Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

12.07.2021 23:21

Кім Фупц Окесон: Ідеальне почуття

Кім Фупц Окесон (1958) — данський письменник, ілюстратор, письменник та сценарист комічного напрямку. Його книжка «Мій дідусь став привидом 2018 року вийшла українською в чернівецькому дитячому артвидавництві «Чорні вівці».

Богдан Родюк-Чекан. Пане Окесоне, хоч біографічних даних і небагато, Ваші бібліографія і фільмографія, а також перелік відзнак вражають! Ви цікавий публіці, її вабить магія Ваших творінь, вони примушують її замислитися над сенсом життя. Життя будь-якого митця й літератора сповповнене яскравих подій, цікавих постатей і дивовижних місцин – і Ви, пане Окесоне, не виняток. Люди, події, спіткання – ось із чого складається людське життя.

Будь ласка, розкажіть нам трохи про себе. Ви народилися в Копенгагені й маєте численні таланти: ви письменник, ілюстратор, малювальник коміксів, сценарист. Ви малювали, писали літературні твори, складали музику, працювали на місцевому радіо, робили анімаційні фільми. Цікавилися практично всім – і все це розвивало Вас, як особистість. Але що вабило й вабить найбільше? Яке Ваше найяскравіше враження з дитинства і юности, що позначилося на Вашій творчості?  

Кім Фупц Окесон. Я ріс у передмістях Копенгагена у шістдесятих-сімдесятих роках минулого століття, серед вузьких вулиць, вілл і великих багатоповерхівок – тоді це називали «спальним районом», бо там ніхто не працював, офіси були в іншому місці, тож ранками дорослі (переважно чоловіки) залишали дружин і дітей та поверталися пізно, й на них вже чекала вечеря й увімкнений телевізор… 

Уже в підлітковому віці я відчував, що не належав до того світу. По лінії тата всі чоловіки працювали електриками, а по лінії мами – бухгалтерами. Іншої рольової моделі просто не існувало. Я не бачив, чим міг зайнятися, життя здавалося сірим, але все змінили новаторські на той час комікси французів Жоржа Воленскі, Жана-Марка Райзера та інших – вільна, хуліганська політична сатира, секс, розпач… І раптом я збагнув, що «люба, я вдома!», і став цілодобово малювати, і 1982 року вийшов мій перший альбом. Так життя змінилося на краще – я став ілюстратором. 

Спершу почувався чудово, та газети й журнали, з якими співпрацював, надсилали мені надто нудні матеріали для ілюстрування, тож почав шукати інших способів та відкрив для себе дитячі книжки. Ні, дітей тоді ще не мав, був надто молодий для цього, але в дитячій книжці мало тексту й багато місця для ілюстратора, а це заохочувало до справи. Тож спершу написав кілька невеличких історій та проілюстрував їх. Потроху слів і картинок ставало все більше, поки не второпав, що мене, як ілюстратора, найбільше цікавить власне історія, – так я став письменником.

Така собі друга мить «люба, я вдома!». Письмо стало моїм життям – моїм справжнім життям. Так тривало декілька років, поки мене не охопила письменницька депресія. Цілими днями не бачив нікого, крім дружини й доньки, мої дні минали самотньо, жодних зустрічей, хіба з видавцем, тож непосидючість зрештою погнала мене на нові пошуки. Тоді, в середині дев’яностих, данська школа кіна й сценаристики не вимагала багато роботи, максимум три дні на тиждень, що давало можливість підробляти. Тим часом ми переживали велику епоху – «Догма», данське кіно користувалося успіхом. І раптом мої очі прикипіли до чогось відмінного від дитячих книжок – там не було ні янголят, ні слоненят, ні вигаданих королівств; нам кортіло розповідати про наш час, наше оточення, переказувати історії з реального життя – і я обернувся, згадав своє дитинство і «спальний район», середній клас, сіре, непомітне життя, нудьгу. Невже усе це віджило себе?

Однак писати для кіна означає витрачати гроші, досліджувати все на практиці, терпіти втручання інших людей, постійно непокоїтися – отже, книжки давали те, чого не міг забезпечити кінобізнес, а саме: тиху кімнату й слоненят, впевненість у собі. Отак я вже багато років розриваюся між сценаріями й книжками. Та досі вірю, що перебуваю на своєму місці.

Мені пощастило ознайомитися з деякими Вашими книжками, виданими в Україні, – наприклад, повістю «Мій дідусь став привидом» – та побачити низку фільмів за Вашими сценаріями – скажімо, «Бути Астрид Ліндґрен». Та найбільше мене вразила стрічка «Ідеальне почуття» (2011).

Ця оповідь – ніби мандрівка з минулого до наших часів, що є жахливим відлунням описаних Вами подій. Звісно, актори впоралися з ролями блискуче – та краще б це не збувалося в насправді. Важко було передбачити, але з подіями Вашого фільму через декілька років людство зіткнулось в реальному житті: ми втрачаємо нюх і смак, через вражені хворобою легені людям важко дихати, ба гірше, брак кисню призводить до безповоротних змін у всьому організмі, в мозкові, призводячи до божевілля та смерти. Все це прийшло до нас разом із пандемією вірусу COVID-19, сіючи планетою горе від втрат наших близьких.   


«Ідеальне почуття»

Насправді ідея народилась у Лівані багато років тому. Ще юним подорожував Близьким Сходом, і в Бейруті мене вразила людська здатністю до пристосування. Тоді місто потерпало від громадянської війни, запруджене численними поліціянтами – і все ж люди примудрялись там жити! На третьому поверсі зруйнованого будинку з поваленим фасадом виднівся курятник, люди заходили туди щось купити, а коли починалася стрілянина, можна було знайти закуток (скажімо, душову) й перечекати. І через багато років це прагнення жити за будь-яких умов наштовхнуло мене на думку. І я поставив собі старе добре запитання: «А чому б і ні?» 

Чому головні герої – лікар-епідеміолог та кухар?

Потребував когось, хто добре знайомий з пандеміями, хто постійно в пошуку, має глибокі знання. Тож фах епідеміолога став очевидним вибором. Та я хотів також когось із повсякденного життя, когось, хто робить прості й усім близькі речі. А коли йдеться про почуття, то ресторан – місце, де втрата смаку є катастрофою і де ця ситуація потребує адаптування, тож – кухар.

Ваш сценарій – що це, власне? Попередження людству чи констатація факту можливости загрози людству від глобальних пандемій та інших жахіть, винні в яких, без сумніву, самі люди?

Чесно кажучи, віруси та пандемії – один з небагатьох моїх особистих страхів, і так було завжди. Я не витрачаю багато часу на страх чимось захворіти самому (певне, це зміниться, коли постарію), я ніколи не боявся ні їздити, ні літати, ніколи не думав, що можу стати жертвою насильства (мабуть, це тому, що живу в такій країні, як Данія). Однак комахи, віруси, вся дрібнота, яку не побачиш неозброєним оком і вдихнеш, не помітивши, а потім видихатимеш на всіх навколо – отут у мене справжнісінька параноя. Своїх дітей я задовго до COVID-19 привчив ретельно мити руки.

Що в цьому фільмі зворушує особисто Вас і чи вдалося акторам – на Вашу думку – впоратися зі складним психологічним завданням? Адже для звичайної людини вкрай складно крок за кроком втрачати почуття, повсякчас боротися з хворобою, горем і смертю та зберігати цілісну особистість.  

Для мене цей фільм – радше, історія про кохання, хоча, звичайно, горе, хвороба й смерть також відіграють у ньому важливу роль. Однак кохання так само конче потрібне в людському житті, як і смерть, ми просто не здатні дати цьому раду. Коли мій тато помер, маму буквально розбило горем, їй здавалося, що романтиці в її житті прийшов край, та через декілька років вона зустріла іншого чоловіка, йому було 80, їй – 78 років, вони покохали одне одне, з’їхались і прожили разом майже 10 прекрасних років, перш ніж його не стало.

Тож кохання, яке виживає всупереч усьому, – це те, що зворушує мене найбільше, а головне завдання – зробити це відчуття якомога реалістичнішим.

Людей вже давно приваблює ідея про те, що на світ можна вплинути силою волі й думки, не напружуючись фізично. Телепатія, телекінез та інші надприродні здібності властиві героям казок, науково-фантастичних творів та міських леґенд.  

Останнього часу людство стикається із серйозними моральними викликами. Наприклад, що означають останні розробки американського бізнесмена-інноватора Ілона Маска в галузі чипування мозку і яка від них користь людям? Другого лютого 2021 року він заявив, що науковцям його компанії «Нейролінк» вдалося імплантувати комп’ютерний чип до мозку мавпи. Це означає, що не за горами поява технологій, що поєднують людський мозок з комп’ютером – і якщо хтось від цього в захваті, то багатьом лячно. Чи збираєтеся Ви відобразити цей етап розвитку людства у своїй творчості?

О, в мене буквально плавиться мозок, коли я думаю про майбутнє й про те, куди ми всі йдемо! Як житимуть мої діти? Який вигляд матиме той світ? Таке враження, що історія людства неперервна, завжди можна сісти до човна й перевірити, пласка Земля чи куляста? У мене є про це дитяча книжка – «Господь, Адам і Єва». Й там парочку не викидають з Едему через якесь яблуко, ні, вони самі тікають через цікавість, через прагнення побачити, що ж там, за стінами цього Божого саду? 

Коли справа доходить до новітніх технологій, я, радше, незграбний та безсилий, тож потрібне солідне обґрунтування, аби я до чого вдався – скажімо, тривалий час не мав мобільного телефону. Може, це тому, що мої очі прикуті, радше, до теперішнього, ніж до майбутнього? 

Зараз ми стоїмо перед дилемою, пов’язаною з вакцинами проти COVID-19 – різні країни намагаються розробити найефективнішу вакцину (і, ясна річ, продати її якнайвигідніше). На Ваш погляд, вакцинація врятує людство чи навпаки, занурить його до ще глибшої прірви? Зрештою, мутації не забаряться, та й чи зможуть поетапні вакцинації довго чинити опір пандеміям, котрі нищать людство?

Працюючи над сценарієм, я багато спілкувався з епідеміологом, і він мав переконання, що рано чи пізно ми зіткнемося зі складним вірусом, із дійсно небезпечною для всього людства пандемією, а ще додав: сподіваюся, це станеться ще за мого життя – це ж так захопливо!

Здається, що зрештою буде так, як із грипом: щороку з’являтимуться нові мутації вірусу, нам доведеться готувати проти них чергову вакцину, робити собі укол і сподіватися на краще – та одного недоброго дня те, чого ми так боїмося, зрештою покінчить із нами…

Нові виклики й нові кризи – людство невтомно продукує їх, і хтось гине, а хтось отримує надприбутки, й байдуже, що це: війна («гаряча» чи інформаційна), глобальна пандемія чи новий тип зброї – всі вони чим далі, тим більше розвиваються й діють усе ефективніше…

Будь-яка розвинена імперія зазнає ерозії і зрештою гине – наприклад, єгиптяни і римляни, – більше того, будь-яка влада несе в собі як силу, так і гниль. На жаль, нерідко можна спостерігати за тим, як люди витрачають свій час, як «цар гори», і, можливо, єдине тут рішення – вести достойне життя, виховувати достойних дітей, не мовчати, говорити вголос, завжди бути на правильному боці історії.

У своєму сценарії Ви вголос поставили людству найболючіші запитання. Як Ви вважаєте, чи збирається хоч хтось підтримувати комфортабельне і безконфліктне життя на Землі? Багато їх чи мало? 

Наша здатність забувати та ігнорувати – це одна з наших фатальних вад. Адже нам всім відомо, що наш спосіб життя довго не триватиме, планета просто не переживе цього, та досі всі ніби чекають, щоб хтось прийшов і все змінив. Так, політики, які обіцяють зростання рівня життя, отримують більшість у парламентах, а тим часом у наших домівках накопичуються гори непотрібних речей – тому так, ми знищуємо себе як вид, але намагаємося зробити шлях у пекло якомога комфортнішим.

І останнє запитання: які Ваші плани на майбутнє? І на якій стадії реалізації?

Я якраз розпочав новий проект – телевізійний серіал про охоронців у тюрмах. Я занурений у тему в’язниць, охоронців і в’язнів. Як нібито «м’яке» демократичне суспільство реагує на порушення своїх законів? Що це – помста чи реабілітація? Чи є різниця між карою і ув’язненням? А може, тюрма – це місце, де юних порушників вирощують у досвідчених злочинців? І хто такі насправді охоронці – чоловіки та жінки, які вбираються у синю уніформу і заходять у цю клітку, виходять на цю жорстоку арену?  

Ви – справжній казкар! Дитяча казка може зробити світ кращим і добрішим. Краса дитячих казок здатна врятувати світ. Хіба слова не прекрасні? Вони приховують справжні чари…

Це правда! Я виховувався на словах, мій тато читав мені щовечора, поки я не навчився сам розрізняти літери. Писати для мене – це божественна дія. Немає нічого – чистий аркуш паперу, темний екран мого «мака», й ти пишеш… аж раптом постає усе: хлопчик, песик, хатинка, цілий світ і хтось у ньому! І що робити? Пірнути в нього? Стати кимось?..




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com