Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Зйомки

14.02.2003 18:05

Україно-американо-словацька “Кровна єдність”

Наталя Конончук

КРОВНА ЄДНІСТЬ/BLOODLINES (Словаччина – США – Україна, 2003), сценаристи: Олєґ Гаренчар, Ондрей Шулай, режисер: Олєґ Гаренчар, оператор: Ян Дюриш, актори: Рудольф Мартін, Моніка Гільмерова, Анатолій Кузнєцов, Саллі Кьоркленд, Роберт Форстер, Роман Лукнар.

Триває робота над спільним україно-американо-словацьким повнометражним фільмом “Кровна єдність”. Організаційно Україну в цьому проекті представляють компанії “Медіа Дім” і “Фільм Плюс”, а сюжетно – російський актор Анатолій Кузнєцов, котрий грає в картині роль єдиного українського персонажа.

“Кровна єдність” – романтична історія про американця, що він приїхав до Словаччини шукати своє коріння. На початку фільму герой довідується, що мама, яку він вважав рідною, насправді всиновила його, а справжня мати – живе в Словаччині. Ця звістка штовхає хлопця до поїздки на батьківщину. Однак зустрічі перешкоджає загадкова смерть матері перед приїздом сина. Тоді тамтешній сусід-українець розповідає героєві сумну любовну історію його матері і відомого словацького письменника. Виїхавши до Америки і народивши там дитину, жінка була змушена повернутися до Словаччини, залишивши малого сина за океаном. Розплутуючи загадкові обставини своєї долі, герой сам потрапляє в любовні пута словацької жінки. І все починається спочатку.

Як і його кінематографічний герой, режисер фільму Олєґ Гаренчар – американець слов’янського походження (його тато – словак, а мама – росіянка). Зараз Олєґ мешкає в Америці, а народився він у Чехословаччині, яку залишив 1978 року, рятуючись від комуністичного режиму. Спершу Олєґ одержав політичний притулок у Швейцарії, а згодом став громадянином США. Після закінчення кіновідділення Університету штату Нью-Йорк працював у рекламі, на телебаченні, в документальному кіні. Його перший повнометражний документальний фільм – “Зчинімо радісний шум” (1978) розповідає про виконавців негритянської релігійної музики з міста Баффало. Стрічка “Цюрих цілодобово” (1983) отримала срібну медаль на фестивалі індустріальних фільмів у Золотурні (Швейцарія). Від 1986 року Олєґ тривалий час працював в Італії, де робив щотижневу програму на телебаченні, присвячену моді. Від 1989 до 1995 – режисер і продюсер документальних фільмів “Чехословаччина”, “Росія” і “Україна”. Протягом останніх п’яти років Олєґ Гаренчар фільмував як оператор для BBC (фільми “Нацистське золото”, “Джимі Гендрікс. Людина, яку зробили Богом”, “Падре Мун”, “Імператор Всесвіту”), видрукував збірку поезії “Землетрус пам’яти”, читав лекції з режисури документального кіна, написав декілька сценаріїв повнометражних ігрових фільмів, а 2001 року поставив ігрову короткометражку “Напад”.

“Кровна єдність” – перша повнометражна ігрова картина Олєґа Гаренчара. У грудні, коли режисер у справах фільму перебував у Києві, і відбулася наша розмова.

Наталя Конончук. Герой фільму “Кровна єдність”, як і ви, – американець слов’янського походження. Напевно, це не випадковий збіг. Чи тут присутні якісь автобіографічні мотиви?

Олєґ Гаренчар. Я думаю, що найкраще писати про те, що знаєш. Мене завжди цікавило, що відчуває людина, коли опиняється в незнайомому для неї середовищі. Це ситуація, яку я добре знаю, бо часто до неї потрапляв. Я працював в Італії, Швейцарії, Америці, Росії, в інших колишніх радянських республіках. І ось ти приїздиш кудись – а люди там живуть абсолютно інакше, у них інша культура, інші звички. Всі ж конкретні ситуації у фільмові вигадані. У моєму житті ніколи нічого такого не відбувалося – я завжди знав, хто моя мама і хто мій тато. Але все одно людина постійно замислюється над тим, що вона отримує від своїх батьків, звідки вона походить, від чого в неї ті чи ті риси. Мені здається, це всім цікаво. В кожного художнього твору завжди є текст і підтекст. Можна сказати, що у “Кровній єдності” текст – це пошук коріння, а підтекст – пошук власної ідентичности, тобто відповіді на питання “хто я такий?”, “чому я такий?”.

Мені здається, ця тема особливо актуальна для американського суспільства, недарма Америку називають “країною еміґрантів”.

Справді, для американців їхнє коріння, походження завжди цікаве. Така дивна річ – люди, які не підтримують зв’язку зі своїми найближчими родичами, що вони своїй сестрі чи брату можуть цілий рік не дзвонити, які постійно переїздять з одного штату в інший, залежно від того, де отримають роботу, – і раптом їх цікавить, якого вони походження.

Як стилістично буде вирішений фільм?

Про стилістичне рішення завжди важко вести мову... Це сучасна картина, зроблена так, як знімаються сучасні картини, тепер, в Америці – причому не голлівудські, а незалежні. Я маю на увазі візуальний бік. За композицією, освітленням, рухом камери, монтажем “Кровна єдність” входить у групу фільмів, яких ви ніколи в Україні не бачите. В Америці знімається 300-400 художніх кінострічок на рік, і з них Європа бачить приблизно 30. А більшість протягом року взагалі дивиться 3-4 американські фільми. І на цій основі в європейців складається уявлення про американське кіно і його відмінності від європейського. А це ж виходить погляд з одного ракурсу. Насправді в американському кіні відбувається набагато більше, ніж може видатися, якщо орієнтуватися лише за тими фільмами, які потрапляють у вас у прокат.

Але ж “Кровну єдність” український глядач зможе подивитися?

Звичайно, фільм буде тут показаний, оскільки це спільне виробництво (половину фінансування забезпечує українська сторона). Нам цікаво, щоб він був показаний в Україні, оскільки, як правило, американцям, крім тих 3-4 фільмів, які показують у ваших кінотеатрах, дуже важко вийти на цей ринок. Їм важко розмовляти з людьми, які тут працюють – в Україні, в Росії. Тому що контракт тут – це щось зовсім інше, ніж контракт в Америці. В США люди звикли домовлятися інакше: якщо існує контракт, то, отже, в ньому усе твердо і нічого не буде змінюватися, а зі Східною Європою в американських продюсерів дуже поганий досвід. Коли я починав шукати гроші в Америці на цей фільм, то найбільший бар’єр виникав, коли я казав, що йдеться про Східну Європу. “Та ні, ми вже пробували... Не виходить з ними співпрацювати, там завжди якісь дивні речі відбуваються...” І насправді відбуваються дивні речі: не можна взяти контракт як точний документ, завжди навколо нього виникають якісь нюанси, а американцям це непотрібно і незрозуміло.

Але ви все ж таки вирішили ризикнути?

Чому ризикнути? Якщо тут є люди, які візьмуться за це і які розуміють, як робиться бізнес в Україні і в Росії... Крім того, я завжди цього хотів. Тому що в мене тут друзі, і я переконаний, що насправді зі Східною Європою можна працювати.

Ну, у вас же з цим реґіоном ще й “кровна єдність”.

Моя мама росіянка. Вона народилася в Ташкенті, а її предки – зі Львова. Коли я був ще дитиною, то кожен другий рік їздив на канікули до бабусі і дідуся в Новоросійськ. А сам я народився в Словаччині, тоді Чехословаччині. Мене з дитинства цікавило, чому тут якісь речі вважаються правильними, а там, вдома, неправильними. Як це може бути? Ось така релятивність істини і моральности – це дуже цікаво.

Як сталося, що ви залишили Чехословаччину?

Це було 1978 року. Я був у групі людей, яких пізніше стали називати дисидентами. Певної миті переді мною постав вибір: або продовжувати жити і поводитися так, як я робив і раніше, в Чехословаччині і – потрапити в тюрму, стати героєм, або виїхати до іншої країни, де я зможу продовжувати жити і поводитися так, як хочу, таким же чином, як я робив це досі у Чехословаччині, і – бути вільним, не йти в тюрму. Я обрав цей, другий варіант.

Тепер немає бажання повернутися?

Не пам’ятаю, хто це сказав, здається, один співак, який був дуже популярний у Чехії, але виїхав до Німеччині і жив там, тобто зовсім поряд. Його теж запитували, чи він не хотів би повернутися, і він відповів: “Знаєте, через рік чи два – можна повернутися, а через п’ять – це те ж саме, що ще раз переїжджати до нової країни”. В мене в Америці діти, я звик там жити, там усі мої друзі. Звичайно ж, є друзі і в Словаччині, і я дуже радію, коли буваю і там, і тут, в Україні...

Але повернімося до фільму. У вас знімаються представники різних акторських шкіл – американської, словацької, російської. Чи є якісь відмінності в роботі з кожним з них? Якщо є, то які саме?

Звичайно ж, мені найпростіше працювати з американськими виконавцями – Рудольф Мартін, котрий грає головну роль, ось зараз зніматимемо Саллі Кьоркленд, Роберта Форстера. Це все відомі і досвідчені актори, які розуміють мої режисерські вимоги, з якими мені найлегше знайти взаєморозуміння.

Річ не тільки в тому, що всі актори розмовляють різними мовами – а це складно, бо я часто забував, чи сказав вже щось англійською чи словацькою, чи не сказав, чи всі мене зрозуміли, чи ні, якою мовою я пояснював... Справа в тому, що американські актори – незалежні. Одна з великих відмінностей – це те, що коли Рудольф Мартін знімається в картині, він більше нічого іншого не робить. Він довго готується до фільму, можливо, в період підготовки і працює на якихось інших картинах, але однаково читає сценарій, думає... Розмови з Рудольфом у нас були задовго до початку зйомок, десь за рік – про сценарій, про те, де він, як актор, відчуває, що написано правильно, а де – неправильно, де щось можна змінити, а де – не можна. Я у сценарії змінив декілька речей, через Рудольфа, – мені здалося, що він мав рацію і що так, як він пропонував, буде краще. Крім того, він краще зможе зіграти, якщо відчуватиме, що саме так має бути. Тож в американського професійного актора дуже активний підхід до роботи.

Іншу головну роль грає словацька актриса Моніка Гільмерова – вона працює і в театрі, і в кіні, і на телебаченні. І ось що мені було дуже складно збагнути, якщо говорити про словаків, – це те, що Моніка не готова була покинути театр задля того, щоб зніматися у мене в фільмові. А в театрі в неї в репертуарі три чи чотири вистави. І коли я перед початком роботи над фільмом дізнався, що Моніка збирається під час зйомок репетирувати ще й якусь нову п’єсу, в нас була дуже серйозна розмова. Вона пояснювала: “Дивись, я маю бути в театрі з 7 до 10, а до 7 – можу зніматися”. Мені важко уявити собі, як це можливо, але... Спочатку я хотів ставити таку умову: якщо хочеш зніматися в цьому фільмі, значить, ти все кидаєш і поводишся, як поводяться американці. Але потім я подумав, що це нерозумно – наполягати на тому, до чого людина взагалі не звикла. До якоїсь міри я повинен врахувати, що різні актори працюють по-різному. Якщо в Америці це так, то в Словаччині це так. І у Словаччині не знімається стільки фільмів, щоб Моніка могла грати лише в кіні. Якщо вона хоче реалізуватися як актриса, то повинна працювати і в театрі також. І якщо вона все покине для мене, то їй буде дуже складно потім повертатися в театр. Це не кажучи вже про грошові питання... Також відмінність у тому, що у словаків менш активний підхід до фільму. Вони не звикли дискутувати з режисером про сценарій. Для них сценарій – це те, що дано. І якщо хтось щось у ньому змінює, то це може бути лише режисер, але аж ніяк не актор. Словацький виконавець може дати інтерпретацію ролі лише в тих межах, які написані в сценарії. В американського ж актора набагато ширша інтерпретація – його цікавить сценарій в цілому, він може змінювати навіть те, що говорить герой. Наприклад, подумає всередині сцени, що щось має бути не так, і скаже репліку трохи інакше, не так, як було написано. Словацький же актор скаже абсолютно точно усі ті слова, які є в сценарії.

В ролі сусіда-українця я дуже хотів знімати Богдана Ступку. Ми з ним розмовляли, і мені надзвичайно сподобалося, як він моментально щось зіграв для мене, як він уміє швидко увійти в будь-яку роль. Але Богдан саме працював на іншому фільмі і не зміг зніматися. Тоді ми стали працювати з Анатолієм Кузнєцовим – також дуже талановитим і досвідченим актором. Як і з Рудольфом, у нас з ним були розмови про сценарій, про героя. І Анатолій – це людина, яка пропонує. Наприклад, щось додати в сценарій, щоб характер героя інакше сприймався. Мені завжди приємна така ініціатива. Для Анатолія було складно працювати англійською, тому що він взагалі-то англійською не розмовляє. А 99 відсотків його реплік у фільмі, окрім української пісеньки, – по-англійському. Тож доводилося, по-перше, перекладати текст, щоб Анатолій зрозумів, про що йдеться, потім він мав навчитися добре все це сам промовляти. Я дуже боявся, що всі сили в нього підуть на те, як правильно щось сказати англійською, а потім власне для акторської гри залишиться не так багато енерґії, і роль вийде пласкою. Але думаю, Анатолій впорався.

Зараз завершено зйомки основної – словацької – частини “Кровної єдности”. Залишилося зафільмувати декілька епізодів у США. Планується, що повністю робота над стрічкою буде завершена до літа 2003 року.



Зйомки

Архів


Новости кино ukrfilm.com