Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

15.12.2021 17:58

Невидимий кінорежисер Павло Долина

Станіслав Цалик, письменник, історик, сценарист, Matrix-devergent

Уперше про Павла Долину я почув років двадцять тому, коли разом із Пилипом Селігеєм працював над книжкою “Таємниці письменницьких шухляд”. Ішлося про мешканців житлового будинку письменників “Роліт” (робітники літератури) у Києві.

Серед ролітівців були класики й менш відомі майстри пера. Але хто такий Павло Долина? Тогочасні довідники подавали, що він працював на Київській кіностудії, був якимсь чиновником. Реальна картина відкрилася набагато пізніше.

Сьогодні він би вважався “корінним киянином”, бо місцевість Мишоловка, де народився 1888 року, нині розташована в Голосіївському районі столиці, але до 1923-го була звичайним селом за межами міста.

Павло Попиков (псевдо Долина з’явиться згодом) вирішив присвятити себе кінематографу не одразу – акторський факультет Київського театрального училища закінчив у буремному 1918-му, уже 30-річним. А звідти потрапив до Леся Курбаса в “Молодий театр”. Перейшов із ним до “Кийдрамте”, потім до “Березоля”. Певний час паралельно з виступами на сцені був помічником Анатолія Буцького, ректора Державного музично-драматичного інституту ім. Лисенка.

Завдяки Курбасові він прийшов у кіно, яке стало головною справою його життя. Річ у тім, що Курбас 1924 року підписав договір із Всеукраїнським фотокіноуправлінням на постановку кількох стрічок на Одеській кінофабриці. Залучив до роботи акторів і художників свого театру. Зокрема, влітку 1924-го зняв Долину в ролі італійського журналіста в сатиричній комедії “Макдональд”, а восени доручив зіграти старого робітника в “Арсенальцях”.

Саме тоді Одеська кінофабрика, яка потребувала молодих творчих кадрів, відкрила технікум кінематографії – у вересні 1924-го набрали перший курс. Долині – актору відомого київського театру, який також мав досвід адміністративної роботи – запропонували очолити навчально-педагогічну частину, тобто стати завучем. Він радо згодився й залишив “Березіль”.

За кілька місяців на Всеукраїнській нараді кінематографістів Долині дорікнули, мовляв, викладає в кінотехнікумі, але не має достатнього досвіду роботи в кіно. Закид був несправедливим, адже він викладав мімодраму (театральну п’єсу, наближену до пантоміми), а цю сферу, особливо мистецтво руху, добре опанував у Курбаса.

Насправді актор-викладач давно мріяв про кінорежисуру. Перші кроки зробив наприкінці 1925-го, ставши помічником режисера Володимира Балюзека на фільмі “Гамбург”, а наступного року – асистентом режисера Петра Чардиніна в стрічці “Тарас Трясило”. Свою першу картину “Темрява” зняв 1927-го. Дебютантові було 39.

Цей одеський період – нетривалий, проте творчо насичений – виявився найщасливішим у його житті. Адже 1930-ті принесуть чимало гірких епізодів, відлучення від професії, брак життєвих перспектив. А поки що – успіх першого фільму, схвальні рецензії в пресі, грандіозні творчі плани.

До наступного фільму “Буря” запросив “зірок”: Юлію Солнцеву, Івана Замичковського, Юрія Шумського, а художником-постановником – Василя Кричевського. Згодом у прокаті з’явилися його стрічки “Новими шляхами”, “В заметах”. Павло Долина також докладає значних зусиль у справі українізації Одеської кінофабрики, у побуті переважно російськомовної. У цей час він перебуває на піку творчої кар’єри.

Директор Одеської кінофабрики Соломон Орелович вважав Олександра Довженка найкращим режисером України, а Долину – найкращим режисером Одеської кінофабрики, на той час найбільшої в Україні. Тобто другим після Довженка.

У 1929-му Всеукраїнське фотокіноуправління вирішило підсилити Долиною щойно збудовану Київську кінофабрику. У Києві він одразу розпочав активну роботу: у травні 1930-го завершив “Секрет рапіда”, а в листопаді – “Чорні дні” за власним сценарієм.

Далі ситуація ускладнилася. Сценарій Семена Скляренка “Чатуй”, який ставив Долина 1931 року, зачіпав актуальну тему колективізації. Його неодноразово вимагали переписати під час знімального періоду, адже події в реальному житті стрімко змінювалися. “Багато разів мені доводилося переробляти сценарій, – захищався Скляренко на засіданні Художнього сектора у квітні 1931-го, де від нього зажадали чергової порції змін. – Кожного разу я діставав нову думку, нову рецензію”.

Фільм дав підстави письменнику і сценаристові Якову Качурі накинутися на режисера з несправедливими нападками в лютневому номері журналу “Кіно” за 1932 рік. Критична стаття на трьох сторінках промовисто називалася “Ідеологічними манівцями” й мала вигляд доносу. І хоча редакція часопису додала, що публікація є дискусійною й “не розкриває творчого обличчя П. Долини”, це було лише камуфляжем.

У періодиці ще рекламують нову стрічку Долини “Свято Унірі”, режисер, як провідний кінематографіст, стає членом престижного житлового кооперативу “Роліт” (і регулярно зустрічатиме Качуру, теж мешканця цього будинку), але в ігровому кіно йому вже не працювати.

Від кінокартини “Міжгір’я” за романом Івана Ле – анонсували, що зніматиме Павло Долина – його усунули. Стрічку зняв Фауст Лопатинський. Зацькованого кінематографіста спробувала врятувати режисерка Ольга Улицька, колишня студентка Долини в Одеському кінотехнікумі – запросила як актора до фільму “Любов”, який ставила разом із чоловіком Олександром Гавронським. Але картину заборонили.

Долина перейшов на студію освітнього кіно “Техфільм”. Про тамтешню його роботу нічого невідомо – є згадки лише про дві стрічки про каучук. Під час радянсько-німецької війни евакуювався з “Техфільмом” до Ташкента, у середині 1940-х повернувся до Києва.

Нарешті 1947 року йому запропонували очолити Театральний музей (нинішній Музей театрального, музичного та кіномистецтва України). Адже музейна колекція почала формуватися при театрі Курбаса ще 1923 року, коли там працював Долина. Кому як не йому очолювати повоєнне відновлення музею після евакуації? Цю посаду обіймав до смерті в 1955-му.

На сьогодні збереглася лише дебютна стрічка Долини “Темрява” – у Держфільмофонді Росії. Зрозуміло, вона поки що нам недоступна. Тому режисера, якого вважали другим після Довженка, забули: нема творів – нема митця. Повернення Павла Долини – справа майбутнього. Можливо, не такого вже й далекого.

ПАВЛО ДОЛИНА

(1888-1955)

Український театральний і кінорежисер, актор. Народився в селі Мишеловка Київської області. У 1915 році закінчив Театральне училище при Київському товаристві мистецтва і літератури. Працював актором у Саратовському міському театрі, Київському драматичному театрі і пересувному театрі ім. Т. Г. Шевченка. 

Навесні 1919 році приходить працювати в Молодий театр, який на той час націоналізували більшовики. Коли Київ захопили білогвардійці, Долина із Молодим театром й слідом за акторами театру Миколи Садовського і військами Директорії виїжджає до Кам’янця-Подільського. Але там, як і інші актори з трупи Курбаса, участі у виставах Садовського практично не бере. Курбас створює мандрівний театр «Кийдрамте», до якого приєднується і Долина. В буремні часи швидкої зміни влади і економічної скрути трупа виступає в різних містечках Київщини, Білій церкві, Умані. За вистави глядачі часто платять бартером.

У 1921 Долина організовує пересувний театр «Каменярі» при Київському цукротресті, де сам виступає в ролі режисера і художнього керівника. Протягом 1921–1923 років театр гастролює переважно на території Київської області, в театрі виступають в згодом відомі «курбасівці», але також в майбутньому зіркові діячі кіно – Арнольд Кордюм і Микола Надемський, які, на відміну від інших акторів трупи, не приєднаються до «Березоля». 

У 1922 році Долина передає керівництво «Каменярами» Василю Васильку й повертається до Києва, де стає деканом факультету української драми в Інституті ім. М. В . Лисенка. Паралельно працює в театрі «Березіль», який отримав прописку в Києві у березні 1922 року. У березні 1923 року при «Березолі» створили режлаб – першу в Україні майстерню з виховання режисерів «адекватних» новому часу, до якої приєднався і Долина.

Разом із Лесем Курбасом приїжджає тимчасово працювати на Одеську кінофабрику – грає у його короткометражних фільмах «Макдональд» (1924) і «Арсенальці» (1925). З театром «Березіль» співпрацює до 1927 року, потім присвячує себе роботі в кіно.

З 1928 по 1932 рік в якості режисера ставить вісім повнометражних фільмів, більшість із яких зараз вважаються втраченими. Спочатку працює на Одеській кіностудії, де знімає фільми: «Буря» (1928), «У заметах», «Новими шляхами», «Чортополох» (1929). Потім переходить на новозбудовану кінофабрику у Києві, яка з 1930 року отримує назву «Українфільм». Тут він знімає: «Секрет рапіду», «Чорні дні» (1930), «Чатуй» (1931), «Свято Унірі» (1932). До участі у своїх фільмах залучає знакових акторів свого часу (Іван Замичковський, Юлія Солнцева, Юрій Шумський, Семен Свашенко, Микола Надемський, Степан Шкурат, Дмитро Капка, Сергій Мінін, Степан Шагайда, Лідія Островська-Курдюм та ін.) Співпрацює з відомими художниками (Василь Кричевський, Йосиф Шпінель, учень Малевича Юрій Хомаза та ін.).

У 1932 році в журналі «Кіно» виходить критична стаття-донос Якова Качури з промовистою назвою «Ідеологічними манівцями» про творчість режисера. Після чого Долина вимушений піти з ігрового кіно працювати у відділ освітнього кіно «Техфільм» при «Українфільмі». Разом із «Техфільмом» евакуюється до Ташкенту на початку 1940-х, а після 1944 року знову повертається до Києва.

ВУФКУ




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com