають або поганого, або хорошого, або злого, або доброго, а хіба так буває? Між цим же – стільки нюансів...

Листопад 2003

Наталя Конончук, KINO-KOЛО (20)



Зйомки

Архів


Новости кино ukrfilm.com