05.03.2011 15:45
Від «Суботи» до суботи. Чому на Берлінале проігнорували наш фільм про Чорнобиль
Набір фільмів у конкурсі Берлінале давно не витримує критики. У 2011-му це стало настільки очевидно, що, якби не було в заручниках в іранського режиму режисера Джафара Панагі, „Золотого Ведмедя“ довелося б розділити між двома діаметрально протилежними кінотворами.
З одного боку — соцреалістична драма сподвижника Панагі по опозиції іранця Асгара Фаргаді „Надер і Сімін, розлучення“, з іншого — інтелектуальне естетське кіно угорця Бели Тарра „Туринський кінь“ (той самий, який звів з розуму Фрідріха Ніцше).
Організатори Берлінале розгорнули таку кампанію на підтримку іранського режисера, що іноді пафос солідарності кінематографістів викликав у ЗМІ саркастичну посмішку.
Втім, фільм „Надер і Сімін, розлучення“ залишився на хорошому рахунку і в аплодуючої публіки, і в критики. Рейтинг міжнародних кінооглядів виставив йому найвищий бал. Та й сама історія подружжя, котре переживає розлучення і розмотує в цьому конфлікті клубок невирішуваних питань, що морально й етично не мають однозначної відповіді, — напрочуд напружене, драматургічно добре скроєне кіно.
„Туринський кінь“ — потенційний суперник фільму Фаргаді — до фінішної прямої підійшов із тими самими цифрами рейтингу. Багато хто називає філософське полотно Бели Тарра про кінець світу головною кіноподією фестивалю. „Туринський кінь“ — дежавю інтелектуального кінематографа на тлі сучасного соціально-критичного кіномистецтва. У пролозі картини згадується історія з Ніцше, який закрив своїм тілом від побоїв бідного коня на туринській площі і настільки тим перейнявся, що збожеволів і замовк до самої смерті. Що ж було з конем? Бела Тарр відповідає на це тривалим „гіпнозом“: на екрані монотонне рутинне існування селянина, його дочки та їхнього коня. Запрягають-розпрягають, варять картоплю, п’ють самогон, ходять по воду. Шість днів умирання під завивання вітру та депресивний саундтрек. Гран-прі журі „Срібний Ведмідь“, підкріплений призом ФІПРЕСІ, не змусив на себе довго чекати.
Якщо ж вести мову про кіно в його класичному розумінні, із завданням художника „працювати над образом“, розповідати людську історію і водночас підніматися над нею до метафоричних узагальнень, то нині така „академічність“ не в пошані... Від подібного кіно, як від чоловіка, котрий подає дамі пальто, віє старомодністю. І от переходимо до фільму, з яким були пов’язані й наші фестивальні очікування, — „У суботу“: режисер Олександр Міндадзе, продюсери Олег Кохан і Олександр Роднянський.
Герой стрічки не „біжить“ від Чорнобиля, а „йде“ на весілля: пити, гуляти, з’ясовувати стосунки з друзями. І саме цього „маршруту“ фестивальний глядач, який живе за межами змальовуваної в картині реальності (у світі, де від катастроф прийнято рятувати і рятуватися), зрозуміти не може!
Відмінність культурних кодів, одвічна „російська загадковість“, яка накриває людину всього пострадянського простору, і абсурд життя, що давно сприймається як даність (усе це є у фільмі Міндадзе), знову пішли врозріз із „баченням“ іноземного громадянина.
Історія з нашим фільмом, а точніше тенденція сприйняття наших картин на останніх кінофестивалях, ось у чому...
Чим реальніше показано ситуацію і чим чесніше на неї реагує герой, тим менше в цей сюжет вірить західний, східний і весь інший фестивальний глядач! Такий-от парадокс!
Точно так само, як не зрозуміли в Каннах „Щастя моє“, сприйнявши знайоме нам середовище за казку, — і в „суботній“ бенкет під час чуми повірили лише втаємничені.
Нерозуміння фестивальної публіки не пробив навіть могутній емоційний заряд фільму.
„У суботу“ — сюжетно цілком зрозуміла картина. При цьому важка емоційно. Тільки довідавшись про вибух четвертого блока, юний партпрацівник кидається в приречену Прип’ять рятувати кохану дівчину. Усе, що треба було зробити, — вскочити на будь-який товарний потяг і виїхати з міста, поки його не закрили. Але зупинив зламаний каблук, і довелося згадати, що сьогодні субота, що в друга весілля, що життя — не тільки виживання, а й такі ілюзорні дрібниці, як дружба, спільність, музика. І барабанщик на прізвисько Джонні, котрий учора тіснив друзів по ансамблю, повертається для прощального соло...
Берлінале явно поквапився торік віддати „ведмедів“ російським акторам. Інакше у виконавця головної ролі Антона Шагіна були б усі шанси отримати приз: таке відчайдушне „вироблення“ всіх своїх акторських ресурсів він демонструє „У суботу“.
Саме такі ролі й перебивають амплуа, яке зародилося в нього ще в „Стилягах“. Хоча Шагін (сьогодні він актор „Ленкому“) зіграв одне й те саме — „перековування“ ідеологічного робота в людину.
Режисер відправляє свого героя бенкетувати під час чуми. І цей метафоричний фільм-катастрофа розгортає одну з найнапруженіших і найпромовистіших картин людської свідомості, не спроможної примиритися з фактом смерті.
Виживання російською — це не „завдяки“, а „всупереч“. Геройства немає. Страх і радіацію заливають горілкою.
А камера Олега Муту (який зняв і „Щастя“ Лозниці) кидається від обличчя до обличчя і так близько наближається до персонажів, немов бере їх „на слабо“. Але хто ж не сміливий у п’яному розгулі? Субота... Про смерть подумаємо в неділю.
Діяти відповідно до цієї логіки важко, якщо вона не в крові. Захід любить переживати катарсис від фільмів, які розповідають про трагічну неможливість людини жити.
„У суботу“ — все прямо протилежне. І це життя на краю безодні не нам здається цілковитим абсурдом.
Як на мене, є певний прорахунок у представленні картини Міндадзе як фільму лише про чорнобильську трагедію.
Так, Чорнобиль важливий у багатьох аспектах — найгучніша і знакова для світу аварія XX століття як символ початку розпаду СРСР, як колапс техногенної революції.
Але у фільмі немає ні досліджень, ні причин, ні наслідків катастрофи. Немає всього того, чого від „фільму-катастрофи“ чекають.
Для бекграунду „Суботі“ підійшов би будь-який умовний катаклізм. Чорнобиль необхідний Міндадзе драматургічно, щоб побільше розширити провалля між маленькою людиною і невідворотним фатумом.
Приватна драма на тлі соціальної катастрофи стає тоншою і напруженішою.
Отож ставити „на Чорнобиль“ на фестивалі, який віддає перевагу не метафорам, а конкретиці, вочевидь, спірно...
У результаті потенційні претенденти на режисерського та акторського „ведмедів“ поїхали з Берліна без нагород... Утім, і інших фестивалів для фільму «У суботу» на планеті є чимало.
«Дзеркало тижня. Україна» №7, 25.02.2011
