01.09.2006 10:59
Діти і зброя
Кажуть, що діти – це маленькі дорослі. Для кіна таке твердження цілком виправдане. У численних кінокартинах діти дуже часто намагаються копіювати дорослих, невинністю та юним віком відтіняючи абсурд дорослого існування. Інколи це буває мило та чарівно, як от у картині Алана Паркера «Баґзі Мелоун», де діти зображають ґанґстерів. Однак, найчастіше юний вік та наївність слугують іншій – менш привабливій – меті: дітей перетворюють на сторожів ідеології. І їхня зброя стріляє тоді не кремом для тортів, а справжніми кулями. Найповніше ця традиція втілилась у радянському кіні з його культом піонерів-героїв. А почалося все зі знаменитих сьогодні «Червоних дияволят» Івана Перестіані (1923). Історія малолітніх брата і сестри, що стають розвідниками у Червоній армії, розказана тут без найменших сумнівів у доцільності втягнення дітей у класову боротьбу. Зрештою, самі підлітки радо йдуть назустріч дорослим. Вони ж бо виконують передсмертну волю батька... «Червоні дияволята» виявили притаманну дитинству здатність до маскування, перевдягання, зміни личин. Це були справді дияволенята, чия сутність могла змінюватись у залежності від обставин.
Власне, ця традиція знайшла шанувальників і по той бік океану. Скажімо, у вестерні Майка Райдела «Ковбої» ми бачимо історію дванадцятьох підлітків, яких найняв на роботу Віл Андерсен – герой Джона Вейна. Робота не дуже складна – перегнати худобу в сусідній штат. Для цього навіть зброя не потрібна. Втім дуже скоро невинна сільськогосподарська історія перетворюються на драму. Діти отримують інші, набагато суворіші уроки змужніння... «Ковбої» показали дітей, що ті готові прийняти всі правила дорослого світу, не виключаючи й найжостокіших..
Жорстокість дітей стала також основою знаменитої притчі Пітера Брука «Повелитель мух», створеної за однойменним романом Вільяма Ґолдінґа. Після авіаційної катастрофи група дітей опиняється на безлюдному острові. Перед ними стоїть одне завдання – вижити. Проте кожен з дітей розуміє це завдання по-своєму... „Повелитель мух” Пітера Брука – це ніби коротка історія людства, у якій показано зародження держави, релігії, а також одержимість людини вбивством. І ця одержимість виявляється спільною для дітей і дорослих. Серед сучасних фільмів, які торкаються теми „діти і зброя”, звертає на себе увагу стрічка бразильського режисера Фернандо Мейлеріша «Місто Бога», що є ніби новочасним „Повелителем мух”. Тут також майже нема дорослих. Діти самі намагаються вижити у світі, де вони покинуті напризволяще. «Місто Бога» – картина не про соціальні проблеми й не про бідність. Це історія дитинства, у якому єдиною дитячою іграшкою є пістолет. Цей фільм – трагічний, бо насильству у ньому нема альтернативи. Йому ніхто і ніщо не здатне простояти – ні закон, ні багатолітня дружба.
Картина Ґаса Ван Санта «Слон» про „дітей і зброю” веде по-своєму. Режисер уникає жодних пояснень. Він просто реконструює події останніх двох днів із життя убивць та їхніх жертв. Камера стежить за пересуванням героїв, за їхніми словами та вчинками. Ван Сант не шукає чогось знакового у їхніх діях, чогось такого, що могло б пояснити трагедію чи передбачити її. Власне, назва картини апелює до притчі про слона і трьох сліпців, які його обмацували. «Кожному з нас істина відкривається частково – каже кінорежисер, – я ж хотів зробити глядачів просто свідками цих подій».
Стрічка досить незвично зафільмована. Камера не випускає з поля зору головних героїв, проте простір навколо них опиняється у своєрідній зоні сліпоти. Таки чином глядач, як і сам герой, ніколи не знає, що з’явиться перед ним наступної миті – шкільний товариш чи вбивця з автоматом. У новому тисячолітті тема «діти і зброя» втратила усю однозначність. І діти і зброя стали частиною одного великого ризику, яким, власне, і є саме життя.
