Сергій Буковський: «Робота з хронікою – це релігія. Коли ти робиш документальне кіно, безстороннім бути неможливо»

Двадцять років тому в етері телеканалу «1+1» вийшли перші серії документального фільму Сергія Буковського «Війна. Український рахунок». Ретельне дослідження численних документів, кінохронік та інтерв’ю з десятками ветеранів і ветеранок як УПА, так і Червоної армії серія за серією відтворювали складний контекст Другої світової війни в Україні, який багато в чому суперечив мітам совєтської пропаганди. Дев’ятисерійне документальне полотно оповідало про жертви й трагедії, спричинені по всій країні одночасно і нацистським вторгненням, і совєтським тоталітарним поневоленням. Втім, два десятки років потому – 2022-го, актуальність серіалу анітрохи не зменшилась, а Україна переживає тяжкі часи нової війни, яку розпочала Росія, будуючи свою пропаґанду на маніпуляціях щодо історії Другої світової.

Про засвоєння історичного досвіду, роботу над документальним серіалом і його долю розповідає режисер, лавреат Національної премії України імени Тараса Шевченка Сергій Буковський.

Юлія Коваленко: Серіал торік відзначив свій ювілей – 20 років. Але вражає, наскільки він сьогодні є гострим і влучним – йдеться про те, що й по нині лишається в публічному просторі актуальним, обговорюваним, подекуди нерозв’язаним. Власне, перша ж серія розпочинається коротким опитування перехожих у Києві та Львові: що для них означає 9 травня. Одна львів’янка констатує дихотомічність сприйняття цієї дати в суспільстві, коротко відповівши: «Кому то була перемога – а у нас була біда». Але важливо, що таке полярне ставлення не постає чимось, що категорично відрізняє ці два міста, не є якимось суто політико-географічним диференціюванням: натомість як біля Золотих воріт, так і на площі Ринок лунають різні думки. Розкажіть, будь ласка, в яких умовах, у якій суспільно-політичній атмосфері задумувався та створювався серіал? Чи доводилося переконувати керівництво каналу у важливості порушувати такі гострі питання й загалом піддавати критичному осмисленню «священну корову», так би мовити, совєтських наративів – Другу світову війну?

Сергій Буковський: Дякую, що нагадали про 20-річчя. Несподівано для мене. До речі, у Львові, доволі давно, на площі Ринок купив DVD з нашим серіалом – звісно, в піратів. «Це – слава», – подумав я (усміхається). Але, до речі, це єдина копія фільму, яку я маю.

Тоді, 20 років тому, якраз точилася дискусія про примирення й толерантність у ставленні до воїнів УПА й ветеранів совєтської армії. Тому, можливо, фільм і мав доволі значний резонанс та високі рейтинґи. Якраз і дізнався, що таке рейтинґи (усміхається).

Ніяких заперечень з боку тодішнього керівництва «1+1» не було. Ба більше, коли я прийшов із цією ідеєю до Роднянського й Оселедчика, відповідь була: «Ми теж про це давно думали».

Моєю головною мотивацією, як сьогодні кажуть і пишуть у тритментах, стало одне: надати слово простим солдатам, якими були мій батько – Анатолій Сергійович Буковський, артилерист, і мій тесть – Григорій Євгенович Бондар, піхотинець. Обидва не дійшли до Берліна й зустріли день закінчення війни у шпиталях. І звичайно – воякам УПА, бо раніше вони фігурували у фільмах типу «Зрада – їхнє ремесло», «Упирі»…

Зрозуміло, що 9 травня, на відміну від частини львів’ян, наші родини святкували. Та правда про війну, яку вони розповідали, зовсім не збігалася з тією «правдою», що ми бачили у совєтському кінематографі. Хоча, з мого боку, було б несправедливим заперечувати всі совєтські фільми на цю тему. Поміж них траплялися шедеври. І в найкращих ішлося не про окопне життя чи воєнні дії. Зовсім навпаки – це було кіно про життя людей далеко від фронту, в тилу. Не буду перераховувати, знавці розуміють, про що я кажу. Це працювало значно сильніше, бо глядач домислював, що відбувалося на фронтах.

ЮК: Ще трохи про контекст довкола серіалу. 2003 року він виходить на телеекрани, й тоді ж ви отримуєте за нього премію «Телетріумф». Якою була доля серіалу далі?

СБ: 2002-го вийшли тільки перші 4 серії, й було це не в праймтайм, а десь після 11 вечора. У наступному році вийшло ще 5 серій. І тоді канал демонстрував повністю фільм упродовж дня – саме 9 травня. Я отримав також Національну премію України імени Тараса Шевченка 2004 року, й пишаюсь тим, що диплом підписаний Іваном Михайловичем Дзюбою – тодішнім головою комітету з присудження премії. 

До речі, була дубльована версія для каналу НТВ – і її там показали. Але щодо рейтинґів – не знаю. Більше фільм ніде не демонструвався. Як мені відомо, немає навіть дубльованої чи субтитрованої англомовної версії.

ЮК: У титрах цього не вказано, але, я так розумію, ви також працювали над сценарієм? У рецензії Сергія Тримбача на ваш серіал, опублікованій 2003 року в KINO-КОЛІ, я прочитала цікаве визначення: «Головною ідеєю серіалу було не винесення обвинувальних вироків, а фіксація голосів минулого». І далі, що ви «даєте слово людям, чий рахунок війні – особистий і незаідеологізований». Чи погодилися б ви з таким визначенням? І як для себе обґрунтовуєте потрібність/можливість або непотрібність/неможливість незаідеологізованого документального кіна про війну?

СБ: Сценарію як такого не було. Мали розгорнутий, доволі детальний сценарний план, написаний мною разом із дружиною – Вікторією Бондар. Її ж авторський текст. Оце випала найскладніша робота. Людей, хто писав авторські – не дикторські – тексти до документального кіна, завжди було вкрай мало…

Вікторія Бондар: Текст писала, так би мовити, «під диктовку» режисера. Він мені ставив завдання: потрібно таке й таке. Потім запрошувала свого друга й колегу Сашка Коваля – радіожурналіста з Хрещатика, 26, він помічав якісь «незбіги» й казав мені… У титрах ми обоє вказані як редактори фільму. Цю професію поважаю й люблю. До речі, сьогодні якусь її частину перебрали на себе «продюсери», на жаль, і в переважній більшості саме ті, хто майже не обізнаний у кінематографі, його історії, які оперують категоріями «чіпляє – не чіпляє».

СБ: Я не пам’ятаю дослівно рецензії Сергія Тримбача, але вона справді була визначною. Сергій – професійний кінознавець, письменник. І коли має час і надхнення, ґенерує дуже гарні тексти. Хочу нагадати ще про одну рецензію – Анни Шерман у тодішній «Телекритиці». На превеликий жаль, сьогодні мало хто так пише. Здебільшого, це просто розповідь про сюжет фільму.

ЮК: Оскільки ми ведемо мову про осмислення історичного минулого – і головним чином, війни, то побудова наративів тут стає суто політичною справою. Як у кінематографічному, ґодарівському сенсі, так і в прямому розумінні. Тут я не можу не звернутися до одного епізоду першої серії. У перші десять хвилин на екрані з’являються архівні кадри: жінки з квітами зустрічають військових у нацистській формі, й голос за кадром розповідає, що 30 червня 1941 року до Львова в аванґарді 1-шої німецької гірської дивізії увійшов український батальйон «Нахтіґаль», командував яким сотник Роман Шухевич. Далі йдеться про Українську Повстанську Армію, тогочасний соціополітичний контекст у Львові, інтерв’ю із сином Шухевича Юрієм і так далі. Загалом упродовж усього серіалу архівні кадри щедро й докладно коментуються, доповнюються інтерв’ю й текстами.

Подібним чином кадрами, як львів’яни стрічали нацистів квітами, розпочинається й фільм Сергія Лозниці «Бабин Яр. Контекст». Утім, на відміну від вашого серіалу, робота Лозниці не містить жодного коментаря чи додаткового інтерв’ю, вся місія – так би мовити, зробити видимим контекст тієї війни – поклалася режисером на самі архівні кадри.

Як на вашу думку, чи містять хроніки самі собою потенціал будувати наративи – знеособлено й об’єктивно «промовляти» про війну безпосередньо, без режисерських коментарів?

СБ: Не зовсім так. Ведучи мову про фільм «Бабин Яр. Контекст» – справді, там немає авторського, голосом озвученного тексту й прямих інтервʼю. Але у фільмі чимало доволі довгих пояснювальних титрів. Саме вони й виконують роль авторської позиції режисера. Не хочу занурюватися у цю тему. Скажу лишень, що у фільмі «Бабин Яр. Контекст» багато унікальної хроніки з архівів Німеччини та инших країн. У нас же був мізерний бюджет, і вся наша хроніка – з Центрального державного кінофотофоноархіву України імени Пшеничного. Маючи досвід асистента на «Укркінохроніці», я багато часу провів там і знав, де і що шукати. Додам, до речі, що не лише Львів зустрічав німців як визволителів, а й кияни також. Ці кадри є в нашому фільмі. Свідки мені розповідали, що навіть накривалися столи й були офіційні особи, що зустрічали військо. Без квітів, але хлібом-сіллю. Було також чимало людей, не задоволених совєтською владою.

Робота з хронікою – це релігія. Коли ти робиш документальне кіно, безстороннім лишатися неможливо. Річ не лише й не стільки в дикторському тексті. Є мистецтво монтажу, а це – завжди добір автора, режисера.

ЮК: Яким був пошук героїв? Майже з усіма відчувається теплий контакт і довіра в розмові. Дехто із співрозмовників не стримує сліз, розповідаючи про війну, хтось робить одверті зізнання, що шкодує про повернення з примусових робіт у Німеччині, бо колгоспи подекуди були ще гірші. Як вибудовувалися такі стосунки?

СБ: Відповім стисло. Ми мали своєрідний тест на затвердження протагоністів. Ті, хто категорично не хотів зніматися, кажучи: ми – не герої, а прості солдати, – ті й ставали учасниками нашого фільму. Це – скромні, соромʼязливі люди, що не брязкали медалями. Не ті ветерани, яких запрошували на піонерські збори в школах. Зараз шкодую, що не зафільмував своїх батьків. Гадаю, батько додав би чорного гумору (усміхається). Ветеранські магазини – такі були у кожному районі – раз на місяць видавали набір продуктів, які важко було купити в інших магазинах: гречку, цукор, олію, «синю» курку. Батько називав цей магазин «Спасибо-товарищу-Гитлеру».

ЮК: Уже вісім з половиною років в Україні триває війна, з яких понад пів року – повномасштабна, що її розпочала Росія. За цей час, здається, акумулювався направду неосяжний архів відеозаписів і документів як із фронтів та окупованих територій, так і з тилу. Чи думали ви про можливість створити новий документальний серіал чи фільм про війну?

СБ: Ні, не думав і не планую. Якщо поживу ще років 10–15, тоді, можливо, зроблю. Сьогодні цих фільмів вдосталь уже є, а найближчим часом з’явиться ще більше.

ЮК: 1965 року Ганна Арендт у серії лекцій «Деякі питання моральної філософії» в Нью-Йорку заявила, що трагічне минуле нацизму й Другої світової так і не засвоїли не лише німці, чий уряд Аденауера, на її думку, провалив політику покарання нацистів, а загалом ніхто у світі – бо зрештою людство так і не знайшло виходу, як ті злочини покарати чи пробачити. Нині, 2022 року, чи погодилися б ви з такою песимістичною тезою щодо трагедії Другої світової? Й окремо – якщо спробувати перенести це питання на українські терени: чи засвоїли або принаймні чи маємо ми шанс засвоїти наше совєтське минуле?

СБ: Стосовно того, чи засвоїли – боюся, ні! На превеликий жаль. Чи зроблено щось у суспільстві, щоби знайти шляхи, хай не для порозуміння – хоча б для толерантности у ставленні до тих, хто боронив Україну на боці УПА й на боці совєтської армії? А те, що продовжувало комуністичне керівництво вже після війни?

Шанс за засвоєння історичного досвіду завжди є. Але ми не маємо духовних лідерів у нашій країні. Покоління шістдесятників ніхто за великим рахунком не замінив. Перервався звʼязок поколінь. Наслідки ми вже відчуваємо.

ЮК: Наостанок пропоную порозмовляти нарешті про майбутнє. На які, на вашу думку, перспективи слід очікувати українському кінематографу найближчих років? На що б ви сподівались, а від чого застерігали?

CБ: Ще якийсь час для нас будуть відчинені двері міжнародних кінофестивалів. Нам допомагатимуть різноманітні фонди й організації, а потім усе зійде нанівець. Вигулькне багато поверхового примітивного кіна, зробленого нашвидкуруч. Що вже зараз ми можемо спостерігати.

На щастя, сьогодні знімається багато хроніки – а це наша історія, документи часу.

Те, що я скажу, напевно, не на часі, але я переконаний, що Україні вкрай потрібно мати справжню європейську кіноосвіту. Чи досягнуть цього, я не певен. Нещодавно ми з дружиною пили каву на розі Львівської площі й Ярославового Валу. Там просто перед очима стоїть досі недобудована споруда. Коли я вступив до «Карпусика» (КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого) 1977-го, нам казали: «Дипломи одержуватимете в новому корпусі – на Ярославовому Валу». Саме в цьому будинку, де нині на даху ростуть будяки й дерева, наче в Припʼяті. Для мене це – жива метафора нашого кіномайбутнього.

А нині що? Довженко-Центр – прагнуть до біса. Кінофакультет Університету Карпенка-Карого – воліють переселити на студію Довженка. Не кажуть, щоправда, в який корпус. Нашою галуззю керує неосвічена, непрофесійна й невихована людина. За духовність у парламенті відповідає колишній прикордонник Сушко, а ректор університету культури та мистецтва торгує чебуреками на одеській трасі. Що далі? Може, ви скажете?!

Коваленко Юлія

Кінокритикиня, програмерка Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA

Previous Story

Валентин Васянович: «Документальний матеріял сучасних подій такий потужний, аж нічого додати»

Next Story

З приводу одного українського фільму