19.05.2006 10:07
Форрест Ґамп у пошуках Священного Ґрааля
(„Код Да Вінчі”, реж. Рон Гавард)

Особисто в мене ставлення до книги Дена Брауна – різко негативне. І не тому, що він щось „не те” вгледів у християнстві. Просто його спроби – жалюгідні. Ідея, що християнська церква переслідувала „свободомислячих” жінок через те, що колись Христос буцімто одружився з Марією-Магдалиною й таким чином до основи майбутньої церкви поклав „священне жіноче начало”, виглядає сьогодні як найганебніша кон’юнктура.
Звісно, жінкам – усі права. Хоче жінка бути Термінатором, нехай! Хоче стати одним із джерел християнства – будь ласка, нам не шкода!
Тобто сьогодні всі оті абстрактні сюжети, включаючи Гаррі Поттера, Сарумана, ельфів та різноманітних гоблінів, насправді мають свої цілком злободенні аналогії, і вони по-своєму коментують сьогодення. І, звісно, гріх не заробити на цьому грошей.

Звичайно, за всім цим вбачається абсолютна байдужість до всього, крім заробітку. Причому – за роками перевіреними схемами. Близькість творців стрічки до, сказати б, лукасівсько-спілберґівської коаліції в Голлівуді (Рон Гавард – один з „міцних” професіоналів цієї „бригади”, а Том Генкс – одне з його облич) вказує на те, що з роками рецепти не змінилися, хоча й стали цинічнішими. Нагадаю головні події...
На початку сімдесятих, коли Стівен Спілберґ і Джордж Лукас випускають, відповідно, „Щелепи” (1974) та „Зоряні війни” (1977), великі голлівудські компанії отримують друге дихання. Стається Велике Повернення Глядача До Кінотеатрів. І тепер це інший глядач. Молодший, технічно просунутий і, найголовніше, готовий слухати старі казки про головне у новому оздоблені. Джордж Лукас формулює свою стратегію, „ як спробу знімати абстрактні картини”. Він має на увазі стрічки, де б не було актуальности фільмів сімдесятих, а були абстрактні Тато, Мама, і Я й таке подібне. У пригоді стала книжка Джозефа Кемпбела „Сила міту”, в якій автор синтезував мітологію народів, відшукавши найхарактерніше в ній. Так створилась нова універсальна філософія Голлівуду. Навіть своєрідна квазірелігія. На цій дорозі було безліч здобутків. Окрім трилогії „Зоряні війни” Лукаса, де Люк Скайвокер, дізнавшись, що його батько є Дартом Вейдером, все ж приймає бік світлої половини Сили, Стівен Спілберґ ставить „Чужопланетянина” (1982) – метафоричну історію про розлучення. Це не могло не сподобатися. Всі ридали, коли Є.Т. промовляв слово „Дім” і показував пальцем у зоряне небо. А коли чужопланетянин помирав, пройнялися навіть виконавці головних ролей. Ще й сьогодні сльози юної Дрю Беррімор справляють найбільше враження у цьому фільмі – дівчинка вірила у все це цілком щиро. І така ось стратегія лобового вибивання емоцій та грошей стала головною в сучасному Голлівуді.

Водночас ця історія зберігає повагу до християнських артефактів. Ґрааль залишається скромною дерев’яною чашею, і він дарує безсмертя, але його не можна виносити за печатку – бо така ціна. Спілберґу вистачило смаку не робити з цього всього ідеологічного продукту. Все було досить іронійно, необов’язково і, тим не менш, переконливо.
Власне, подальша лінія „сиріток Голлівуду”, була продовжена і в дев’яностих – тим же Спілберґом. А дещо раніше до компанії встигли приєднатися й інші. Найтитулованіший тут – Роберт Земекіс: трилогія „Назад у майбутнє” (1988 – 1990), а згодом і „Форрест Ґамп”(1994) – справжній Франкенштейн цього кінематографічного конґломерату. Спілберґові вдалось анґажувати Тоба Гупера („Полтерґейст” (1982), Джо Данте („Ґремліни” (1984) та інших. І всі вони розповідали родинні історії.
Рон Гавард також отримав місце у цій компанії. Як актор він знімався ще в „Американських ґрафіті” (1974) Лукаса. Потім Лукас продюсував його картину „Віллоу” (1988), а також був автором цієї історії. У річищі спілберґівської традиції зафільмований також „Кокон” (1985) Рона Гаварда. Ну а з Томом Генксом режисер уперше працював на картині „Сплеск” (1984), згодом фільмував „Аполлон-13” (1995).

Зрештою, що нам Голлівуд, що ми для Голлівуду! „Код Да Вінчі” просто позначає певну ситуацію кризи. Й для фабрики мрій, і для нас усіх. Бо коли переглядаєш „Останню спокусу Христа” (1988) Мартіна Скорсезе, ти відчуваєш, що це сумніви віри, а коли ти дивишся „Код Да Вінчі”, то відчуваєш, що це тупе бажання заробити на твоєму обуренні. Це може спрацювати, а може й ні. Дуже сподіваюся, що не спрацює.